Отже, можна виділити три найважливіші ознаки первісного мистецтва:
1) його міфологічний характер, який був основою зародження i формування художньої образності;
2) його задіяння в практику діяльності, яка в свідомості первісних людей представлялась необхідного для вирішення практичних завдань;
3)його ритуально-магічний характер, який надавав художній творчості елементи ігрового дійства. Первісне мистецтво було синкретичним. Його синкретичність полягала у тому, що воно існувало в нероздільній єдності з іншими формами матеріальної i духовної діяльності; в тому, що вказані три його аспекти нерозривно супроводжували один одного у всіх творах мистецтва, іу тому, що різні художнізасоби - графічні, пластичні, звукові, мовні, хореографічні - використовувались сукупно, а тому живопис, музика, слово, танець не розділялись як особливі форми мистецтва. Не 6уло тоді й поділу між творцями, виконавцями i споживачами мистецтва, кожен міг виступати у будь-якій із цих ролей. Таким чином, можна сказати, що не тільки праця, але й мистецтво разом з працею створило лгодину. І подібно праці, воно залишається умовою його існування i вдосконалення на протязі всієї історії людства.
Диференціація й інтеграція видів мистецтва
На протязі розвитку художньої культури у ній переплітаються два протилежно спрямованих процеси. З одного боку іде процес диференціаціі: мистецтво відокремлюється із первісного синкретичного стану, відділяться від інших форм культури i поділяється на різні види. З іншого боку відбувається інтеграція мистецтва з іншими формами культури i різних видів один з одним, що призводить його до виникнення його нових синтетичних різновидів.
Розглядаючи еволюцію мистецтва як розгортання початково злитих в одне ціле різновидів художньої діяльності (міфологічного, практичного та ігрового), можна помітити, що у ході своєї історії воно розділяється на три потоки. Перший - це «чисте мистецтво», яке започатковане міфологічним світоглядом первісної людини. Иого особливістю є те, що воно відокремлено від утилітарних практичних завдань (наприклад, станковий живопис, художня проза i поезія, театральна вистава, концертна музика). Твори мистецтва такого роду не призначені для якогось іншого використання, охрім отримання духовної та естетичної насолоди у ході їх сприйняття (щоправда їх можиа використовувати для завдань - політичних, виховних, рекламних і врешті, як товар для продажу). Кулыурна значимість них творів визначається виключно їк художніми цінностями, як товар вони можуть мати ще й іншу цінність.
«Чисте мистецтво» - це мистецтво професійне. Його створюють майстри — художники для показу, слухання, читання, що передбачає існування відповідної публіки. Творці мистецтва тут відокремлені від споживачів. Творці — це в основному професіонали. Художня творчість в сфері «чистого» мистецтва набуває суспільного, культурного смислу тільки тоді, коли знаходяться споживачі та цінителі його продуктів. Творчий успіх неможливий 6ез суспільного визнання — якщо не у сучасників, то у нащадків. Тому для розвитку «чистого» мистецтва потрібні не тільки його творці, але і зацікавлена у ньому публіка. Другий напрямок - це прикладне мистецтво. Воно зберігає i розвиває започатковану у глибокій давнини художньо-практичну діяльність. На протязі всієї історії суспільства мистецтво було i є засобом надання естетичної зовнішності процесам i продуктам людської діяльності. У будь-якій культурі зберігаються такі традиційні мистецтва, як художне оздо6лення практично корисних речей — одежі, посуду, меблів, знарядь праці, зброї, ювелірних прикрас, архітектури тощо. Це твори декоративно-прикладного мистецтва.
Поряд з цим у зонах дотику мистецтва з соціальною практикою виникають i нові напрямки прикладного мистецтва, пов'язані з розвитком суспільного життя, техніки, науки. За останні декілька столітть народилась художньо-публіцистична i художньо-наукова література, поліграфічне мистецтво книжкова графіка, технічний дизайн, мистецтво реклами i 6агато інших варіантів прикладного мистецтва. Вироби прикладного мистецтва, на відміну від «чистого», призначені для утилітарних функцій. В прикладному мистецтві значне місце займають традиційні народні промисли (петриківський розпис, опішнянська й косівська кераміка, художня вишивка, палехеська мініатюра, хохломський розпис та інші.) Шедеври його створюються руками народних майстрів. Проте i тут значну роль відіграє професіоналізм, який поступово віддаляє творців від споживачів. Третім напрямком є самодіяльно розважальне мистецтво. Сюди можна віднести народну хореографію, пісні, різноманітні художні захоплення, у яких досить часто досягається достатньо висока майстерність й артистизм. Тут відсутній поділ на професіоналів — творців i професіоналів — споживачів мистецтва: розважально-ігрове мистецтво не професійне. Зміст його існування — не у створенні високо художніх творів, а у «творчому самовираженні» особистості, актуалізації її потреб i смаків. Аналіз диференційних та інтеграційних процесів в мистецтва може відбуватися i на основі іншого підходу, коли виділяються, візуальні, аудіальні, мовні й синтетичні мистецтва. Це способи розрізнення у залежності від того, які семіотичні засоби у них використовуються (тобто у якому знаковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься у продуктах художньої діяль ності). Для мистецтва першочергове знання має специфіка знаків, зумовлена особливостями їх сприйняття людьми. Мова живопису це візуальне сприйняття семіотичних засобів, мова музики семіотичні засоби, які сприймаються на слух
В процесі вдосконалення способів використання семіотичник засобів кудожньої діяльності, відбувається їх виділення iз синкретичної єдності. Внаслідок
цього ці способи перетворюються в особливі відносно самостійні види мистецтва, які відрізняються за своїми семіотичними засобами. В одних використовуються візуальні семіотичні засоби видимий, сприймаючий очима візуальний матеріал. Відповідно можна виділити два типи мистецтва: візуальні i аудіальні. Візуальні мистецтва найбільш багаті за різноманітністю застосування знакового матеріалу (наприклад, через очі ми отримуємо, за даними психологічних досліджень, понад 90% інформації) Візуальні мистецтва поділяються на два класи — статичні, або «матеріальні», коли художні твори втілються у нерухомому знаковому матеріалі; зміна його розруйновує ці твори i динамічні, або процесуальні — це твори, у яких рух є головним семіотичним засобом. Динамічні мистецтва втілюються, головним чином, у пластиці рухів людського тіла (пантоміма, танець). Аудіальні мистецтва оперують тільки одним типом знакового матеріалу — комбінаціями звуків, що розрізняються за їх силою, тоном, ритмом, тембром тощо. Художня організація цього матеріалу це музика (інструментальна, безтекстова, вокальна). У порівнянні із зором, слухом інформаційний об'єм дотику, кінетичних (м'язових) відчуттів, нюху, смаку значно менший і тому можливості використання цих інформаційних каналів для створення творів мистецтва обмежені, за винятком може парфумерного мистецтва, в основі якого лежать художні зразки естетичної оцінки ароматів (романтичних, мужніх, вишукано жіночих тощо). Дотиково-кінестичні відчуття форми, ваги, розмірів, фактури, температури о6'єктів може відігравати допоміжну раль у їх візуальній оцінці. Їх оцінка у цьому плані є лише доповнення до візуальних суджень на основі попереднього досвіду. Проте у чистому вигляді будувати художні образи лише на основі дотиково-кіне стичної інформації не вдається i цей канал до сих пір використовувався лише у синкретичній єдності з іншими.
Велике значення має мовне мисзпецтво усне й письмове. Не зважаючи на те, що вербальні, мовні знаки — слова, фрази — сприймаються нами візуально (у письмовому тексті) і аудіально (в усній мові), мовне мистецтво не є ні візуальним, ні аудіальним, бо зримий або відчутний на слух зміст слова сам по собі не є ще його знаковим матеріалом. Художня цінність візуально сприймаючого літературного тексту все-таки визначаетыя не його зовнішнім виглядом, а вербальними засобами, тобто з мовними знаками разом з їх значенням. Сутність цього виду мистецтва полягає у зв'язку слів з їх значенням, а не просто зі звучанням слів. Звукова мова i графічний їі знак (письмо) - це лише різні зовнішні форми вербальної мови як особливої знакової системи. Мова як знакова система відрізняється від інших семіотичних засобів не за своєю аудіальною i візуальною формою, а тим, що їі знаки нерозривно зв'язані з відповідними значеннями. Припустимо, що окремий музичннй звук чи окремо проведена лінія олівцем відповідного смислу не мають i набувають його лише у контексті цілісної композиції, то окреме взяте слово несе у собі закріплений за нимн смисл. 3наковий матеріал мовного мистецтва — це мовні знаки, які не сприймаються зором або слухом, а беруться одночасно з їх значеннями. Тому мовне мистецтво — це особливий тип мистецтва, основою якого є знаковий матеріал вербальної мови.
Висновки
Диференціація мистецтва полягає у тому, що з виникненням класового суспільства та професій виникають традиції, які обмежують творця художнього твору у виборі художньо-виражальних засобів. Синкретизм у сфері художньої діяльності поступово відходить у минуле. На зміну йому приходить людина із новими ідеалами i світоглядом, з новим характером суспільних відносин (наприклад, давньогрецькі скульптори розфарбували свої статуї. Створена Фідієм статуя покровительки Афін - Афіна Промахос була виконана в хризоелефантинній техніці — гр. хризос — золото, елефас — слонова кістка. Але уже в римські часи скульптори перестали покривати поверхню скульптури іншим матеріалом. Ця відмова від фарбування статуй дала можливість скульптору зосередитись на виявлені краси мармуру чи бронзи i звернути увагу глядача на художньо-виражальні засоби скульптури — пластику об'ємів, форм, гармонійне співвідношення пропорцій, рух, характер тощо).