Кожне свято або звичай, кожний інститут вимагали підтвердження в оповідях про світанок буття. Особливо це стосується міфів, у яких натурфілософське розуміння дістало найбільш адекватне втілення, міфів, лейтмотивом яких є шанобливе ставлення людини до природи. Людина - вже не тільки частка природи, вона її споживач й експлуататор. Але те, що потрібно людині, обов'язково вступає у суперечність з тим, що існує і живе само по собі. За кожне вторгнення у природу або завоювання природних сил, як відомо, природа мститься нам. Уявіть собі, що ви ненароком штовхнули камінь на вершині гори. Падаючи вниз, він зачіпає інші камені, і цей механічний рух окремих частин гірської породи перетворюється на щось ціле, яке веде немовби автономне існування. Це обвал, грізне лихо. У розбудженій природній стихії є щось схоже на розгнівану людину або, певніше, демона. Можливо, саме з таких ситуацій виникла легенда про духа гір - Рюбецаля.
Зворотні сили природи, викликані діяльністю людини, її втручанням у навколишнє середовище, створюють ілюзію живого світу, який вселяє страх. Один із дослідників наводить слова старого шамана: "... ми не віримо, ми боїмося. Кожний нерозважливий намір або дія може образити дерево, ріку, гору. І тому життя давніх людей було сповненим всіляких табу, адже порушення їх могло викликати незліченні біди. Символічні дії багатьох магічних обрядів несуть у собі немовби пафос покути. Вину людського роду перед світом природи треба нейтралізувати, і цьому служить катарсис - моральне очищення після магічного обряду.
Наприклад, забивання бика. Жертву вели до вівтаря Зевса, на якому лежали присвячені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець ударом сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. Сучасні тубільці у Східній Африці, зрубавши велике дерево, розігрують невелику виставу, звертаючись до нього: "О дитя людське, ми не рубаємо тебе, ми видаємо тебе заміж. І робимо це не силою, а добром! " Такі наївні хитрування повинні, мабуть, ввести дерево в оману і запобігти помсті з його боку. Такою самою мімікрією є розмалювання шкіри і ритуальні дії мисливців. Мета їх - уникнути неминучої кари за вбивство тварини або за іншу провину перед природою.
Однією з найпоширеніших легенд всезагальної міфології є міф про потоп. Англійському дослідникові лорду Реглану належить припущення про зв'язок міфу про потоп з розвитком землеробства в Азії. Перші цивілізації, які склалися на берегах Тигру та Євфрату, Нілу і Хуанхе, стали нечуваним викликом людини навколишньому світові. Для свідомості прадавньої людини землеробство було досить зухвалим втручанням у природний процес. Ось чому величезна повінь, яка могла статися в минулому, повинна була у легендах перерости у потоп, що карає людей і зменшує чисельність населення Землі.
Міф про потоп є у 34 з 50 вибраних ним міфологій, він може стати підтвердженням важливості теми відплати для первісної свідомості. Люди такого примітивного рівня мали свої підстави боятися помсти природи. Геракліт говорив: "Зрозумілість треба погасити швидше, ніж пожежу".
Тема катастрофи може вважатися загальною темою міфології. Катастрофа - розплата за зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, за намагання втручатися в об'єктивні процеси.
Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає, таким чином, у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, - про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного шляху.
Зауважимо, що міфи - анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еротично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні. Хіба вони можуть навчати, як жити?
Справді, міфам притаманні риси, негідні богів, вважав Платон. Тим часом Гегель назвав міфологію "педагогікою людського роду". Отже, вони містять щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслідування. Що ж саме? І чому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійне порушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюють найвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і не повинні дотримуватися людських норм життя?
У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів межують з найгрубішими, непристойними і смішними. Ця амбівалентність властива будь-якій міфології. Навіть у Біблії сила-силенна непристойностей, які, одначе, не принижують її піднесеного характеру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашому розумінні.
Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це стосується вже міфології пізньої - грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення до достовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне. У тій самій Греції по всій країні прокотився крик обурення проти астрономів, цих богохульних матеріалістів, які заперечували не тільки божественність, а саму особистість Сонця і вважали його велетенською палаючою кулею. І все-таки надприродні істоти могутні і величні, хоча трепет і жах, який вони навіюють, насичені стихією комізму. Ці постаті ексцентричні, непослідовні, парадоксальні. У більш зрілих релігіях таке змішання гідного й негідного значно згладжене, а їх обурливе поєднання перенесене у підпільний, диявольський світ. Але багато що і залишилося.
Грецькі боги - великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі, бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Стосунки на Олімпі - як у великій общині. Зевс гримає на Гермеса, жартівника, хитруна, навіть злодія, але винахідника багатьох корисних речей - засобів добування вогню, першого музичного інструмента. Бог веселощів, панічного страху і священного безумства - Діоніс часто порушує взагалі будь-які рамки допустимого. А втім, вважають дослідники, Діоніс стоїть уже на півдорозі від першої трагікомедії до більш сучасної. Недарма з часів Ніцше він - улюблений бог розворушених душ нашої доби.
Багато стихійного гумору і в історіях героїв - Геракла, наприклад. Йому властиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливий прояв сили, що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і в шумеро-вавилонського Гільгамеша). Культ Геракла мав на увазі навіть вживання брутальної лайки.
Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазенство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.
Боги і герої міфів - благодійники людського роду - чинять іноді діяння лихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються. Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керуються у своїх намірах і вчинках?
В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньому об'єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість самого життя ("від великого до смішного - один крок"). В амбівалентності міфу - несвідомий початок трагічних і комічних сюжетів світової культури. Хіба сучасна людина може обійтися простим розкладом усього сущого по поличках: тут - добре, там - погане? Чому така люба нашому серцю неправедниця Анна Кареніна і такий відразливий її чиновний чоловік - абсолютний праведник? Чому волоцюзі і шибенику ми віддаємо перевагу перед скромним міщанином? Чому жорстокий, часом просто скажений Петро І залишився в історичній пам'яті як вельмишановний правитель, а Микола II - з його релігійністю і м'якістю характеру - сприймається як нікчемна людина?
Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття, що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною сміливістю злочинця, який порушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина, яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою і благополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її над рутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прози розуму відчувався гостріше.
Справді, міфи не вчать моралі, як пізніші релігії. Тому Платон вважав за необхідне їх редагувати, аби з їх допомогою формувати душі дітей так само, як тіла з допомогою гімнастики. У міфах уперше виступає поетика зла, відома всій світовій літературі. Бешкетування міфологічних героїв, в якому багато фатального, жахливого, злого, все-таки принадливе, бо такі постаті несуть у собі образ великої людської пристрасті, і саме фантастичний, непересічний колорит їхніх діянь, що виходив за межі людського, необхідний, щоб стало зрозумілим: така свобода і самостійність доступні тільки одному, особливому - богові або героєві.
Демонізм фантастичних істот, котрий утворює головну таємницю будь-якої міфології, є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людських вимірів, - її не стосуються наші правила моралі. Боги можуть бути схожими на людину, але головне в них те, що несхоже і недоступне смертним, інакше вони не боги. Нестримна примха бога, його свобода, недоступна людям, з одного боку, підносила стародавню людину, роблячи її причетною до вільнішого світу, а з іншого - -вчила людей цінити свою, земну гідність, що грунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів, перепон.
Звідси єдність жаху і принадливості у "демонічному", що підноситься над звичайним світом людини. Звідси страсті богів і героїв, страсті Едіпа, страсті Геракла, страсті Прометея, страсті Діоніса.
Міф спростовує, як бачимо, панування людини над природою під загрозою відплати, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об'єктивного світу. По суті це передчуття того відкриття, яке прийшло через багато століть і яке Гете висловив так: "Коркове дерево існує не для того, щоб затикати пляшки". Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу, його зворотну Дію.
Моральний вплив міфології не у напучуванні чи муштруванні - як у релігійній, міщанській або казенній моралі, а у вихованні розуміння відносності панування розуму в світі, в якому живе людина.