Ця множинність окремих приватних методів, вживаних в музеєзнавстві, дає підставу для стверджень про те, що у музеєзнавства немає власних методів і бути не може. Але є дослідники, які заперечують проти такої постановки питанняі аргументують свою позицію таким чином.
Метод наукової дисципліни – це не одиничний прийом і навіть не арифметична сума прийомів, а їх система. Для того, щоб судити про схожість і відмінність методів тієї або іншої науки, потрібно порівнювати систему.
Отримати інформацію про людину, суспільство, державу, про події, що відбувалися в різний час і в різних частинах миру, можна тільки спираючись на історичні джерела. Твори, які створюють люди в процесі усвідомленої, цілеспрямованої діяльності, служать їм для досягнення конкретної мети. Вони ж несуть цінну інформацію про тих людей і про той час, коли були створені. Щоб їїотримати, необхідно розуміти особливості виникнення історичних джерел. Проте її треба не тільки витягнути, але і критично оцінити, правильно інтерпретувати.
Вивчаючи фрагменти минулої реальності, важливо уміти робити логічні висновки про те, що означає сам факт їх наявності, уміти відтворювати на їх підставі взаємозв'язану картину тієї культури, того суспільства, залишком якої вони є. Ці знання і навики необхідні не тільки історикам, але і більш широкому кругу фахівців гуманітарних наук. Людський досвід, повсякденний спосіб життя, відносини між людьми різних поколінь, звичаї і вдачі, уміння існувати в природному середовищі, бажання знати минуле свого міста, сіла, краю, свого народу або етнічної групи, роду або сім'ї примушують людей звертатися до документів, архівів, старовинних предметів, фотографій. Звичайно – найкраще збереження таких матеріальних пам’яток можливе лише в музейних умовах.
Коло проблем, які цікавлять істориків, також істотно розширилося. Нова історична наука займається, на відміну від традиційної, не тільки і не стільки подіями політичного життя, але звернена до глобальної історії людства. Святкування і обряди, міфи і казки, виховання дітей, ремесла і промисли, торгівля і обмін, мистецтво і вірування, заборони і захоплення – всепізнається в порівнянні і народжує нові думки і думки. Тому історики активно взаємодіють у вивченні цих явищ з представниками інших гуманітарних і природних наук – соціологами, антропологами, етнологами, психологами, історика мі науки і мистецтва, дослідниками мови і літературних текстів. Фахівці-гуманітарії вивчають історичні джерела, знаходячи в них невичерпні ресурси нової інформації про людство, його творчі можливості і різні способи відобразити свій досвід, виразити свій внутрішній світ в матеріальних образах.
Історик, антрополог, соціолог, психолог, політик – кожний з них звертається до джерел з своїми питаннями, прагнучи дізнатися про те, що є предметом науки, що вивчається. Але всі вони черпають свою інформацію з обший сукупності джерел, створених людьми. Тому фахівець повинен розуміти, що загальна сукупність джерел складає проекцію культури в часі, скарбницю людського знання і світового досвіду. Він повинен уміти відшукувати і вибирати ті види джерел, які особливо важливі і цікаві для даної науки; уміти ставити питання, знаходити в джерелах відповіді, уміти розрізняти голоси людей минулого, що доносяться до нас історичними джерелами, і інтерпретувати ці дані відповідно до сучасного рівня науки і культури. Наука, що спеціально розробляє ці проблеми – джерелознавство, також тісно пов’язана з музеєзнавством. В традиційній історичній науці методи джерелознавства звичайно розглядалися стосовно історії окремої країни або епохи. Такий підхід орієнтує дослідника на огляд основних джерел по історії країни, що, зрозуміло, вельми важливо і необхідно. Проте в даний час очевидно, що вивчати окрему епоху або окремий регіон, країну можливо лише в більш широких рамках, в тривалій історичній перспективі, застосовуючи компаративні підходи. І тоді стає очевидним, що виникнення джерел має свою логіку, багато видів джерел з'являються (а іноді і зникають) закономірно, виражаючи деякі культурні ситуації, що повторюються, піддаються порівнянню. Тому можна виділити загальні проблеми джерелознавства і виробити принципи і методи роботи з джерелами.
Джерелознавство важливо і необхідно для історичної освіти, для наукової діяльності в області гуманітарного знання, для самоосвіти і культурної само ідентифікації. Допомога відкриває підступи до історичних джерел, розкриває метод джерелознавства як загально гуманітарний, як особливий спосіб пізнання реальності.
1.2 Поняття і визначення музейної галузі законодавством
Музейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, який передається від покоління до покоління, а музеї – як хранителі цього досвіду. Виникнення сучасних музеїв як спеціальних закладів датовано другою половиною XVII століття. Саме в цей період, коли в країнах Європи відзначався розквіт науки, мистецтва, літератури, техніки, з’явились різні колекції, що відобразили цілий ряд історичних аспектів розвитку суспільства.
В той час перші музеї виникли на основі приватних колекцій, що збиралися однією людиною або представниками різних поколінь однієї родини. Вони були відкриті для публіки і відтворювали смаки та інтереси окремих колекціонерів. Публічні музеї були не чим іншим, як приватним зібранням, яке дозволяли оглядати в певні часи і на певних умовах.
Музейна галузь включає в себе такі напрямки як культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна робота і охорона пам’яток давнини.
Нині музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток матеріальної і духовної культури, природи, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.
Основним призначенням музеїв є збереження пам’яток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток музейної справи є найбільш перспективним напрямком для досягнення цієї мети. У статті другій першого розділу Закону України «Про музеї та музейну справу», прийнятому у 1995 році, музейна справа характеризується як спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури. Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.
Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 р. зі змінами та доповненнями регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні.
Законодавство України про музеї та музейну справу базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, цього Закону та інших нормативно-правових актів.Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про музеї та музейну справу, то застосовуються правила міжнародного договору.
За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. На основі ансамблів, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
Національна музейна політика – це сукупність основних напрямів і засад діяльності держави і суспільства в галузі музейної справи.Основними напрямами національної музейної політики є:
- збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність;
- повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами;
- забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності музеїв;
- сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи;
- підтримка і розвиток мережі музеїв;
- забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікаціїмузейних кадрів, їх правовий і соціальний захист;
- бюджетне фінансування (у тому числі на дольових засадах) і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи;
- забезпечення охорони музеїв;
- підтримка фундаментальних і прикладних наукових досліджень, пов’язаних з музейною справою;
- сприяння міжнародному співробітництву в галузі музейної справи.
Кожен музей діє на підставі статуту (положення), що затверджується його засновником чи засновниками. У статуті музею визначаються:
1) назва музею, його статус, склад засновників, їх права та обов’язки;
2) організаційна структура, основні завдання та напрями діяльності;
3) джерела надходження коштів і їх використання, склад майна музею, порядок його реорганізації та ліквідації, умови збереження музейного зібрання у разі ліквідації музею;
4) інші умови діяльності музею.
Відповідно чинного законодавства, Музейний фонд України – це сукупність рухомих пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від їх виду, місця створення і форм власності, та зберігаються на території України, а також нерухомих пам’яток, що знаходяться в музеях України і обліковані в порядку, визначеному Законом України «Про музеї і музейну справу» Згідно з даним Законом до Музейного фонду України можуть належати також пам’ятки, що знаходяться за межами України і відповідно до міжнародних договорів підлягають поверненню в Україну.