Зміст
Вступ
1.Український національний жіночий одяг ХVІ – ХІХ ст.
2. Локальні особливості народного одягу жінок
Висновки
Література
Формування традиційного одягу українців. Український народний одяг — яскраве й самобутнє культурне явище, котре розвивалося й удосконалювалося протягом століть. Зберігаючи ознаки різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень.
Історія українського народного костюма генетично пов'язана з традиціями Київської Русі. Археологічні розкопки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел того часу, дають певне уявлення про давньоруське вбрання. Відомості про одяг є і в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слове о полку Ігореве» — кожух і опанча, в інших джерелах — сорочка, ногавиці, плащ (корзно), свита, клобук, вінець тощо. Чимало знахідок говорять і про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного взуття, великої кількості прикрас. Ці матеріали суттєво доповнюються іконографією XI—XIV ст.: фрески, ікони, книжкові мініатюри дають уявлення про одяг пануючих верств населення — князів, бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору в Києві збереглися зображення одягу не тільки князівської сім'ї, а й музикантів, мисливців.
Таким чином можна сказати, що підвалини розвитку українського народного вбрання були закладені ще в добу Київської Русі, згодом доповнювались і вдосконалювались, піддавались впливу моди Європи. Все це сприяло тому, що в українців, корінних і справжніх українців, склався самобутній, неповторний стиль в одязі.
Український одяг XVI—XIX ст. рельєфно розкриває складність соціальної структури суспільства. Представники різних соціальних груп (ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці, згодом робітники і буржуа) відрізнялись своєрідністю вбрання. Костюм того часу був своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної верстви.
Розкішний одяг заможних феодалок стверджував їхнє панівне становище, підкреслював державні привілеї. Виділялося своїм вбранням і старшинські жінки. Особливості в одязі мало духовенство — не лише у специфіці церковного одягу, а і в його незрівнянному багатстві, використанні золототканих привозних тканин, прикрас, дорогоцінної культової атрибутики.
Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини — парча, оксамит, штоф — із чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі ренесансу та барокко. Тканини прикрашались елементами стилізованого рослинного орнаменту, вписаного у різні медальйони. У XVII ст. розвивається золототкацьке виробництво у Бродах та інших містах Галичини. Використання орнаментованих тканин було продовженням культурних традицій Давньої Русі, які підкріплювались постійними торговельними контактами з європейськими країнами та Сходом. Українська знать наслідувала польській шляхті у побуті та костюмі, намагалася підкреслити класову з нею спільність, протиставляючи себе простому людові.
Найстійкішим щодо збереження давньоруських традицій був одяг сільського населення України, хоча й він вбирав характерні риси попередніх епох і трансформував, пристосовуючи до конкретних умов, досвід інших народів.
Характерною рисою традиційного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу, створення різноманітних його форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декорування одягу. В цьому розумінні український народний одяг вирізняється значною варіативністю. Найбільш помітні відмінності у народному костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, на Слобожанщині та частково на Поділлі. Це ж стосується традиційного одягу населення Карпат, Полісся, Волині.
Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, корсетки, свити або юпки, кожуха. Найбільше розповсюдження мала сорочка з суцільнокроєним рукавом, пришитим до станка по основі тканини. Вона „була відома й іншим східним слов'янам. Другий тип сорочок — з прямими плечовими вставками {полики, або уставки), що пришивались до станка по основі або пітканню,— був характерний для Полтавщини. На Правобережжі сорочки мали виложистий або стоячий комір, а також широкі чохли. На Київщині сорочки шились коротшими, ніж в інших місцевостях, довжина їх сягала колін. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались льняною білосірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашалися вишивкою менше.
Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини — запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу — розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.
Як святковий одяг була поширена плахта — поясне вбрання з двох до середини зшитих полотен, доповнене спереду вовняним або полотняним фартухом (попередниця, хвартух). Одяг типу плахти був поширений тільки на Подніпров'ї і мав дуже давнє походження. На початку XX ст. зазначені види поясного вбрання поступово витісняє спідниця — саморобна (димка, мальованка) або з фабричної тканини.
Зверху на сорочку одягався керсет — безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.
Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). У деяких районах різновидністю юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого.
Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята одягали вінки. На Лівобережжі обв'язували голову хусткою, складеною у вузьку смугу. Така пов'язка зустрічалась і в інших слов'янських народів. Взимку поверх неї вдягали теплу хустку, влітку — легеньку, зав'язуючи кінці під підборіддям або на потилиці.
Заміжні жінки скрізь в Україні обов'язково покривали голову очіпком. До кінця XIX ст. був поширений давній головний убір — намітка, оздоблена вишитим або тканим орнаментом. Намітку одягали на надітий на голову обруч (кибалку) з лубу, картону або на очіпок.
Основними прикрасами жіночого населення Наддніпрянщини були стрічки, сережки, намисто з коралів, бурштину або дутого скла, дукачі, каблучки, персні.
Чоботи носили чорні або двокольорові (чорнобривці), які вийшли з ужитку в кінці XIX ст. Святковим взуттям улітку були черевики. Повсякденно жінки, як і чоловіки, здебільшого ходили босоніж або в постолах.
Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. В цьому історико-етнографічному районі стійкіше зберігалися архаїчні традиції. Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по пітканню, і виложистим коміром. Шилась вона з суворого або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного колюру (на Чернігівщині — білого). Спідниця шилася з вовняної (літник) або льняної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Спереду літник мав вставку з іншої тканини (притичка). Широко побутував фартух — вовняний або льняний — з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарак та безрукавку з білого сукна — катанку.
Лівобережне Полісся певною мірою відрізнялось від Правобережного. Крім андарака, який тут шили з однотонної червоної вовняної тканини зі смугою орнаменту на спинці, жінки носили плахти й керсетки з домашніх, а пізніше — з фабричних тканин. Для костюмів Полісся в основному характерний білий колорит з переважанням червоного тону в оздобленні.
Праслов'янські риси досить стійко зберігались у народному одязі Волині: поликові жіночі сорочки, прикрашені червоною гладдю, намітки, постоли та ін. Одяг цього регіону відзначався різноманітними декоративно-технічними засобами оздоблення: заволікання, хрестик, ткайі узори (перетик), настилування, ажурне вирізування (ризь) тощо.
В окремий комплекс можна виділити одяг населення Карпат. Своєрідністю відзначався костюм гуцулів, в якому зберігалося багато архаїчних рис. Не розлучались гуцули зі шкіряною, прикрашеною тисненням та мідними бляшками торбинкою, яку вішали через плече (тобівка, дісаги), порохівницею (перехресниця) і топірцем.
Чоловіки, як і жінки, прикрашали себе намистом з плодів, у яке іноді вплітали мідні ґудзики, а також браслетами, мідними лтщюжкамтА-ретязями. Ретязі з хрестиками одягали на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його накидали на плечі, на них підвішували до пояса люльку. Носили також персні з пірамідальними бугорками.
Сорочка гуцулок була з прямим поликом і вузенькою обшивкою при шиї. Заміжні жінки одягали одну або дві смугасті запаски, дівчата — спідниці. Жіночі киптар і сердак не відрізнялися від чоловічих. Крім того, жінки носили також сердак на хутрі і короткий кожушок. Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовняної тканини.
У гуцулів заплітали коси не тільки дівчата, а й заміжні жінки. Дівчата вплітали у волосся також штучні коси з конопель або гарусу. Дівоче вбрання голови було, як правило, вінкоподібне; зокрема тут носили старовинне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі маленьких стручків чи пелюсток. У заміжніх жінок побутувала намітка, поверх якої голову інколи обвивали складеною в смугу хусткою. На свята надівали багато шийних, вушних і ручних прикрас: згарди — нанизані на шнурок хрестики, а між них трубочки з латуні або закручені спіраллю мідні дротики; гердан — плоский ланцюжок, подібний до ажурного коміра; ковтки — низані з різнобарвного бісеру грушоподібні сережки, а також сережки з підвісками з намистин або металевих пластин; ретязі, нараквиці (щось на зразок браслетів, сплетених із різнокольорової вовни), персні. За взуття для всіх жінок правили постоли, які в свята одягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили ногавиці — доколін-ниці.