Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев’яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.
Бондарство – вид деревообробного промислу, пов’язаний з виготовленням місткостей – бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилось пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.
Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним. Це ремесло вимагало неабияких навичок та майстерності. Наприклад, прорізання пазів у кленках (так званих уторів)при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання кленок дерев’яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструменту бондарі користувались уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Володіли вони і початками геометрії: зокрема, радіус дна бочки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на 6.
Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду бондарства, хоч потреба у дерев’яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.
Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної сировини. На Україні має багаті і давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки – тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби – сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.
У другій половині ХІХ ст. лозоплетіння на Поліссі набуло поширеного розвою. Крім зазначених речей почали виготовляти дорожні корзини та козуби, легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників. На Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром’ятної шкіри кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели різнокольорові, часто вкриті орнаментом пояси.
На Україні було відомо кілька технік плетіння, найбільш поширені з них – спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця ХІХ ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками.
Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи. Після певної перерви, що була зумовлена нігілістичним ставленням до кустарної промисловості взагалі, в останні десятиліття попит на плетені вироби відчутно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.
Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні та декоративні якості: твердість, розколюваність, гнучкість, колір, фактуру.
Літописні відомості й археологічні знахідки підтверджують широке застосування у давні часи дерев’яного посуду, простих меблів, засобів транспорту тощо. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписний декор. Тодішні майстри вже володіли плоским різьбленням, рельєфним, контррельєфним, ажурним і круглим.
Аналіз пам’яток дає змогу виділити два різновиди поліського різьблення. Перший, властивий західному регіону (від Бугу до Горині), характерний збереженням і клануванням найдавніших елементів та мотивів, що єднає це різьблення із зразком різьби Бойківщини, частково й Чернігівщини. Цими мотивами, виконаними за допомогою плоского долота, ножа, ручної пилки, свердла, циркуля, прикрашені конструктивні частини меблів та різних побутових предметів. Зразком різьблення західного регіону може бути „стовпець” для куделі, датований 1936 р., де застосовується глибинне тригранно-виїмчасте різьблення та ритування (гравірування гострим інструментом ліній, дуг, кругів та нескладних мотивів). Виконаний він х. Сачиком – столяром із с. Седлище Старовижівського району на Волині. Піддон „стовпця” закінчується фігурним зрізом з трьох сходинок. Саме на цих сходинках за допомогою плоского долота майстер видовбав рядки зубців з різноманітними інтервалами між ними. Таке чергування заглиблень утворило ритмічний ряд, розрахований на гру світлотіней. Окрім цього на верхній поверхні предмета ритованим малюнком зображено трикутник та дату.
Дещо інші особливості властиві різьбленню північних районів Житомирщини та Київщини. Тут поряд із найпростішими побутують і складні рішення, помітна композиційна різноманітність та виконавська вишуканість. У зоні Східного Полісся маємо більший, ніж на Волині, арсенал елементів, застосування кількох технік різьби. Наявні спроби метафоричних, найчастіше алегоричних зображень. Основу східнополісь-кого різьблення складають геометричні елементи солярно-магічного походження: розети, зубці, ромбовидні „пшенички” та рядки „крапок”, а також мотиви, що походять від „дерева життя”. Поряд – зображення птахів, звірів, людських постатей, – усе це виконано способом ритування, тригранно-виїмчастого різьблення або ж поєднанням обох технік.
Східнополіський тип різьблення широко репрезентований у наличниках, божничках, що находять здебільшого з Овруцького району.
Принцип фризової побудови на ритмічно розставлених секторах характерний і для інших виробів, де квадрати та діагональні побудови чергуються з трикутниками, шестибічними круглими розетами або паралельними смугами довбаних жолобків. У цілому ж це натуральна плоска різьба, що милує око чергуванням контрастних елементів.
Зразком вишуканого поліського різьбярства може бути так званий рубель, тобто дерев’яний прилад для розгладжування випраної полотняної білизни. Його місцеве походження підтверджується як технікою виконання, так і мотивами орнаменту, досить наближеними до того, що застосований у киї й овруцькому наличнику. Показовим є факт поєднання кількох технік різьблення, в яких однак переважає ритування. Рубель має клиноподібну форму: від круглого руків’я (держака) з кулькою на краю йде звужена частина, далі – розширена та завершена заглибленням із рельєфним виступом. На краях рубля – смуги ритованих скісних рисок, замкнутих довгою й рівною жолобленою лінією. Від держака розміщено більш ускладнений декор – два пояси з рисок утворюють „ялинку”, під нею – ряд виїмчастих ромбів у вигляді двох дуг – відповідно до округлених країв предмета.
Знайомство з описаними пам’ятками наводить на думку, що на Поліссі наявний оригінальний вид народної різьби, відмінний від гуцульської із властивою їй геометризацією чи полтавської, яку відзначає заокругленість елементів, рясність мотивів. Для поліської різьби характерною є перевага ритованих мотивів, які доповнюються простими формами та елементами, виконаними виїмчастим різьбленням за допомогою плоского долота або ножа. Характерною ознакою поліської різьби є розрідженість, не чисельність елементів, домінанта геометризованих форм. Стрункістю та легкістю ритмів ця різьба органічно поєднується з простими формами дерев’яних предметів. Разом з тим зазначимо, що обриси та окремі мотиви поліської різьби співзвучні іншим видам образотворчого фольклору – оздобам народного будівництва, ткацтва, писанкарства, вишивки, розписів.
Ці принципи стали основою розвитку сучасного поліського різьблення. Нині чимало лісгоспів, промкомбінатів, меблевих фабрик мають цехи обробки дерева, де займаються й різьбленням. Проте не завжди їх вироби пов’язані з добрим смаком., з мистецькими традиціями краю. Значну частину продукції визначає стильова невизначеність, недооцінка ужиткової функції предметів.
Однак не ці вироби характеризують справжні твори різьблення поліського краю, його з успіхом презентують цехи художнього різьблення при лісгоспах у Тетереві (Київщина), Клесові (Рівненщина), у Ківерцях (Волинь), цех Художнього фонду України у с. Мигалки Бородянського району на Київщині.
До розвитку традицій поліського різьбярства у сувенірному цеху Клесівського лісгоспу багато зусиль доклав Василь Позник. Володіючи технікою тригранно-виїмчастого різьблення, за порадою В.Парохіна він звернувся до знайомих йому з дитинства різьблених виробів. Згодом В.Позник спрямовував творчу та виробничу діяльність молодих робітників клесівського цеху – Н.Опалька, Л.Генька, М.Гаврильченка на шлях розвитку поліської різьби. Тепер вони виготовляють шкатулки, сільнички, точені вазонки, декоративні полумиски.
Кругле поліське різьблення характерне для творчості Василя Мисанця із Сарн. Він також створює ужитково-декоративні предмети. Виконаний ним у 1982 році ківш привертає увагу своєю масивністю, простою формою та нечисленними, водночас виразними орнаментальними акцентами, виконаними глибокою виїмчастою різьбою.