Обробка рослинного волокна та вовни з метою виготовлення з них тканин для одягу та інших потреб – один із найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної сім’ї.
Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває й народна приказка, яка застерігає від раптових приморозків: „До Миколи (9 травня) не сій гречки й не стрижи овечки”.
Традиційним візерунковим ткацтвом в українців було ткацтво на чотирьох підніжках, що давало тканині діагонального переплетіння (чиновать) та деякі дрібновізерункові тканини. Технікою у вічко виконували ажурне ткацтво. При цьому нитки піткання могли бути різнокольоровими. Відоме було також ткання під закладку: для утка бралися різнокольорові нитки і човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканині вузенькі просвіти. По всій Україні побутувала також техніка перебору однобічного, при якій нитки основи перекривалися ниткою утка через кожну четверту.
Ткацтво – один із найдавніших і наймасовіших видів народної творчості. Археологічні дослідження залишків ткацького знаряддя для обробітку пізньонеолітичної доби свідчать, що тканини та інші вироби з волокна уже тоді були загальновживаними. С.Й.Сидорович слушно зауважила, що ткачі племен трипільської культури вміли виготовляти вироби з полотняним та чиноватим переплетенням і були обізнані з технікою в’язання та плетіння. Прясельця, знайдені на околиці с. Городок Рівненського району і в с. Зимне біля Володимира-Волинського, як і глиняні грузила, свідчать про розвинений ткацький промисел давньослов’янських племен. Є згадки про штуки полотна та сукна, яким аборигени сплачували податки готським завойовникам.
З податкових списків, що стосуються нового часу (ХVІ-ХVІІІ ст.), дізнаємося: одним із видів натуральних податків селян Полісся була десятина від збору льону та конопель, що її сплачували у вигляді „мотків”. Щороку сім’я давала по 3-4 мотки.
Із статистичних даних західних районів Полісся довідуємося, що у Волинському воєводстві 20-30-х рр. ХХ ст. виробництво вовняних тканин на селах було дуже поширеним. На велику кількість ткацьких верстатів у першій чверті ХХ ст. вказує Я.Оринтина. За її підрахунками в Поліському воєводстві було понад 55 тисяч верстатів, у Волинському – понад 44 тисячі, причому тканин з льону вироблялося утричі більше, ніж з вовни.
Характеризуючи значення та місце ткацтва в народному мистецтві Полісся, І.В.Гургула, яка першою почала вивчати цей вид народної творчості у межах західних областей України, ще в 1938 р. писала, що основним і характерним видом народного мистецтва на Поліссі є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистій формі традиційного народного промислу.
Сучасне поліське ткацтво добре зберігає традиційний характер виробництва. Ткані вироби розраховано, як правило, на задоволення побутових потреб власної сім’ї, близьких родичів, призначені для оформлення житла, використовуються в обрядах. Останнім часом помітне тяжіння ткачів до декоративності, до використання нових видів ниток, різних за барвами та фактурними особливостями. Незмінно застосовується традиційний горизонтальний верстат „кросна”, що має здебільшого 2-4 підніжки – „поножі”.
За технікою художнього вирішення народні тканини поділяються на дві основні групи. До першої відносять вироби, мотиви яких з’явились в процесі виникнення самої тканини. Цю групу представлено на Поліссі двома основними видами: полотняним, для якого достатньо два поножі (підніжки) у верстаті і чинуватим (ренсовим), який вимагає чотирьох поножів. Таким способом на всій площі тканини створюються однобарвні текстурні мотиви, побудовані з геометричних та геометризованих елементів. Другу групу утворює ткацтво зі складнішим виробничим процесом – суто декоративного характеру, де, крім чотирьох і більше поножів, необхідне ручне перебирання ниток основи. Це тканини, що створюються так званим перебором під дошку та суто ручним способом „перекладом”.
Окремою сторінкою художнього оформлення найпростіших тканин було узорне друкування – вибивання декоративних елементів та мотивів на чистій тканині за допомогою форми печаток, що мали на собі вирізьблені орнаменти. Майстрів цієї спеціальності називали „вибійник”. Під цією назвою вони згадуються у списках ремісників Києва вже у ХV ст. В наш час під керівництвом В.І. Порохіна цей промисел відроджено у 1981 році у Києві у спеціальній дільниці Художнього фонду України.
Художні особливості поліських тканин починаються від визначення тла тканини, яке на Поліссі називають „дно”. Його колір і фактура зумовлювали підбір додаткових барв, розташування і характер декоративних засобів.
У ткацтві Полісся переважають смугасті композиції. Це різної ширини та чергування прості й складні смуги, утворені рядками різноманітних орнаментів – від барвистих смуг рядків крапок і рисок (їх називають „дороги”, „стежки”, „кривулі”) до складніших за силуетом і фактурою („кружки”, „ружки”, „сикачі”, „стежки”, „кароки” „тарілочки”). Важливою ознакою, характерною для ткацтва східних районів Полісся, особливо сіл в долині Уж, є антропоморфні зображення, поширені і в поліській різьбі та розписах писанок. Це постать із піднятими руками, жінка, виводить пару коней, зображення дерева. Г.С.Маслова відносить ці мотиви в ряд стійких стародавніх реліктів народної орнаментики. Характерно, що на деяких видах тканин – запасках, килимах – такі мотиви часто розташовано обабіч центральної фігури. Вони утворюють цілість, яка виражає спрямованість узору до вищих сфер чи істот. Специфічним явищем, властивим лише ткацтву північної Житомирщини є мотив „в козака” – зображення чоловічої підбоченої постаті.
В арсеналі елементів поліського ткацтва значне місце належить символам і космічним знакам. Це „кола”, „нахрестя”, „розети”. Не менш вагомими носіями стародавніх уявлень слід визнати народні назви-терміни на означення мотивів та елементів орнаменту. Ромбовидні мотиви – це символ зерна, родючості. Хвилясті та ламані лінії означають хвилю, пульс серця; рівні – плин часу, спокою, безмежності. До ряду зооморфних мотивів належать „волове око”, „гусочки”, „собачки”, „кролики”, „рачки”, „метелики”. „Птахами” і „зміями” називають навіть такі мотиви, які часто далекі або й не схожі на натуральні форми.
У відповідності до побутових та культурно-естетичних потреб створюють різні види тканин. Повсюдно представлені рушники – від прозаїчних „утиральників”, які тчуться з грубої нитки простим сплетінням, до вкритих витонченими багатобарвними орнаментами виробів святково-ритуального застосування. Вони створюються здебільшого чинуватим тканням з властивими йому фактурними малюнками, а також перебірним тканням, що давало „рябі”, брані, двобічні візерунки біло-сірого забарвлення. Підкреслено декоративний характер має група перебірних рушників, що виконані „перекладом”. Їх здавен виготовляли ткалі північно-східних районів Житомирщини з сіл Дідновичі, Велика Фосна, Покалів, Левковичі, а також з сіл Іванівського, Чорнобильського та Поліського районів Київщини. Браний перебір, що дає змогу продукувати багатобарвні, ускладненої композиції мотиви, у післявоєнні роки запанував на всьому Поліссі від Дніпра до Бугу. Унікальним явищем є рушники „перекладом”. Вони характерні лише для північно-східних районів Полісся і своїми пропорціями та композиційними особливостями наближаються до рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини, відомих під назвою „кролевецьких”. Їх побудова особлива. По всій довжині вузької тканини (до 6 м) панують червона і біла барви, які злегка доповнені вужчими смугами чорного кольору. Ближче до кінців йдуть ширші та рясніші смуги з ускладненими мотивами. Це хрестоподібні „ветроки”, „кривулі”.
Рядна – невід’ємний у побуті поліського села вид ужиткової тканини. Виконувалися вони із застосуванням різних ниток: грубих („валу”), тонких лляних та вовняних. Останні йшли здебільшого на піткання, хоч в окремих випадках вони служили і основою. Окрему групу становлять грубі рядна з сірих ниток, а їх краса в нескладних мотивах, виконаних чинуватим тканням.
Найдавнішим з відомих ряден є „рапчуни”, котрі називають також на Поліссі „джерги”, „набивачі”, а в районах Київщини – „нарочиті”. Основою для них служили грубі суконні нитки („суч”). Це рядна на рідній основі, виткані на двох-чотирьох поножах. Якщо ж у ряднах застосовувалася вовна, то їх називали „килим” або „кильмо”. Узори на дорожчих виробах мають складніші переплетення, виконані перебором під дошку та способом перекладу, де ряди орнаментів чергуються з гладкими смугами здебільшого двох кольорів, наприклад, червоного з синім, бурякового з синім, синього з жовтим.
Із практичних міркувань рядна мали приглушені тони проте іноді, щоб урізноманітнити кольорову гаму, майстри вставляли вузькі смуги червоних, синіх та зелених, навіть чорних ниток.
Сучасне виробництво ряден позначене посиленням їх декоративних якостей. Вони служать здебільшого для покривання ліжок, ними прикрашають стіни, часто кладуть на підлогу в світлиці. Для їх виготовлення майстри використовують нитки типів „муліне” й „ірис”, а також лляні та вовняні, пофарбовані в різні кольори. Панівною в ряднах є смугаста побудова. Рідше застосовується рапорт на композиція, коли не смуги, а великі одноманітні мотиви рівномірно вкривають всю площу тканини.
Чимало вигадки й хисту вклали ткачі у створення настільників (скатертин), що, як і рушники, мають ужиткову й символічну функції. Узори скатертин, виконані чинуватим тканням, мають геометричну побудову. Настільники, як і рушники, часто виконують у двох відтінках – білому і сірому способом „рябого” ткання, де вжито білих (відбілених) та сірих (невідбілених) ниток. Лише на краях цих виробів можна побачити стримані смужки з чорних, червоних або синіх ниток, якими „прокидали” скатертину з двох кінців. Крім геометричних узорів, створюваних чинуватим тканням, у скатертинах та хустках часто використовують перебір, яким виводять складні квіткоподібні та широкі гнучкі рослинні мотиви, застосовуючи не більше двох-трьох кольорів.