Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменю та інших матеріалів і предметами – творами народного мистецтва не існує чіткої межі. Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда, ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.
Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це „минуле в сучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.
В історичному аспекті народне мистецтво передусім розвивалося як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідним „рукомеслом” – гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи.
Народні художні промисли – одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художніх виробів при обов’язковому застосуванні ручної праці. Вони мають багатовікову історію, що знає періоди піднесення і спаду. Художні промисли, що склалися історично, і до сьогодні зберегли існуючі неперевершені центри народної творчості. Це живі пам’ятки культури.
Декоративно-прикладне мистецтво є однією з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесі трудової діяльності і нерозривно пов’язане з нею.
Україна славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днів дійшли численні пам’ятки народного мистецтва: вишивка, одяг, декоративне ткацтво, художня кераміка, різьблення, вироби з шкіри, художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.
Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.
Природа народного мистецтва, його життєвість не терпить схем, вона співзвучна з новими потребами життя. Тому нові часи породжують нові лінії. Сучасне мистецтво розвивається в органічному зв’язку з потребами народу, багатого на художні цінності минулого. Завдання національного дошкільного закладу – прилучити дітей до ремесел, виховувати прагнення зберегти і примножити творчу спадщину народу.
Розвиток сучасного народного мистецтва здійснюється у двох основних напрямах: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів.
Актуальність теми визначена значущістю в рамках сучасної базової освіти формування у дітей патріотичного мислення на основі глибокого розуміння процесів, явищ і зв’язків з життям українського народу в давнину.
Основною метою даної роботи є вивчення і узагальнення народних промислів Полісся, використання їх у навчанні дітей дошкільного віку.
Об’єкт дослідження – народні промисли та ремесла Полісся.
Предмет дослідження – використання народних промислів Полісся у навчанні дітей дошкільного віку.
Методи дослідження: при виявленні, збиранні, опрацюванні і викладі інформації в тексті роботи використовувались методи синтезу, аналізу, абстрагування і узагальнення.
Структура роботи. Дана робота складається з 5 частин: вступ, основна частина, експериментальна частина, висновки, додатки.
У скарбниці української художньої культури чільне місце належить народному мистецтву поліського регіону, яке у порівнянні з іншими культурно-етнічними зонами України залишається чи не найменш вивченим. Під терміном „Полісся” розуміємо низовину, розташовану на території України та Білорусії, що на сході сягає Дніпра, на півдні – схилів Волинсько-Подільського і Словечансько-Овруцького плато, на заході – Західного Бугу, на півночі окреслюється лінією, котра йде на північ від Бреста, Кобрина, у напрямі Ганцевичів і Слуцька.
Йдеться про зону Українського Полісся, яка майже повністю охоплює територію Волинської, Рівненської та Житомирської областей, а також північні райони Хмельницької і Київської областей. У давнину на цих землях проживали племена дулібів та древлян. Край дулібів простягався на захід від Горині, на півночі сягав Ясельди. З того часу вже відомі міста Волинь, Буськ, Луцьк, Брест. Звідси й пізніші назви місцевих племен – волинян, бужан, лучан, берестян. У Х ст. ці племена, об’єднані у Володимирське князівство, увійшли до складу Київської Русі. 1170 р. літописець називає два князівства: Володимирське та Луцьке, з яких перше перебувало у тісних взаєминах з Берестейським, Червенським та Белзьким князівствами, а друге мало чотири удільні володіння – Луцьк, Дорогобуж, Пересопницю та Шумськ.
У народному мистецтві Українського Полісся не лише відчувається подих глибокої старовини, а й зберігається вивірена віками гармонія між красивим і корисним. Це мистецтво у цілому творчо не ушкоджене і не спотворене ні міською модою, ні міщанським прикрашенням, ні втручанням замовників. Його традиції нині живуть і розвиваються у різних видах суто народної творчості: у ткацтві, килимарстві, декоративних розписах. Одягові поліщуків властиві вигадливі крої та декоративне вивершення. Привертають увагу гаптовані кожухи, свити, шкіряні „торби”. Висока класична культура відзначає форми ужиткового та декоративного посуду, скульптури та іграшок, створених гончарями. Масовим заняттям жінок залишається вишивання та плетіння, чоловіки, останнім часом, буквально змагаються в оформленні житла й садиби. Полісся споконвіку відоме також мистецтвом різьбярів, ковалів, каменярів. Нині ці промисли набувають нових форм, зумовлених змінами в технології художньої обробки дерева, заліза і каменю.
Вперше робиться спроба дослідити комплекс різних видів народного мистецтва краю – як тих, які вже привертали увагу спеціалістів (народне будівництво, вишивання, ткацтво), так і тих, художні надбання яких досі не були предметом мистецтвознавчих досліджень (кругла скульптура, різьба, декоративне малювання й розписи, ковальство, ливарництво, гутне скло, художня обробка дерева, каменю й бурштину). Їх зародження, розвиток і художні ознаки розкрито й систематизовано після багаторічних авторських спостережень в експедиціях та під час вивчення фондів державних (художніх, історико-краєзнавчих) і народних музеїв України, а також музеїв Санкт-Петербурга, Вільнюса, Кракова. Неоціненний матеріал почерпнуто безпосередньо у поліщуків. Мешканці краю зберігають безліч ужиткових та декоративних речей, які у своїх художніх формах, принципах композицій, кольорових зіставленнях, семантиці мотивів і елементів, а також у своїх назвах несуть ознаки локального стилю, іконографії та способів обробки тих чи інших матеріалів. Лише зафіксовані об’єкти складають картотеку понад 6 тис. одиниць.
Набагато більше їх має населення, чекаючи на подальші дослідження.
Деревообробництво – виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це найдавніший вид українського народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво поділяють на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство, токарство та різьблення.
Теслярство – один з найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях – зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки – колоди щільно з’єднували у зруб.
Народними майстрами-теслями у ХVІІ ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Із поширенням на Україні заробітчанства сільські теслі й столяри, об’єднуючись в артілі, будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного теслярства і досьогодні зберігаються у сільському будівництві.
Столярство – вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев’яних частин борін та плугів тощо.
Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь – сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло. Пізніше він поновився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювання застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев’яних виробах залізних деталей з’явилися різного діаметра гайкові ключі.