Нарешті, людина виступає і як рід у єдності історії всіх попередніх і наступних поколінь. Вона усвідомлює себе як істота всесвітня, космічна, причетна до вічного буття світу.
Ми звикли визначати культуру як те, що створює людину. Тобто ми як би виносимо культуру поза людину. Але культура – це і те, що в самій людині – як рівень, як здатність: сприймати, реагувати, оцінювати, діяти, Культура як спосіб організації людських відносин і змісту цих відносин (регламентація) – зовнішня культура. Організація змісту і форми вираження цих відносин – внутрішня культура людини.
Зовнішня культура наділяється у форми вираження, що залежать від національних традицій, що історично склалися в даній спільності, даному регіоні. Вона виробляє різнорівневі техніки настільки ж різноманітних взаємодій у суспільстві. Але якщо зовнішня культура дає людській творчості форму вираження, то душу йому надає внутрішня його культура.
Внутрішня культура являє собою те, що є загальним для усіх, тому що заснована на вічних цінностях, єдиних для людської природи, що розуміється не тільки як біологічна, але і як соціальна, і як духовно-вічна. Внутрішня культура має на увазі не формальну організацію відносин („техніку”), а уміння розрізняти добро і зло і жити по совісті.
Культурний розвиток людини означає все більше перетворення його з об'єкта культури в її активний творчий суб'єкт. Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе суб'єктом культури, затверджує себе через твердження культури.
Важливим фактором, що визначає функціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вони спрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації. Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і тому найчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятих норм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистісний початок формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностей і змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність, беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.
Духовна культура. Структура та цінності
Культура існує в двох нерозривно зв'язаних між собою формах: по-перше, у формі духовного світу кожної окремої людини і її діяльності зі створення духовних “продуктів” (творчість вченого, письменника, художника, законодавця і т.п.). По-друге, у формі самих цих продуктів, тобто духовних цінностей – наукових праць, книг, полотен, законів, звичаїв, багато з них можуть носити „речовий” характер. Теорією цінностей займається особлива наука – аксіологія – вчення про їхню природу, місце у світі, про зв'язки різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості.
Фундаментально-основоположною якістю людини є духовність. Вона є основою людини, що пояснює і природу людського буття, і її роль стосовно соціуму, і її роль у культурі. Що ж таке духовність людини, які її найважливіші риси?
Грані людської духовності
Всеосяжний характер духовності. Духовне життя людини різноманітне. Вона містить у собі раціональні й емоційно-афективні сторони, когнітивні і ціннісно-мотиваційні моменти, экспліцидно-свідомі грані, та грані, що ледь відчуваються, орієнтовані на внутрішній і зовнішній світ установки, а також багато інших аспектів, рівнів, станів. Що стосується змісту духовних процесів – наукових концепцій, моральних цінностей, релігійних вірувань, естетичних категорій, повсякдено-практичних знань і інших факторів, що формують особистість, – все це також складає зміст духовності. При цьому всі ці грані і зміст духовного життя фіксуються в духовності не в мозаїчному різноманітті, а в єдності, взаємозв'язку, цілісності.
Духовність людини існує як ідеальність. Для розуміння душі, а тим більше духу – найважливішим є визначення ідеальності, яке полягає в тому, що ідеальність є заперечення реального, але при цьому таке, що віртуально міститься в цій ідеальності. Дух – це об'єктивне явище та необ'єктивна предметність, але трансформація одного в інше. Це стан активності, що характеризує діяльність з опредмечування ідей і зворотного розпредмечування її результатів, що визначає семантичне поле культури. Духовний потенціал культуротворчої життєдіяльності характеризується, в свою чергу, її здатністю надавати сенсу індивідуальному буттю. Важливу роль у становленні і функціонуванні ідеальності відіграє мова, категоріально-понятійний лад людської свідомості. Людська духовність і є ідеальний світ, у якому людина живе, оперує ідеальними формами.
Духовність являє собою внутрішній світ людини. Вона існує як інтимне життя людини, воно дано у внутрішнім спогляданні людини, розгортається в його особистісному просторі і часі. Духовність людини являє собою власне „Я” людини, виступає як буття, особливість цього „Я”.
Духовність як міра розвитку людини. Під духовністю розуміють і міру розвитку в людині моральних якостей, принципів, міру засвоєння досягнень культури людства. Відповідно більш високий рівень духовності визнається за тим індивідом, духовні орієнтири якого більш глибокі і більш органічно детермінують усю його життєдіяльність.
Духовна цінність у самому загальному вигляді може бути визначена як результат різних видів розумової і художньої діяльності людини, що одержав високе суспільне визнання і став фактором культури. Природно, не усяка творча діяльність відповідає цим вимогам: книга, написана графоманом, чи картина, змальована бездарним ремісником, звичайно, не стають духовними цінностями, незважаючи на претензії їхніх авторів.
Духовні цінності, що утворюють культурну скарбницю людства (у тому числі й втілені у предметах матеріальної культури) можуть класифікуватися за двома ознаками; а) за своїм змістом і б) за ступенем поширеності. За змістом вони відповідають трьом основним царинам, у яких творчо діє людська свідомість, – науці, моральності і мистецтві. Пізніше ми будемо більш детально характеризувати кожну з цих складових частин культури. Зараз же обмежимося деякими загальними зауваженнями.
Наукові цінності, а це перевірені практикою людські знання, найбільш об'єктивні, стійкі в часі і позбавлені будь-яких національних чи класових фарбувань. Наукові цінності, будучи продуктом неупередженого мислення, ховають у собі велику небезпеку: вони можуть бути використані у злочинних цілях, наприклад, для атомної війни, зловмисного керування психікою людини, торгівлі її органами і т.п.
Моральні цінності якісно відрізняються від наукових. Якщо задача науки – „зрозуміти” і пояснити людині усю навколишню дійсність, поставити її собі на службу, то задача моралі – удосконалити відношення людини до інших людей, до самого себе і до природи. Усе це втілюється в моральних нормах, звичаях і законах, спрямованих на благо людини та складова її моральних цінностей. Але, як відомо, і закони, і звичаї, з погляду інших епох і інших народів, можуть бути й аморальними (людожерство, знищення в Спарті слабких дітей, подекуди старих і божевільних і т.п.). Це підтверджує, що поняття моральності історично мінливе і суб'єктивне. Однак у кінцевому рахунку моральні лише ті види відносин між людьми, за яких вищою цінністю визнається людське життя. Національні цінності займають найважливіше місце в житті будь-якого народу й окремої особистості. На відміну від загальнолюдських національні цінності більш конкретні і більш матеріалізовані: духовні і матеріальні досягнення, що роблять українців українцями або французів французами. Одним словом, національні духовні цінності – це все те, з чого складається специфіка культури того чи іншого народу. Важливо тільки, щоб ця особистість, так само як і окремий народ (колективна особистість), з повагою і терпимістю відносилася в межах людства до інших особистостей; надавала безкорисливу допомогу більш слабкому; ніколи б не вважала себе „кращою за інших”; ніколи не застосовувала насильство. Відступ від цих, власне кажучи, християнських заповідей веде до фашизму, нацизму і сталінізму – винуватцям депортацій і знищення цілих народів.
Утім, світова історія свідчить: маленькі, героїчні народи, які переймаються почуттям національного достоїнства, тобто здорового націоналізму, завжди з успіхом відбивалися від могутніх ворогів, створювали квітучі держави, тоді як великі імперії сходили зі сцени, як тільки втрачали об'єднуюче їхню національну самосвідомість.
Світ і людина в Арабо-мусульманському типі культури
На початку VIIIст. народи, які досить суттєво були рознесені в просторі, об’єднуються у велике державне утворення - Арабський халіфат, після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо) виник початку у невеликому географічному регіоні, серед народів, духовне _ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VIIст.), і як духовна течія синтезував попередні надбання духовного життя усіх етнічно близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і верхів одночасно. Він не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питання буденного життя - від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.
Увага. Іслам як і інші релігії не уникнув поділу на течії і секти (суніти, шиїти тощо), однак це не призвело до ворожнечі між мусульманами.
В процесі історичного розвитку іслам перетворився із віри, що регулює норми співжиття, в особливий символ ісламського світу із своїми релігійно-культурними цінностями, які посилено культивуються як найбільш значущі для всієї людської спільноти.