Коли хвалиш її роботу, Параска Миколаївна а притаманною їй щирістю і скромністю доводить, що вона звичайна собі майстриня, а от справді гарні майстри були Тетяна Пата та Оришка Пилипенко, що померли кілька років тому, та Надія Білокінь (1893— 1981), яка жила у сусідньому Радселі. Весело й дотепно вона розповідала, як серед усіх жінок, що виносили на базар мальовки, ніхто не міг продати свої речі швидше за Оришку Пилипенко чи Надію Білокінь. Звичайно, розповідь Параски Миколаївни викликала бажання поїхати і до Надії Аврамівни Білокінь. Коли збираєшся відвідати таких літніх людей, як Параска Миколаївна Павленко або ж Надія Аврамівна Білокінь, то бере деякий острах: чи залишилось у них щось від колишньої сили, енергії, таланту; чи не доведеться зустріти настільки немічну й далеку від усього того, чим були наповнені її молоді роки, людину, що нічого, крім болю за неї і жалю на руйнівну невмолимість часу, не відчуєш. Та в Петриківці, мабуть, клімат якийсь особливий, а може, це творча робота не дає старіти людям, але побоювання виявились марними. Більше того, зустрівшись з Надією Аврамівною Білокінь і познайомившись з її роботами останніх років, ми були вражені темпераментом і енергією, творчою наснагою, розкутістю і свободою письма.
За 1979 ріку майстриня виконала близько 100 великих, па повний формат ватманського паперу, малюнків, серед яких є і суто декоративні, квіткові композиції, і сюжетні сцени. Вже само число цих творів, зроблених протягом такого короткого часу, свідчить, що здатність творчо працювати у Надії Аврамівни Білокінь з роками не тільки не зменшувалася, а, можливо, навіть зростала, збагачена життєвим досвідом, багаторічною творчою практикою. Надія Аврамівна саме сиділа надворі біля хати і щось шила без окулярів. Висока, ставна, гарна жінка з уважними й гострими очима, досить стримана у поводженні і не дуже балакуча, вона виглядала значно молодшою за свої роки, і в рухах, і в розмові її відчувалася прихована, якась молода енергія. Хата на самому краю села, туди можна дістатися лише пішки — глибокі піски не дають проїхати легковій машині. Але місце там чудове — все близько: сосновий ліс, що напоює пахощами повітря, робить його цілющим, і зелені луки з невеличкими озерами-старицями, що весною вкриваються пишним різноцвіттям, а головне — навколо стоїть глибока тиша, просто дивовижна, як на наш механізований вік. Як і Параска Павленко, Білокінь прикрасила дві невеличкі кімнатки своїми малюнками. Але на відміну від хати Параски Миколаївни, що додержується традиційних петриківських «норм» оздоблення інтер'єру, тут розміщені густо одна біля одної не лише квиткові декоративні композиції, серед яких є дуже гарне і незвичне панно у: вигляді величезної розетки (с. 7), а й сюжетні картини із зображеннями закоханих пар, циган тощо. Відчувалося, що майстриня живе цим, любов до ясних, свіжих барв переповнює її єство, що спілкування з цим святковим світом просто необхідне їй, це частина її буття, її світу справжнього Митця. Надія Аврамівна Білокінь прожила нелегке життя. Початок війни застав її з п'ятьма дітьми неподалік від кордону у Бессарабії, куди її чоловіка у 1940 р. направили працювати. Його у перші ж дні війни мобілізували, з фронту він вже не повернувся, а Надія Аврамівпа з дітьми кілька місяців добиралася до рідних місць. За роки війни їй довелося близько ЗО разів змінити місце проживання і перебиратися з дітьми на нове місце. Та й у післявоєнні роки вона не відразу змогла придбати цю невеличку хатку, де жила до 1981 року. Тільки людина з надзвичайно сильним характером здатна вистояти у таких умовах, витримати, не заплутатись У матеріальних труднощах, у турботах повсякденного життя. На щастя, ця талановита майстриня, одна з найцікавіших представниць українського народного розпису, виявилася саме такою мужньою і міцною духом жінкою.
Малювати Надія Аврамівна почала зовсім маленькою дівчинкою. Розповідала, що ляльками гралася і для них – малювала. До школи її так і не віддали, сім'я була бідна. Мати ткала килими, дочка їй допомагала. Згадує, що килими мати робила чорні, з червоними квітками, а вовну для них вони фарбували самі. Надійна рано пішла в найми. Коли приїжджала додому, малювала цілі дні мальовки, навіть уночі сиділа при гасовій лампі. Які вони були, ті найдавніші роботи, ми ніколи вже не довідаємося. Однак відомо, що у перші голодні дореволюційні роки, коли мальовками, щоб прожити, займалася більшість жінок у Петриківці, цінувалися роботи саме Надії Білокінь та Оришки Пилипенко. Чим же вони так подобалися покупцям і, безсумнівно, іншим малювальницям? Адже якихось особливих тонкощів, детальної виписаності квітів і листочків у них не було. Явдоха Яківна Клюпа (нар. 1921 р.)., яка ще дівчинкою ходила до Надії Білокінь вчитися робити мальовки (це був-кінець 20-х-років), розповідає, що в той час і Білокінь, і Оришка Пилипенко малювали пензликами, зробленими з пір'їн, узятих з крил курки; ними робили тонкі лінії і дрібніші деталі, квіток, а рогозом малювали самі квіти та листя; ягідки «тикали» рогозом або пальцем. За словами Явдохи Клюпи, все намальоване рогозом було «наляписте і грубе». Звичайно, остання оцінка зроблена рже з позицій смаків сьогоднішнього дня, майстринею, яка досконально; володіє, як і всі сучасні майстри, у Петриківці, технікою письма м'яким пензликом з котячої шерсті, що дає найтонші, завтовшки майже в один волосок лінії, і саме в цій віртуозності, майстерності мазка, викінченості розпису Явдоха Яківна вбачає найвищий зміст, найвищу його якість. У той час, тобто наприкінці 20-х — на початку 30-х років, так, як Білокінь, рогозом і пір'їною малювала більшість майстринь, і тому оцінка їхніх розписів сучасниками, мабуть, виходила з якихось інших критеріїв, тим більше, що відсутність чи, навпаки, наявність; детальної, прямо-таки ювелірної розробки декоративних мотивів у петриківських розписах не може бути мірилом їхньої художності, швидше тут можна говорити про високу ремісничу вправність, що характерно для робіт петриківських майстрів останніх десятиліть. Так чим же все-таки могли вирізнятися з-поміж інших мальовки Надії Білокінь?
Справа, очевидно, в тому, що роботи Білокінь завжди мали чітке власне художнє обличчя. Вона володіла просто дивовижною здатністю до варіацій. Надія Аврамівна, мабуть, не зробила за своє життя і двох цілком однакових малюнків. Вона не лише легко змінює старі, відомі всім квіткові мотиви, а й створює нові, беручи багато від природних форм, але трансформуючи їх так, що вони вплітаються у декоративні композиції легко й .невимушено, як уже давно відомі. Це дивувало і захоплювало односельчанок, адже, освоївши досить швидко техніку розпису, вони все життя малювали лише кілька однотипних традиційних квіток, ягідок, листочків, укладаючи їх здебільшого в чотири незмінні композиційні схеми — окрему квітку з листочком, фриз (хвиляста стеблина з листям, ягідками та квітками), що його малювали на стьожках для печі і лиштвах, якими оздоблювали полиці, сволок і «зрубики» на стелі, закінчений вертикальний мотив типу квітнучого дерева (вміщуваний на так званому дзеркалі печі — центральній окрасі її), та горизонтальний килимок із симетрично укладеними квітками, що групуються навколо центрального мотиву. У паперових рушниках, яких багато виготовляли для окраси вікон, поєднувалися вже знайомі елементи фриза та окремої квітки з листям чи букета. Білокінь же весь час малює все нові й нові варіанти квітів. З нею у цьому рівною була хіба що Оришка Пилипенко. І вже ніхто з петриківських майстринь не міг зрівнятися з Надією Білокінь у вмінні знаходити все нові композиції для своїх розписів. "Особливо яскраво ця. її здатність компонувати виявлялася в роботах над горизонтальними прямокутними килимками.) До того ж Надія Аврамівна була на той час єдиною жінкою у Петриківці, яка вміла малювати не лише квіти, а й різні сюжетні картинки, дуже популярні серед місцевого населення,— «Роман і Оксана», «Дівки», «Наречена», «Засватана дівчина» і найскладнішу з них—«Весілля». В останній сцені вона малювала завжди запряжену парою коней бричку, на якій сидять молоді, дружки, боярин, музики.