Американський дослідник постмодернізму Уолтер Андерсен стверджує що, західна культура в наш час переживає перехідний період від одного стилю мислення до іншого. Він перераховує три ознаки цього процесу:
1. Крах віри.
2. Народження глобальної культури.
3. Внутрішньокультурні війни.
Постмодернізм заперечує будь-які основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтизмі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталізмом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина - лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, що моральні норми - це нав'язані силою правила. З точки зору постмодернізму "світ - це текст". Кожний культурний артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність - не що інше, як продукування текстів. Уряди, світогляди, технології, історія, наукові теорії, соціальні звичаї, релігії - все це, по суті, мовні конструкції. На цьому ґрунті сформувався деконструктивізм як один з істотних проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом - це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверджував, що культура є відображенням сексуальних заборон. Ці ідеї мають неофрейдистські відгалуження:
фемінізм з його теорією культури як конфлікту статей;
гомосексуалізм, який вважає культуру способом пригнічення секс-меншин.
Деконструктивісти розглядають релігію як прикриття для чогось іншого. Так, Фрейд визнав релігію за спосіб придушення сексуальних потягів, фемінізм - за спосіб поневолення жінок. За Марксом, релігія - опіум для народу, винахід експлуататорів, який має на меті підкорення експлуатованих на землі. Ніцше перевертає Маркса з ніг на голову. На його думку, християнство - це не винахід багатих для контролю над бідними, а це - повстання рабів, змова бідних і понівечених, які прагнуть маніпулювати багатими і сильними шляхом нав'язування їм почуття провини, етики любові і співчуття, що, в кінцевому рахунку, заважає виживанню аристократії духа.
Розуміючи мову як фундамент влади, Деконструктивісти розробили "герменевтику підозри" і "підривне читання". Вони аналізують тексти не для того, щоб віднайти їх об'єктивний смисл, а лінгвістичні і літературні суперечності. Вони також намагаються викрити таємний, прихований зміст. На їх погляд, в текстах кодується і виправдовується расизм, статева дискримінація, мізантропія, імперіалізм, економічне гноблення, сексуальне придушення. Деконструктивісти пропонують викладати досвід замість знань.
Постмодернізм виступає за культурну різноманітність і підтримує плюралізм. Як вважає відомий французький філософ постмодерніст Жак Дерріда, основна форма постмодерністського мистецтва - це колаж. Сучасне мистецтво синтезує розрізнені образи і несумісні речі. Це, за словами Дерріди, приводить до появи нового сенсу, який не може бути ані однозначним, ані стабільним. Різноманітність стилів в постмодерністському мистецтві відображає відсутність єдиних стандартів в соціальному житті. Кожна група має свої цінності, мову і стиль. Тому в плюралістичному суспільстві повинна існувати множинність стилів одночасно. Всі вони рівні. Жоден не кращий за інший.
Перформанс означає, що частиною художнього твору є реакція глядача або слухача. Один з фундаторів перформансу - німецький митець Йозеф Бойєс - називає його мистецтвом "одноразового використання". Девіз перформансу - мистецтвом може бути все, що завгодно. Яскравим прикладом перформансу є "боді-арт" - розмальовування фарбами оголеного людського тіла або створення картин за допомогою відбитків пофарбованого тіла на полотні. Мета перформансу - викликати шок і обурення, змусити аудиторію почувати себе незручно, а то й пробудити в ній ворожість чи відразу. Такі мистецькі фікції реалізують майже буквально діонісійний естетичний принцип, сформульований ще Ніцше - людина стає не творцем, а твором мистецтва. Перформанс намагається поєднати сучасні технології і дикунські, архетипові психологічні реакції глядачів і слухачів. Показовим в цьому сенсі є телебачення.
Тільки те, що демонструється по телевізору, має вплив на суспільну свідомість. Навіть книги через телебачення стають бестселерами. Сповідуючи принципи постмодернізму, телевізійна культура відрізняється стилістичною й історичною еклектичністю. Постмодерністське заперечення слова на користь образу, розуму на користь емоційного імпульсу і розважальності - все це характеризує даний жанр.
Філософи постмодернізму стверджують, що істина - це своєрідна фікція. Саме тому постмодерністи прагнуть зруйнувати бар'єри між реальністю і мистецтвом. Найбільших успіхів в цьому процесі досягло телебачення. Це особливо помітно в новинах, де справжні події методично перетворюються на телевізійні події дня. Нічого не має сенсу, поки не потрапить на телебачення. Подія ніколи не приверне широкої уваги, якщо не з'явиться на телеекрані. І, навпаки, якою банальною і тривіальною не була би певна подія, якщо про неї поінформує телебачення - це надасть їй неймовірного значення.
Телевізор подає інформацію швидко і не вимагає особливих зусиль від глядача, який просто занурюється у потік масової свідомості. Реальні події подаються наполовину з вигадками. Тому не дивно, що нова телевізійна генерація з великими труднощами відрізняє правду від вигадки.
Телеекран, а також екран комп'ютера зробилися популярнимиметафорами для характеристики людини. Сьогодні можна говорити про існування окремої віртуальної субкультури "кібернетичних панків". Синтез телебачення, комп'ютерів і відеоігор занурюють людину в світ мультисенсорних фантазій. На відміну від постулатів екзистенціалістів доби модерну, які стверджували, що людина сама творить свою реальність, екзистенціалісти постмодерну ведуть мову про запрограмованість наших фантазій. Вся реальність віртуальна. Люди лише сприймають реальність, створену безособовими соціальними інститутами. Отже, розум починає працювати за готовими зразками. Нова модель інтелектуального прогресу - це "задурманений розум" телевізійного глядача.
Суттєвою особливістю постмодернізму є естетизація зла і потворності. Образи "хрещених батьків" мафії, гангстерів, кілерів або їх східноєвропейських "братків" із злочинних "бригад" подаються в телесеріалах в доситьпривабливому, а то й у героїчному світлі. Прикладом можуть слугувати американський серіал про Аль-Капоне чи російські серіали "Кріт" і "Бригада". В такий спосіб кіно і телебачення систематично привчають людей до насильства. Навіть реальні терористичні акти телебачення перетворює на естетичне видовище, як це було, наприклад, з терактом 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку.
Нове технологічне середовище глибоко впливає на світ мистецтва і культури. Воно наповнює новим змістом поняття аполлонічного і діонісійного. Репродуктивні засоби інформації" фотографія, відео, звукозапис, комп'ютерна графіка, мультиплікація - стають домінуючими формами мистецтва. Так, концерт музиканта, співака чи групи ніколи не матиме успіху, якщо попередньо вони не зробили запису кількох хітів, що стали популярними завдяки телебаченню і радіо.
Коли традиційні естетичні цінності, такі, як форма і краса, забуті, мистецтво стає пропагандою. Відбувається деконструкція мистецтва. Предмети мистецтва перетворюються на соціальні стереотипи. Митці намагаються за всяку ціну спровокувати аудиторію, маніпулювати нею з метою отримання бажаної реакції.
На думку основоположника постмодерністської теорії драматургії Бернарда Дорта, п'єса повинна стати надбанням глядачів. Тому необхідно залучити аудиторію до процесу створення п'єси. Щоб відгадати інтригу драматичного твору, глядачам пропонують шляхом голосування визначити, який герой здатний піти на той чи інший вчинок. П'єса завершується саме так, як вирішили глядачі. Новою формою інтерактивних розваг є зупинка демонстрації фільму, під час якої аудиторії пропонується натисканням кнопок вирішити, що відбуватиметься далі: рішення приймається більшістю голосів. Отже, постмодернізм вбачає свій ідеал художньої творчості у співавторстві.
Постмодерністська критика фіксує увагу на стилістичному і тематичному розмаїтті, на відкритті лінгвістичних та ідеологічних суперечностей твору. Діячі мистецтва і літератори постмодерну створюють твори, навмисно позбавлені єдності:
романи, які містять в собі різнопланові, суперечливі, антиномічні точки зору;
картини, написані шляхом поєднання несумісних стильових прийомів тощо.
У добу постмодерну відбувся ренесанс стереотипних літературних жанрів - детективу, любовного роману, середньовічної містичної фантастики, вестерну. З'явилася "нова журналістика". Ці журналісти пишуть про реальні події, але дозволяють собі" компонувати фактичний матеріал у відповідності зі своїм задумом, як це роблять автори історичних романів. Прикладом можуть бути псевдодокументальні кінострічки Олівера Стоуна.
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з "чистим" матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.