Коли ми говоримо про образи, то виникає питання, чи посилаємося ми на зовнішні або на внутрішні образи. У тому факті, що поняття «образ» містить у собі обидві можливості, знаходить вираження щось характерне для образів. Зовнішні образи сходять до внутрішніх, а внутрішні — до зовнішніх. Образи — це продукти сили уяви, укоріненої в природності людського тіла. Образи не залишають ніяких сумнівів у тому, як мінливе їх єство. Так виходить, що образи, які людина видумує, вона незабаром знову відкидає, коли надає новий напрямок питанням до себе й до світу. Навіть своїми образами сприйняття й створеними ними внутрішніми образами людина розпоряджається лише в обмеженому ступені. Те, на чому зупиняється погляд, що він виокремлює, що залишається в пам'яті людини, щоб вона могла це згадати, — все це тільки почасти залежить від її свідомості.
Ментальні образи керують сприйняттям і визначають, що бачить людина, що вона упускає з поля зору, що вона згадує або забуває. Внутрішні потоки образів обумовлюють не тільки те, які люди або предмети зовні стають образом завдяки звертанню уваги, але й те, які образи, крім уваги, впроваджуються в людину й зміцняються у ній. Люди перебувають під владою внутрішніх образів, навіть якщо вони увесь час намагаються встановити над ними контроль. Ці образи змінюються разом зі зміною людського життя. Колись важливі образи втрачають своє значення й заміщаються новими.
Внутрішні образи значною мірою наслідком зовнішніх образів, які передаються людині. Як продукт нашої культури вони є її вираження й відрізняються від зовнішніх образів інших культур й інших історичних епох. Багато з цих образів колективного образного світу — це продукти (внутрішніх) образів людей, що мають можливість зробити свої внутрішні образи предметами або формами зовнішнього світу або передати їх у медіа й поширити. [8, 195]
Упредметнені образи існують за допомогою медіаносіїв. Це вірно й для раннього печерного живопису, для якого посередником (медіумом) виступає камінь, завдяки якому воно існує. Те ж саме відбувається з посмертними масками Античності, у яких лик тлінного тіла як образ переводився на інший носій й у такий спосіб смертне тіло зберігалося серед живих. Відповідно воно поводиться й при фотографуванні, кіно- і відеозйомці. При фотографуванні світловий відбиток людського тіла переходить у негатив, що потім переводиться на фотопапір, на цьому посереднику (медіумі) воно зберігається і як образ може мати зовсім іншу історію, ніж тіло, від якого він походив. Те ж саме й при кіно- і відеозйомці, при яких додається рух. Ті або інші медіа не є зовнішніми стосовно образів; вони конститутивні для образів. Без посередника (медіума) не було б образа, який ми можемо сприйняти, перевести у свій внутрішній світ образів й інкорпорувати.
У медіумі образів закладений подвійний зв'язок з тілом. Тілесна аналогія здійснюється в першому змісті через те, що ми розуміємо медіаносії як символічне або віртуальне тіло образів. А в другому змісті зв'язок у тому, що медіа вписують себе в наше тілесне сприйняття й змінюють його. Вони в тій мірі керують нашим тілесним досвідом через акт розглядання, у який ми практикуємо по їхній моделі своє власне сприйняття точно так само як віддаємо їм своє тіло. Це положення справ підкреслює МакЛюен у главі «Засіб комунікації є повідомлення». Медіа, у яких образи наздоганяють нас, істотно визначають наш образний досвід. Як засоби комунікації вони, незалежно від того або іншого образу, впливають на наш спосіб сприйняття образа, що вони несуть. Є якісна різниця в тому, чи сприймаємо ми образ у мальовничому, фотографічному або ж цифровому вигляді; цю різницю упускає семіотика образів, коли зводить образи до знаків. [8, 197]
Тіло виступає підмогою людині для втілення в образі, у мові й у культурних виконаннях. Так само як й інші форми об'єктивації, образи — історично й культурно різні форми вираження й уявлення тіла. Відношення людського тіла до образів змінюється, причому на цю трансформацію чинять вплив зміни в засобах інформації. Уже дзеркало дозволяє людині бачити тіло там, де його немає, у склі або в металі. Так само як у картині, тут відбувається переклад тривимірного тіла в площину. Характер образа змінює й медійність фотографії; у фотографії виникає світловий відбиток тіла, що проявляється на плоскій поверхні. Якщо слідом за МакЛюеном розуміти нові медіа як протези тіла, то далі цифрові образи вступають у відношення з тілом, хоча й досить абстрактне. Загалом, користування засобами комунікації росте, і медійністъ людського відношення до світу разом із супровідним її самовираженням медіа грає все більшу роль. Частиною цієї тенденції є методи, що створюють зображення (рентгенівські знімки, електронні мікроскопи, комп'ютерна томографія), без яких уже неможливо уявити собі науку, але культурологічне значення яких тільки починають осмислювати. [8, 198]
Образи багатозначні. Припущення про те, що вони виникли задовго до розвитку свідомості зі страху смерті або зі страху перед необхідністю вмирати — не є помилковим. За допомогою страху образ відіграє головну роль у перемиканні людського бажання.
Можна виділити три види образів:
— образ як магічна присутність,
— образ як міметична репрезентація,
— образ як технічна симуляція.
Між цими видами образів є багаторазові перетинання. Але таке розрізнення все-таки виявляється зручним; воно дозволяє ідентифікувати різні, почасти суперечливі іконічні ознаки.
Образ як магічна присутність: До образів, які виникли в ті часи, коли образи ще не стали творами мистецтва, відносяться статуетки, маски, культові зображення, сакральні зображення. Серед них особливу роль грають образи, що виявляють магічну присутність богів, тобто зображення богів або ідоли. Сюди відносяться древні глиняні або кам'яні зображення богинь родючості в архаїчних культурах. Безліч древніх ідолів, статуеток і масок своєю екзистенцією забезпечують присутність божественного. Подібне ж завдання виконували розфарбовані черепи, посмертні маски, зображення мертвих. Уже в неолітичний період черепа розфарбовували й вони служили для спілкування з померлими й із предками. [8, 201]
Образ як міметична репрезентація: У творі Платона образи стають репрезентацією чого-небудь, чим вони самі не є. Вони представляють щось, виражають щось, указують на щось. Відповідно до Платона, художник і поет роблять не ідеї, як бог, і не предмети побуту, як ремісник. Вони породжують примар речей. Тобто живопис і поезія створюють не самі речі, а художні уявлення речей. При цьому виникає зв'язок з реальним світом. Оскільки цей зв'язок міметичний, то виникає не копія, а міметичне конструювання світу. У цьому процесі мова йде не про подобу, а про створення якоїсь примари (прояву).
Міметичний акт створює образи мистецтва й поезії й при цьому унаочнює щось, що інакше не могло б виявитися. Це надання можливості виявитися конститутивно для мистецтва й поезії; у результаті виникає властиво естетична сфера, ізольована від реальності й тому не підзвітна питанням про істинність. У ній добутки є частиною світу явищ. Вони репрезентують щось, що без них не могло б стати видимим. У сфері естетики створюються візуальні образи, у яких немає буттєвого статусу і які тому повинні оцінюватися з іншого погляду, ніж прояву буття. Виникаючі тут образи й тексти не можна підкоряти нормативності державного й громадського порядку; вони наполягають на своєму праві бути ілюзією й фікцією. Це приводить до того, що ані художник, ані поет, ані їхні добутки не можуть бути критерієм істини.
Так як міметичні процеси виникають як у зв'язку з реальним світом, так й у зв'язку з формами естетичного світу, і розрізнити їх можна тільки по побічних ознаках текстів уперше в історії людства накопичуються, зберігаються й передаються наступним поколінням у величезних кількостях також образи. Фотографії, фільми, відео стають опорою для пам'яті, виникає пам'ять, що опирається на образи. Якщо колись тексти мали потребу в доповненні у вигляді вигаданих образів, то тепер уява обмежується виробництвом і передачею за традицією «образних текстів». Усе менше людина відноситься до виробника й усе більше до споживача готових, штампованих образів, навряд чи ще потребуючі сили уяви. [8, 205]
Створення міметичних репрезентацій відноситься до елементарних антропологічних здатностей. Одна із центральних тем для них — людське тіло. Людське тіло зображується на портретах Ренесансу й на сучасних фотографіях, що репрезентують людину. У формі тілесних образів фотографії представляють людину у важливих ситуаціях її життя. З такими й іншими формами репрезентації зв'язані питання людського саморозуміння. Без образів нас самих, тобто без репрезентацій самих себе ми не могли б зрозуміти себе. Щоб випробувати границі можливостей людського самосприйняття, необхідне розуміння наочного характеру таких репрезентацій.
Здавна люди створювали подоби людського тіла. Ці образи тіла — це образи людини, також як уявлення людини — завжди уявлення тіла. Образи по-різному представляють тіло, що з біологічної точки зору залишалося незмінним в історичному часі людства. Історія цих зображень представляє нам історію людського тіла. Вона є одночасно історія уявлень людини й історія образів людини. Із цього можна зробити висновок, що людина така, якою вона з'являється в тілі. Саме тіло є образ, ще до того, як воно відтворюється в образах. Зображення — це не те, чим воно думає бути, а саме відтворення тіла. Трикутник людина-тіло-образ неможливо вирішити, якщо не враховувати всі три величини. [8, 208]
Образ як технічна симуляція: сьогодні все має тенденцію ставати зображенням: трансформується навіть непрозоре тіло, воно губить свою непроникність і просторовість, стає прозорим і скороминущим. Процеси абстрагування виливаються в образи й візуальні знаки. Їх зустрічаєш усюди: ніщо вже не є більше далеким і гнітючим.