Що стосується фігури підприємця, то головною відмінністю його від керівника, природно, є те, що він сам — господар даного підприємства і може розпоряджатися їм абсолютно вільно, він веде свою справу, може сам у разі потреби призначити керівника. Такими підприємцями в Римі також часто виявлялися раби, які, як правило (але не завжди), одержували це підприємство в пекулій (спадок, дарунок) від пана. Зрозуміло, що раби-підприємці, раби — господарі підприємств, були набагато більш незалежні в своїй економічній діяльності, ніж раби-керівники.
Головна відмінна риса будь-якого керівника підприємством – це з'єднання двох видів діяльності в рамках процесу суспільного виробництва: діяльності господарської і організаційної (оскільки він бере участь в створенні продуктів не безпосередньо, а здійснюючи керівництво і управління виробничим процесом).
Як інша відмінна риса керівника необхідно назвати своєрідне «відділення» цієї особи від господаря, власника даного підприємства. Якщо сам господар виконує в рамках свого підприємства управлінські функції (а це характерний для економіки традиційного суспільства), то навряд чи слід вважати його керівником.
Керівникам можна рахувати далеко не кожного з тих, хто виконує якісь управлінські і організаційні функції в процесі виробництва. Річ у тому, що не всі з цих функцій дозволяють нам визначати їх виконавця саме як керівника. Він повинен або організовувати роботу певного колективу на підприємстві власника, або мати нагоду розпоряджатися яким-небудь його майном і при цьому самостійно ухвалювати рішення, що стосуються виробничого процесу або розподілу проведеного продукту. Всіх інших осіб, зайнятих в системі управління підприємством, виконують, як правило, лише апаратні, технічні, низові функції, і їх ініціатива сильно обмежена рамками цих функцій (наприклад, маючи на увазі управління сільським маєтком, до цієї категорії осіб можна зарахувати наглядачів, комірників і т. п.).
Подібно тому, як не всякого раба, зайнятого у сфері управління, ми можемо вважати керівником, так не всякого раба, що має своє господарство на правах пекулия (так званого «раба на оброку»), ми назвемо підприємцем. Раб, обробляюча своя невелика ділянка землі і що виплачує пану частину урожаю, явно не відноситься до цієї категорії. Підприємницька діяльність, ведення власної справи припускають, що його підприємство працює в значній мірі на ринок, включено в товарно-грошові відносини.
Наскільки і яким чином господарська діяльність рабів була пов'язана з тим особливим правовим статусом, який давали йому право зобов'язати пана? Був який взагалі правовий статус раба-керівника і раба-підприємця?
Центральною проблемою є проблема зв'язку і співвідношення характеру і виду господарської діяльності раба – керівника і підприємця з його юридичним положенням. Вивчення рабів-керівників є одним з нових і швидко що розвиваються в останні десятиріччя в світовій науці напрямів, і тому багато питань ще чекають свого рішення.
Дані юристів містять відомості про господарську діяльність і (в набагато більшому ступені) про правове положення рабів-керівників і рабів-підприємців, зайнятих в основному в торгівлі і сфері послуг. Ці дані вдало доповнюють відомості про господарську діяльність рабів-керівників, керівних виробництвом в сільському маєтку (виликів), які надають нам сільськогосподарські трактати.
Дослідження господарської діяльності і правового статусу рабів – керівників і підприємців в Стародавньому Римі відноситься до числа щодо нових наукових напрямів. Воно отримало значний розвиток головним чином в 1980-90-і рр. Донині в зарубіжній історіографії вивчення проблем, пов'язаних з що розглядається нами темою, велося в рамках двох великих напрямів, які розвивалися практично незалежно один від одного у складі двох різних наукових дисциплін:
- перший напрям полягав у вивченні структури представництва і асtiones adiecticiae qualitatis в рамках науки про римське право і, таким чином, торкалося проблеми правового положення рабів, що управляють підприємством, і рабів-підприємців;
- друге ж полягало в дослідженні такої соціальної фігури, як керівник сільським маєтком (вилик); ця проблема по перевазі була об'єктом уваги учених-істориків.
В рамках першого напряму (назвемо його умовно «юридичним») оформлялися концепції і велися дискусії щодо часу появи асtiones adiecticiae qualitatis, їх співвідношення один з одним, юридичної конструкції кожного позову, учені-романісти зосереджували свої зусилля в основному на дослідженні чисто юридичних проблем. Другий напрям, вивчення виликів, був зв'язаний, перш за все, з розглядом характеру і структури самих сільськогосподарських підприємств, якими вони керували, і тому може бути умовно позначений як «соціально-економічне».
Вілік ще не розглядався тоді дослідниками як один з типів управляючих, а якщо його господарсько-управлінська діяльність і ставала предметом дослідження, то в основному все зводилося до переліку тих функцій, які він повинен був виконувати. Як помітив Е. Карлсен, діяльність вилика вивчалася зовні широкого соціального і економічного контексту. Питання ж про правовий статус вилика істориками тоді взагалі не ставилося. В 1980—90-е рр. світова історіографія робить могутній ривок у вивченні управлінської діяльності («менеджменту») в давньоримському суспільстві в цілому і участі в цій діяльності скованих виробників (рабів) зокрема. Як відзначав Же. Андро, характеризуючи зміни, що відбувалися в історіографії по проблемі рабства в Стародавньому Римі, саме в 1980-і рр. відбувається кардинальна переорієнтація досліджень: раби починають розглядатися вже не тільки як одна з категорій робочої сили, але і як організатори виробництва — керівники і підприємці.
В 1984 р. вийшла в світ монографія італійського романіста А. Ді Порто «Колективне підприємство і раб-менеджер». Автор досліджував правові форми організації колективного підприємства в Римі, існуючі крім договору товариства (societas), і прийшов до висновку, що специфічно римським способом організації такого підприємства було ведення компаньйонами справ за допомогою використання загальних рабів (ехегсеге negotiationes реr servos communes), які виконували в рамках даного підприємства менеджерські функції.
В етичному житті людства рабство, безумовно, мало і має украй шкідливі наслідки. З одного боку, воно приводить до етичної деградації рабів, знищуючи в них відчуття людської гідності і прагнення до праці на благо себе самого і суспільства, з іншою — відображається несприятливо на рабовласниках.
Раб, на відміну від ув'язненого, не засуджувався судом, а просто захоплювався по праву сильного», або ставав таким за борги, а також народжувався, як син або дочка раба. Ув'язнені засуджуються судом, має право на судовий захист, на опротестовування вироку. Причому в цивілізованих країнах більшість ув'язнених — це дійсно люди, ізоляція яких від суспільства необхідна в цілях його безпеки. Тобто, важлива не сама праця ув'язнених, а їх ізоляція. Діти ув'язнених не є укладеними в сучасному суспільстві.
Полонені у всі часи ставали «укладеними — рабами» без жодного суду. В новітній історії, проте, з'явилася Женевська конвенція, яка, хоча і не визнана всіма державами, але все таки дає певні права полоненим. Згідно ній, полонені повинні міститися в умовах не гірше, ніж військовослужбовці тієї сторони що полонила їх, і користуються поряд прав: особистої недоторканності, правом на медичну допомогу, на захист своїх прав і оскарження дій представників що полонила їх сторони. Використовування полонених на роботах обмежено поряд умов. Норми ці, проте, суцільно і повсюдно порушуються навіть у наш час.
Давно відомо, що для психіки людини украй шкідлива залежність підвладних від його капризу і свавілля; пан неминуче звикає виконувати всі свої примхи і перестає володіти своїми пристрастями. Розбещеність стає істотною рисою його вдачі.
За часів повсюдного, широко поширеного рабовласництва – рабство робило розкладаючий вплив на сім'ю: рабині, ледве вийшовши з дитинства, примушувалися задовольняти сексуальні потреби пана, що далеко не сприяло добрим подружнім відносинам. Діти пана, знаходячись в постійному зіткненні з рабами, легко переймали вади як батьків, так і рабів; жорстокість і зневага до рабів, звичка до брехні і безвідповідальності щепилися з дитинства. Звичайно, зустрічалися окремі виключення, але вони були дуже рідкісні і нітрохи не пом'якшували загального тону. З сімейного життя розпуста легко переходить в суспільну, як особливо рельєфно показує античний світ.
Витіснення вільної праці рабською – приводить до того, що суспільство ділиться на дві групи: на одній стороні — раби, «чернь», що в значній мірі складається з людей неосвічених, продажних, пройнятих дрібним, егоїстичним честолюбством і постійно готових підняти цивільну смуту; на іншій – «знать» – купка багачів, можливо, утворених, але при цьому дозвільних і розпусних. Між цими класами – ціла безодня, що є ще однією причиною розкладання суспільства.
Ще одним шкідливим результатом рабства є збезчещення праці. Заняття, надані рабам, вважаються ганебними для вільної людини. Із збільшенням масштабів використовування рабів зростає число таких занять, врешті-решт всяка праця признається ганебною, а найістотнішою ознакою вільної людини вважається неробство і презирство до якої б то не було роботи.
Переконання це, будучи породженням рабовласництва, у свою чергу підтримує інститут рабства, та і після скасування рабовласництва залишається в суспільній свідомості. Для реабілітації праці вимагається, потім, великий час; до справжнього моменту таке переконання збереглося в огиді деяких шарів суспільства до всякої господарської діяльності.
Список використаної літератури і джерел:
1. Вікіпедія (Вільна Енциклопедія); «Рабство»; 2008 р.;
2. Говард Зінн; «Створення міжрасових бар'єрів (історія рабства в Америці)»; М., 2006 г.;
3. Катон Марк Порцій; «Про землеробство» (II в. до н.е.); М., 1998 р.;
4. Каутський К.; «Диктатура пролетаріату: Від демократії до державного рабства: Більшовизм в тупику»; Берлін, (1921 р.) 2002 г.;
5. Кузищин В.И.; «Історія Стародавнього Риму»; М., 2000 р.;
6. Луцій Юній Колумелла; «Про сільське господарство»; М., 1998 р.;
7. Di Porto A.; «Impresa collettiva e 'manager' in Roma antica»; Milano, 1984 р.;
8. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона (1890—1907);
9. Weber M.; «Die romische Agrargeschichte in ihrer Bedeutung fur Staats- und Privatrecht»; Stuttgart, 1891 р.;
10. http://uk.wikipedia.org/wiki