Тенденції міжкультурного діалогу належать до переліку принципово коригованих явищ, тобто, з одного боку, їм слід надавати належного значення й виказувати на їхню адресу повагу з огляду на об'єктивну данність, обумовлену історичними передумовами, а з іншого, – усвідомлювати їхню до певної міри недосконалість, упередженість, а відтак і необхідність коригування й оптимізації з позицій Належного. Цим Належним є, по-перше,рівність різних культурних надбань з точки зору загальноцивілізаційної цінності, а по-друге, суверенне право як на запозичення й засвоєння будь-якою культурою норм іншої культури, так і на заперечення такої необхідності з огляду на неузгодженість іншокультурних нормативів з імперативами власної культури.
Процес діалогу культур може відбуватися в двох аспектах, а саме:
1. В площині взаємовпливів і трансформацій контактуючих систем світоглядних, етнічних, а також соціонормативних культурних цінностей;
2. як безпосередній комунікативний діалог представників різних культурних соціумів. [20, 123-124]
На сучасному етапі має місце зближення пріоритетних напрямків багатьох культур відносно самоідентифікації, егалітаризму-елітаризму, концепції часу, контролю, автономності-колективності, прямого, неформального спілкування. Відмінними ціннісними орієнтаціями визначаємо наступні: універсалізм-партикуляризм, відстань до влади, концепція роботи і статусу, концепція долі, тип мислення, пряма-непряма комунікація, вузький-широкий контекст, інструментальність-експресивність
Сучасна Європа являє собою доволі складне культурне утворення, яке виникає і відтворюється внаслідок накладання один на одного декількох шарів культурної ідентичності, до яких, безумовно, належать економічна ідентичність, політична ідентичність тощо, а також ідентичність на рівні літератури, кіно, інших проявів духовної культури. Не можна не згадати велику кількість правових документів, які закріплюють ці та інші ідентичності – Шенгенська угода, НАТО, Рада Європи, ЄС, ряд інших рамкових домовленостей і угод, а також такі знакові закони, як, наприклад, скасування смертної кари тощо. Для філософії освіти знаковими стали Лісабонські домовленості (1997 р.) та Болонський процес, що визначає спільні пріоритети і цінності у сфері освіти, які поділяє більшість європейських країн. Всі ці рівні і види культурної ідентичності відображаються, впливають один на іншого, до певної міри взаємоузгоджуються і закріплюються не лише у правових нормах. [22, 108]
Значно більш стійкими формами закріплення і, так би мовити, “контролю” над процесами культурної ідентифікації виступають на нашу думку, геополітичні структури і цінності, на яких вони базуються.
Проблема міжкультурного діалогу є похідною від теорії міжкультурної взаємодії або ж комунікації, ґрунтовно розробленої А.Молем. Долаючи певну формалізацію, притаманну його творам, діалог культур можна визначити як процес спілкування культур, у ході якого відбувається їх взаємна трансформація. У цьому плані визнаються три стратегії можливого розгортання діалогу культур:
1. домінування однієї з культур;
2. синтезування культур у нову культуру без збереження цих культур;
3. синтезування зі збереженням обох культур.
Для того, щоб зрозуміти, як працює механізм діалогу культур, методично корисно уявити культуру у вигляді своєрідної системи, яка складається з декількох підсистем. Для взаємодії з іншою культурою, створюється відповідна підсистема, у якій і відбувається складний процес узгодження (адаптація) власних культурних кодів з кодами іншої культури. Такі процеси відбуваються в обох культурах, які вступають у діалог, – кожна з них створює спеціальну підсистему для діалогу з іншою. Неуспіх культурної адаптації призводить до згортання діяльності цієї підсистеми, а не системи всієї культури. Успішне просування культурної адаптації може приводити до більш широкого впливу вже видозмінених відповідною підсистемою зовнішніх культурних впливів на всю систему культури. [22, 109]
Діалог культур можливий лише за умови збереження власного культурного коду, “ядра” кожної культури-учасниці. При цьому слід розрізняти міжкультурний діалог країн, близьких геополітично, і країн, геополітично значно відмінних. На зламі століть у різних країнах і регіонах активізувалися процеси культурного самовизначення етносів, відродження етнокультурних традицій, як відповідь на зростаючу глобалізацію світу з її небезпекою уніфікації і стандартизації способу життя. Небувалий стрибок у розширенні міжнародного співробітництва всупереч усім очікуванням не призвів до зниження гостроти міжетнічних, релігійній та економічних проблем, світ став більш конфліктним, що, як ніколи, змушує шукати шляхи до філософії мирного співіснування членів світового співтовариства.
Останнє гостро ставить проблему толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше — як позиції, що припускає розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами. Толерантність в своїй основі – це процес збагачення новим культурним надбанням, соціальним досвідом. Активна моральна позиція і психологічна готовність до терпимості – основні компоненти поняття толерантності. Природно, що ці компоненти не виникають на порожньому місці, і не є – як і будь-яка соціальна якість – уродженими. Отже, й активна моральна позиція разом із психологічною готовністю формуються, стимулюються (насамперед – "зсередини") і корегуються. Метою формування даних соціально-психологічних якостей є позитивна взаємодія з людьми інших культур, поглядів, позицій, орієнтацій. [22, 110-113]
Однак побутова толерантність і толерантність у міжкультурному діалозі – не одне й те ж: якщо перше є передумовою і втіленням останнього, то міжкультурний діалог вимагає спеціального і цілеспрямованого зусилля. Більше того, він апелює до певних трансцендентальних передумов, спільних для всіх людей у світі. З цих позицій толерантність є повага, прийняття і висока оцінка розмаїтості світових культур, форм самовираження і способів людського буття.
Таким чином, за своїм змістом толерантність, не будучи синонімом терпимості, стає цільовим устремлінням, спрямованим проти будь-якої ксенофобії, і сприяє запобіганню конфліктів у світі. У своїх проявах толерантність змінює форми в суспільстві і державі і може бути політичною, соціальною, релігійною, культурною, етнічною й економічною. Саме з цієї причини сьогодні важливо зрозуміти, що необхідно розвивати одночасно усі форми толерантності у всіх пластах суспільства для того, щоб пізніше не шкодувати про втрачені можливості. У сучасному світі глобальної взаємозалежності толерантність стає умовою виживання людства. Однак, необхідно розповсюджувати та поглиблювати діалог культур в умовах миру, толерантності та демократії з метою подолання наростаючої міжетнічної, національної та релігійної нетерпимості, перш за все, в зонах стикання різних культур та релігій, адже дух нетерпимості все більше проявляється в різних регіонах світу.
Нетерпимість до чужих поглядів, чужої віри та національності ризикує набути характеру глобальної хвороби. Ми відчуваємо її згубний влив і в сфері культурного життя, і в міжетнічних стосунках. Під загрозою виявляється зв'язок культур – надбання усього людства. Саме діалог культур і покликаний сприяти утвердженню ідеалів і практики толерантності як спосіб пізнання і поваги щодо інших, як шлях до взаємного духовного збагачення.
Діалог культур означає не сліпу доброзичливість, а діяльну і свідому взаємодію з іншими культурами. Основними чинниками розвитку міжкультурного діалогу можна визначити такі: історична (і культурна) спільність з іншими народами і культурами (наприклад, України і Європи); спільність господарчих інтересів (такими можуть бути, наприклад, проекти транспортування енергоносіїв з Азії до Європи через Україну); політична визначеність стратегії взаємодії країни з іншими країнами (наприклад, Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС); наявність теоретико-методологічної бази для відповідної ідеології (у такій якості може виступати філософія освіти). Мова може йти також про інші види культур – професійну, вікову, гендерну, релігійну тощо, однак в контексті розгляду проблеми міжкультурного діалогу в Європі ці види культур (та діалогу між ними) залежать, більшою мірою, від діалогу між національними європейськими культурами.
Міжкультурний діалог – не лише гарантія соціальної злагоди, але й джерело соціальної активності – звичайно, за умови його плекання. Тому не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є уникнення таких явищ як: культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага або заздрість до інших культур, стереотипне сприйняття себе та інших, небажання змінюватись і подвійні стандарти у ставленні до себе та інших. Весь комплекс чинників можна адекватно осмислити, виходячи з цілісної світоглядної позиції, яка поєднується з раціональною самокритичністю. Все це робить невідворотною побудову національної філософії освіти, яка єдина може виступати надійним теоретико-методологічним підґрунтям для дослідження й виховання спроможності людини до активного (й толерантного) міжкультурного діалогу.
Розділ ІІ. Міжкультурний діалог: структура і динаміка процесів
Концептуальні підходи до вивчення міжкультурного діалогу як важливого чинника міжнародних відносин і одного з пріоритетних напрямків зовнішньої політики західних держав та реалізації їх зовнішньополітичних інтересів ґрунтуються на теорії багатовимірності і динамічності міжнародних процесів і глобального розвитку. Це передбачає здійснення аналізу взаємодії основних векторів цього системного явища на національному, регіональному і глобальному рівнях. Такій підхід дозволяє всебічно розглянути процес взаємодії культур на всіх рівнях, визначити його механізми та принципи, виокремити головні чинники цього процесу, з’ясувати взаємозв’язки і на цій основі зробити узагальнення і висновки.