Проголошувалася свобода особи, слова, думки, совісті та друку. Стверджувалося, що освіта робить людей практично рівними перед законом і людьми.
Українська культура в умовах національного Відродження
Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні.
Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження. У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.
Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань.
Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.
У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.
Вивчення минулого необхідне - було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія - споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.
Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого.
Найвідомішими такими збирачами стали Андріян Чепа (1760 - 1822) і Григорій Палетика (1725 - 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 - 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та' виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Поле-тика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 - 1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич (1804 - 1860), котрий у 1842 - 1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії".
Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Галовацький (1814 - 1888).
У збірці "Вінок русинам на мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили. У збірці "Вінок русинам наіншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національних дух, як це для українців зробив наш Тарас.
Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій "Кобзар", що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка, Ї писав І. Франко, Ї відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Було завершено процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та ін., котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав:Теплий кожух, тільки шкода не на мене шитий, а розумне ваше слово Брехнею підбите.
Шевченко спростував також погляди свого сучасника українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури. Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево - витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі.
Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила.
У тяжкий час для українського народу, час, коли душилася його воля, мова, звичаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених "рабів німих", повертаючи їм національну самосвідомість та гідність.
Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх "знедолених братів" і, наче біблейський пророк, гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра, називаючи його "тираном" і "катом". Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко писав: Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав нашу Україну, аВторая доконала вдову-сиротину. Кати/Кати/Людоїди.
З безмірного вболівання, з безмірної любові до свого знедоленого краю поет шле виклик не тільки царям і царятам, а й самому Богу. У цей історичний період, на хвилі духовного піднесення було також засновано багато шкіл і також деякі університети. На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання. Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах".
Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері. Тільки в 1805 р було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування. 6 жовтня 1833 р Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 р. було затверджено статут і штати нового університету, а ІЗ липня 1834р.відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 р.Складною була доля Львівського університету. У1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства. У1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівській університет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. Ї знову на університет. У1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. Ї кафедру історії України, яку посів М. Грушевський. На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури.