Культура держави й слова мала на увазі штучну гармонізацію соціальних протиріч, захист устояної несправедливості, байдужність до людини, що не народився сенатором. У цицеронівської культурі слова чим далі, тим більше проступав зв'язок її із забезпеченістю й дозвіллям, яких були позбавлені маси, із гнобленням і насильством, яким ці маси піддавалися. І це робило культуру неправою, несправедливою, морально уразливою справою. Цю сторону творчості Цицерона першими, відкрили й ніколи не могли простити йому ранні християни, а слідом за ними й багато пізніших виразників стихійного протесту проти культури як привілею.
Після Цицерона утвориться наймогутніший історичний провал і надзвичайно важко знайти теоретичні розробки, спеціально присвячені проблемам культури. У весь свій ріст проблеми культури знову виникають лише в XVIII в., даючи надзвичайний розкид думок і підходів.
Однак добре відомо, що відсутність теоретичних робіт зовсім не говорить про відсутність самого явища в житті. Проблеми культури вбудовуються в найбільш популярні й значимі для даної епохи системи цінностей, зливаючись із ними, підкреслюючи й відтіняє їхня оригінальність і значимість.
З огляду на сумний досвід цицеронівського розуміння культури, середньовіччя винесло культурний ідеал за межі реального буття й зробило тим самим невразливим для повсякденності.
В епоху середньовіччя відбувається радикальне переосмислення основних принципів, що лежать в основі культури. Головною цінністю стає Бог. Всі найважливіші розділи середньовічної культури виражали цей фундаментальний принцип, реалізований у символі віри. «Вірую в єдиного Бога, Батька все власника, творця неба й землі, видимим же всім і невидимим; і в єдиного Добродії Ісуса Христа, сина Божого єдинородного... Сповідаю єдино хрещення в залишення гріхів, чаю воскресіння мертвих і життя майбутнього століття. Амінь».
Архітектура й скульптура середніх століть були «Біблією в камені». Література також була пронизана релігією й християнською вірою. Живопис виражав ті ж біблійні сюжети. Музика майже цілком носила релігійний характер. Філософія була служниця богослов'я. Етика й право являли собою розробку абсолютних заповідей християнства». Родина як священний союз виражала все ту ж фундаментальну цінність. Домінуючи риси характеру й звичаї, спосіб життя підкреслювали свою єдність із Богом, а також своя байдужність до земного почуттєвого миру. Останній розглядався як тимчасовий притулок людини, у якому християнин усього лише мандрівник, що прагне досягти вічної обителі Бога й шукаючий шлях, як зробити себе гідним, щоб туди ввійти. Коротше кажучи, середньовічна культура була єдиним цілим, всі частини якої виражали той самий принцип: нескінченність і сутність Бога, Бога всемогутнього, абсолютно справедливого, мудрого, творця миру й людини.
Найбільш розгорнуте християнське розуміння культури в Августина Блаженного (354-430), самобутнього релігійного мислителя середньовіччя. Орієнтація людини на людину, уважав Августин, не повинна мати місце. Життя по Богу є єдино поважно й гідно людини. Абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом вимагає аскетичної зневаги до всіх благ і спокус почуттєвого миру. Чеснота тим вище, ніж більшою кількістю речей зневажає індивід. Це пояснює августинівське розмежування благ людського життя на ті, які варто любити й плекати, і на ті, котрими потрібно тільки користуватися. До першого належить любов до Бога як вічному добру й джерелу всякого існування. До других - всі блага й речі реального миру. Без них не можна прожити, ними необхідно користуватися, але любити їх і тим більше звикати до них, забуваючи про вище призначення людської душі, - значить надходити всупереч християнській моралі. Земні блага - тільки засобу для культивування неземних цінностей. Звідси й вся августинівська ієрархія «переваг». І в природі, і у себе самому людина повинна любити більше те, що ближче стоїть до Бога.
Протягом тисячі років протиставлення природи й благодаті (християнської версії культури) змушувало середньовічне мислення метатися між небом і землею. І проте воно породило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, для якого культура стає формою діалогу з універсальною системою моральних координат, втілених в абсолюті.
Епоха Відродження відкриває новий етап в осмисленні культури. Якщо в Середньовіччя маси, заворожені ідеєю Бога, почували й думали однаково, то в епоху Відродження ситуація міняється. Індивід здобуває все більшу самостійність. Звідси виростає його нова самосвідомість і нова власна позиція. Гордість і самоствердження власної сили й таланта стають відмітними якостями людини епохи Відродження. На противагу середньовічній людині, що цілком уважав себе зобов'язаним Богові, індивід Нового часу відмінюється приписувати свої заслуги власним талантам.
Епоха Відродження дала миру цілий ряд видатних індивідуальностей, що володіють яскравим темпераментом, всебічною освіченістю, цілеспрямованістю. І справа отут, зрозуміло, не у випадковому збігу обставин, а в самій установці суспільної свідомості, що заохочували культивування індивідуальності в людей, їхньої майстерності й заповзятливості.
Характерна щодо цього біографія художника епохи Відродження Б.Челліні. Він брався за живопис, ювелірну справу, фортифікацію, артилерійське мистецтво, зодчество, різьблення по дереву й карбування монет. Крім того, він пристойно грав на флейті й кларнеті й був неперевершеним скульптором. От що пише про себе Челліні: «Всі ці сказані мистецтва досить і досить різні друг від друга; тому якщо хто виконує добре одне з них і хоче узятися за інші, те майже нікому вони не вдаються так, як те, що він виконує добре; тоді як я із всіх моїх сил намагався однаково орудувати у всіх цих мистецтвах; і у своєму місці я покаджу, що я домігся того, про що я говорю».
В епоху Відродження формується зовсім нова самосвідомість людини. Хоча мислителі Відродження й призивали повернутися до Античності й учитися в природи, їхня точка зору істотно відрізнялася від давньогрецької. У них на першому плані коштує не стільки природа, скільки художник. Художник, наслідувати природу, зобов'язаний її перевершити й виявити власний талант. От що говорить про достоїнство людини Пикоделла Мирандола: «Створивши людину й поставивши її в центр миру, Бог звернувся до неї з такими словами: «Не даємо ми тобі, Адам, ні певного місця, ні власного образа, ні особого обов'язку, щоб і місце, і особа, і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі й твоєму рішенню. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначиш свій образ по своєму рішенню, у владу якого я тебе надаю».
У цих словах чутні відзвуки вчення про людину, якому Бог дав вільну волю і який повинен сам вирішувати свою долю, визначаючи свою особу й місце у світі. Людина не просто створена істота, вона - творець самого себе й цим відрізняється від природи. Саме в тім, що людині не данини ніякої повної визначеності, як, наприклад, ангелам і тваринам, Мирандола бачить основу нескінченних його можливостей. «Я не зробив тебе ні небесним, не земним, - продовжував Бог свою мову, звернену до Адама, - ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, що ти зволієш. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні суті, але можеш переродитися по велінню своєї душі у вищі, божественні. Об вище й чудове щастя людини, якому дано володіти тим, що побажає, і бути тим, чим захоче!»
Такої сили, такої влади над всім існуючої й над самим собою людина не почувала ні в Античності, ні в Середні століття. Тільки в епоху Відродження він усвідомлює себе творцем, тільки в цю епоху він відчув себе нічим не обмеженим - ні природою, що була божественним початком у греків, ні Богом християнської релігії, що відмінили божественність природи, а тепер що поступово втрачали владу над людиною. От чому в епоху Відродження настільки символічного значення набуває фігура художника. У ній найбільше повно виражається найглибша для Ренесансу ідея - ідея людини-творця, що встав на місце Бога. У своїй діяльності людина тепер не просто задовольняє свої приватні інтереси й земні потреби - вона творить мир, красу, творить саму себе.
Таким чином, ідея культури здобуває людський, гуманістичний вимір. Культура - це не тільки перетворена людиною природа, але й перетворення самої людини.
На такій культурно-оптимістичній ноті можна було б і закінчити виклад гуманістичної ідеї Відродження, якби не виникло наступне запитання: чому радісний полудень Ренесансу раптом змінився сутінками войовничого католицизму? Чому культура Відродження, що так стрімко набирала силу, раптом раптово втратила темпи свого розвитку/
Відповідаючи на це питання, серед причин економічного й соціально-політичного характеру доводиться виділяти світоглядну переадаптацію людини. Її болюча крапка - переосмислення людської волі. Для себе людина виявляє, що воля носить двоїстий характер. «Індивід, - пише Е.Фром, - звільняється від економічних і політичних оковів. Він здобуває й позитивну волю - разом з активною й незалежною роллю, яку йому доводиться грати в новій системі, - але при цьому звільняється від зв'язків, що дали йому почуття впевненості й приналежності до якоїсь спільності. Він уже не може прожити все життя в тісному колі, центром якого був він сам; мир став безмежним і загрозливим. Втративши своє певне місце в цьому світі, людина втратила і відповідь на питання про зміст його життя, і на нього обрушилися сумніви: хто вона, навіщо живе? Рай втрачений назавжди; індивід стоїть один, віч-на-віч зі своїм миром, безмежним і загрозливим».
З нещадною психологічною оголеністю ця культурна ситуація зазвучала в одного з найглибших мислителів того часу Б.Паскаля. «...Що таке людина у Вселеної? Небуття в порівнянні з нескінченністю, все суще в порівнянні з небуттям, середнє між всім і нічим. Вона не має сил навіть наблизитися до розуміння цих крайностей - кінця світобудови і його початку, неприступних, схованих від людського погляду непроникною таємницею, і дорівнює не може осягти небуття, з якого виник, і нескінченність, у якій розчиняється».