План
1. Милосердя як проблема етики та життя сучасного суспільства
2. Українське народне мистецтво
Використана література
Милосердя являє собою жалісливе, доброзичливе, турботливе, любовне відношення до іншої людини. У Аристотеля це — почуття, протилежне гніву: співчуття, жалість. Разом з тим аристотелівське визначення дружби (точніше, дружньої любові — "philein") частково перетинаються за змістом із християнським розумінням милосердя як "caritas", що означає також добродійність. У грецькому тексті Нового Завіту милосердя передається головним чином словом "agape", одним з чотирьох грецьких слів, що позначали любов; у християнстві "agape" здобуває специфічний вузький зміст милосердної любові.
В історії етики милосердна любов як моральний принцип у тій чи іншій формі, природно, визнавалося більшістю мислителів. Однак висловлювалися і серйозні сумніви: по-перше, чи досить милосердя як етичний принцип і, по-друге, чи може заповідь любові розглядатися дійсно але як імператив, тим більше фундаментальний. Проблема в тому, що любов, як би широко її не розуміти, є почуттям, тобто суб'єктивним і не піддається свідомій регуляції явищем. Почуття не можна заповісти ("серцю не накажеш"). Почуття не Може бути універсальною основою морального вибору.
Найбільш рішучим і послідовним в етичній критиці заповіді любові як підстави моральності був Кант. Приймаючи як дійсний мотив моральних діяній борг, Кант відмовлявся бачити в любові рушійну силу моральності. Розглядаючи любов як схильність, Кант вважав, що зміст схильності не завжди погоджується з прийнятими людиною на себе зобов’язаннями. Хтось може прийняти любов як принцип дії. Але принцип імперативний, і, виходить, дія обумовлена зобов’язанням, а не почуттям. Не можна любити з бажаннялюбити чи з боргу любити; любити можна тільки за велінням душі. Іншими словами, Кант принципово протиставляв борг і любов.
Заповідь любові була висунута християнством у якості універсальної вимоги, що містить у собі за змістом і всі вимоги Декалога. Але разом з тим і в проповідях Ісуса, і в посланнях апостола Павла намічається розходження між законами Мойсея і заповіддю любові, що крім чисто теологічного значення мало й істотний етичний зміст: у християнстві від людини було потрібно не скрупульозне дотримання правил, нерідко формальних, а праведність, що спочиває на русі серця.
Етичний аспект розрізнення Декалога і заповіді любові був сприйнятий у новоєвропейській думці. Так, по Гоббсу, закон Мойсея, у тій мірі, у якій він наказував кожному визнавати ті ж права, що він хоче для самого себе, був законом справедливості. Норми Декалога забороняють вторгатися в життя інших людей і кардинально обмежують претензії кожного на володіння усім. Милосердя ж не обмежує, а розкріпачує. Воно жадає від людини дозволяти іншому все те, що він сам хоче, щоб було дозволено йому. Переказуючи заповідь любові словами золотого правила, указуючи на рівність і еквівалентність, необхідні цією заповіддю, Гоббс тим самим витлумачував її якстандарт суспільних відносин. Таке співвіднесення справедливості і милосердя вплинуло на наступний розвиток європейської етико-соціальної думки.
У більш чіткому і строгому виді це розходження установив Гегель. Він указав на те, що Христос не просто протиставляє "більш високий дух примиреності" законам Мойсея, Нагорною проповіддю він робить їх зовсім зайвими. У Декалогу даний саме закон,загальний закон, що виявляється необхідним у силу "поділу, образи", відособленості між людьми. Нагорна проповідь задає інший порядок життя, що нескінченно різноманітніше Моісеєвих законів і тому вже не може бути виражений у специфічній для законів формі загальності. Дух примиреності затверджує багатство живих зв'язків, нехай навіть з деяки ми людьми, а цього не можна знайти в Декалогу.
Милосердя істотно виявляється в турботі, у прощенні заподіяного зла, у прагненні до примирення, у любові до ворогів.
Що таке милосердя як практична задача? На рівні принципового етичного міркування, можливо, і досить задовольнитися словами про те, що треба робити добро і відвертати зло. Для людини ж, що стоїть перед моральним вибором, цього недостатньо. І справа не в тім, що ще треба усвідомити, у чому полягає добро; адже прості і мудрі слова про солідарність, співчутливість, турботутакож небагато говорять людині, що вирішує індивідуальну, конкретну проблему. У якихось обставинах треба дарувати, але в інших, навпаки, брати: дарувати благо і приймати чужий тягар.
Милосердя припускає деяку здатність, зусилля волі, дарунок душі. Воно здійснюється в даруванні, тобто у віддавані. Саме тому, що милосердя є подолання — себе як самості, свого прагнення до спокою і себе як власника благ, свого прагнення до заощадження, своєї жадібності, — милосердя непросте, воно являє собою важку особисту задачу.
Атеїстично набудована людина може виставити аргумент, що милосердя, традиційно освячене Божеською заповіддю, неможливо при переконанні, що Бога немає. У продовження цієї тези він може додати, що і для віруючої людини милосердна любов, як правило, нещира, оскільки це — не любов зовсім, а накладений на себе в порядку самозреченняобов'язок. Подібного роду аргументи висловлюються і розвиваются, наприклад, Іваном Карамазовим і деякими іншими,персонажами роману Ф.М. Достоєвського "Брати Карамазови" — роману, у якому найбільшою мірою відбилася та особливість творчості великого російського письменника, на яку звернув увагу Н.А. Бердяєв. Творчість Достоєвського представляє собою трагічний рух ідей, його герої поглинені якою-небудь ідеєю, і всі розмови в його романах представляють діалектику ідей. Одна з ведучих ідей "Братів Карамазових" — діяльна любов, милосердя.
XXст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:
коротка доба відновлення української державності (1917-1920 pp.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;
радянський етап (1921-1991 pp.), який включає в себе і добу злету 20-х pp. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті pp. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом так званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;
етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.
Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 p., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. - Український драматичний театр ім. М.Заньковецької) та "Молодий театр" (з 1922 p. -модерний український театр "Березіль"). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, а в 1940 р. - 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з'явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: "Фея гіркого мигдалю" І.Кочерги; "До третіх півнів" Я.Мамонтова; "97", "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната" та інші драми М.Куліша.
Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка і театр "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени: А.Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, П. Нятко та ін.
Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був "Тарас Трясило" режисера П.Чардиніна (1927).
Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми "Звенигора", "Арсенал", "Земля". В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм "Земля" включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка "Симфонія Донбасу" Д.Вертова (1930), а серед художніх - "Фронт" О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х pp.
Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирськин (див. на мал. його картину "Запорожець", 1932), Олекса Новаківський та низка його вихованців, серед яких найталановитішим був Святослав Гординський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець, носій передової високої культури. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича складає одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-х рр. .ХХ ст., а й усієї української культури.
Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були "Олександр Пархоменко", режисера Л.Лукова, "Як гартувалась сталь" М.Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм "Райдуга" М.Донського за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав "Оскара" - премію Академії кіномистецтва США. Інший фільм М.Донського - "Нескорені" - одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).