Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і дістала статус самостійного наукового поняття в добу Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін “культура” існує лише з XVIII ст. Але відсутність усталеного поняття не означає відсутності самої культури як такої.
Прояви культури нескінченні. Можна говорити про культуру людства, про культури різних епох (антична, середньовічна й ін.), про культури різних етносів і країн (російська і Росії, французька і Франції), про релігійні культури (буддійська, ісламська, християнська), культури різних соціальних і фахових груп (селянська, поміщицька, міська й ін.), а також про культуру окремих особистостей (Пушкіна, Конфуція, Ганді).
Багатогранність культури знайшла своє відбиття у численних спробах її визначення і у різноманітті самих підходів до її визначення (антропологічний, філософський, соціологічний). У 1964 р. американські вчені А. Кребер та К. Клакхон зібрали 257 дефініцій культури, і, на думку Л. Кертмана, до 1987 р. чисельність їх подвоїлась. Ця багатозначність свідчить не тільки про все більш активне звернення вчених до проблем культури, але й головним чином про об’єктивні складності і багатогранність самого феномена культури. На цей час існує вже більше тисячі дефініцій культури.
Вже в античному суспільстві культура як сукупність навичок й умінь, а також результатів діяльності людини була відокремлена як предмет осмислення. Згідно думці давньогрецького філософа Протагора, виникненням матеріальної культури, розвитком суспільного життя люди зобов’язані богам. Демокрит, навпаки, вважав, що творець культури – людина. Вона створює культуру, підкоряючись своїм потребам і наслідуючи природі. Давні греки розрізняли природне й моральне як два протидіючих один одному початки й підкреслювали перевагу греків над варварами.
Давньогрецька культура (“пайдея”) зробила людину “мірою всіх речей”. Навіть грецькі боги людиноподібні. І не тільки за зовнішньою подобою, але й за поведінкою. Вони не віднімали у людини її здібності мислити й мати свою думку будь про що, у тому числі й про волю богів. Грецькі храми також співвіднесені з людиною, з мірою її релігійно-міфологічних уявлень та з її художньо-естетичним ідеалом.
Демократична і гуманістична спрямованість давньогрецької культури дозволила забезпечити європейській культурі провідне місце в світі протягом двох тисячоліть.
Значення грецької культури в тому, що вона відкрила людину-громадянина, проголосивши верховенство її розуму й свободи. Але незважаючи на це, мислителі Давньої Греції ще не випрацювали поняття “людина взагалі”. Аристотель вважав, що люди народжуються вже або вільними, або рабами. Разом з тим давньогрецька культура заклала фундамент розвитку науки і техніки у західноєвропейських країнах, збагатила цивілізацію міфами, які стали символами різних культурних традицій.
Свій внесок у розуміння культури зробили і давньоримські мислителі. Так, Цицерон, римський оратор, навчав культивувати душу і розум, щоб не перетворитися на варварів. Він вважав, що тільки Рим може бути взірцем культури. Республіканський устрій не виключав різниці інтересів між суспільством і громадянином й одночасно дозволяв їх примирити. Заради вищої мети – розвою республіки – громадяни і суспільство повинні йти на самообмеження. Протилежністю варварства є культура, і тому найголовніше у Римській республіці те, що вона – держава культури.
Культура для Цицерона мислилася в особливому устрої життя, де духовний стан людини і загальні інтереси суспільства знаходяться у протирічній і нерозривній єдності. Тому сферою і формою культури в Римі стало слово як з’єднуюча і поєднуюча сила. Цицерон вважав, що слово стає необхідною формою ідеальної республіки, за допомогою якої можна розв’язати будь-які протиріччя. Але ж цицеронівська культура чим далі, тим більше пов’язувалася із забезпеченістю й дозвіллям, котрих не мали маси простих римських громадян, з поневолюванням, якому маси підлягали. Це робило культуру морально уразливою справою. Такий погляд на культуру не вибачили Цицерону і ранні християни, що перші вказали на цей бік принципів римського оратора, а згодом й багато інших дослідників виступили проти культури як привілею.
Після Цицерона настає значний історичний провал; майже не існує теоретичних розвідок, спеціально призначених проблемам культури. Лише у XVIII ст. людство знову повертається до проблем культури, створюючи чисельні розвідки різних думок і підходів.
Проте відсутність теоретичних праць зовсім не свідчить про відсутність самого явища в житті. Проблеми культури вбудовуються у найбільш вагомі для даної епохи системи цінностей, зливаються з ними, підкреслюють їхню оригінальність.
Враховуючи досвід цицеронівського розуміння культури, середньовіччя винесло культурний ідеал за межі реального буття, чим зробило невразливим для повсякденності.
В добу середньовіччя настає переосмислення фундаментальних принципів культури. Головною цінністю стає Бог: цей принцип реалізований у “Символі віри”.
Архітектура і скульптура стали “Біблією в камені”. Література наскрізь була просякнута релігією та вірою. Живопис відбивав біблейські сюжети в лінії та кольорі. Музика мала релігійний характер. Філософія була “служницею богослов’я”. Етика і право розробляли заповіді християнства. Сім’я вважалась священним союзом. Пануючі нрави, спосіб життя підкреслювали свою єдність з Богом і своє нехтування земним чуттєвим світом. Останній розглядався як тимчасовий притулок людини, де християнин – лише мандрівник, що намагається дістатися вічної обителі Бога й шукає шляху, як стати гідним цього.
Середньовічна культура була єдиним цілим, усі частини якого виражали один той самий принцип: нескінченність і всюдисутність Бога-всемогутнього, абсолютно справедливого, мудрого творця світу й людини.
Найбільш розгорнута картина християнського розуміння культури у Августина Блаженного (354-430), релігійного мислителя середньовіччя. Св. Августин вважав, що орієнтація людини на людину не повинна мати місця. Життя за Богом – це єдине, що гідне людини. Доброчесність тим вище, чим більшим може знехтувати індивід. Тому Блаженний Августин розрізняє блага людського життя на ті, які потрібно плекати, і на ті, якими треба тільки користуватись. До перших належить любов до Бога як вічного добра й джерела всякого існування, до других – усі блага реального світу. Без благ неможливо прожити, ними необхідно користуватись, але любити їх і прив’язуватись до них – це значить входити у протиріччя з християнською мораллю: земні блага – тільки засоби для культивування внеземних цінностей.
Середньовічне мислення породило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, для якого культура – форма діалогу з універсальною системою моральних координат, що втілені в Абсолюті.
Доба Відродження відкриває новий етап в осмисленні культури. Індивід набуває все більшої самостійності. Звідси зростають його нова самосвідомість й нова власна позиція. Гордість і самоствердження власної сили і таланту стають ознакою людини епохи Відродження. На противагу середньовічній людині, яка вважала себе зобов’язаною Богові, індивід Відродження приписує свої заслуги власним якостям.
Епоха Відродження дала світу багато видатних індивідуальностей. Справа тут, перед усе, в тому, що сама суспільна свідомість підштовхувала до культивування індивідуальності у людей, їх майстерності, заповзятливості.
У добу Відродження формується зовсім нова самосвідомість людини. Хоча мислителі Відродження й закликали повернутися до античності і вчитися у природи, їхня точка зору суттєво відрізнялась від давньогрецької. На першому плані тепер стоїть не стільки природа, скільки Митець. Митець, наслідуючи природі, повинен її перевершити й проявити свій талант. Піко делла Мірандола, філософ Відродження, вважав, що Бог дав свободну волю людині і тому вона повинна сама вирішувати свою долю, визначати своє місце в світі. Людина – не просто створена істота, а творець самої себе, і тим відрізняється від природи. У цьому він бачить залог нескінченних можливостей людини, якій “… дано володіти тим, чим побажає, і бути тим, чим схоче!”
Такої сили, такої влади над сущим і над самою собою людина не відчувала ні в античності, ні в середньовіччі. Тільки в добу Відродження вона усвідомлює себе творцем (Деміургом), нічим не обмеженим – ні природою, ні Богом. Ось чому в добу Відродження такого символічного значення набуває постать Митця. У ній найбільш повно відбивається глибинна ідея Ренесансу – ідея людини-творця, що стала на місце Бога. Тепер у своїй діяльності людина створює світ, красу, саму себе.
Проте стрімко крокуюча культура Відродження раптово втратила темпи свого розвитку. Разом з економічними й соціально-політичними причинами постає світоглядна переадаптація людини. Насамперед це переусвідомлення людської свободи: свобода носить подвійний характер. Індивід набуває свободу, але при цьому звільнюється від зв’язків, що давали йому почуття впевненості та приналежності до якої-небудь спільності. Людина вже не може прожити у світі, центром якого була сама: світ став безмежним і загрозливим. Втративши своє певне місце в цьому світі, людина втратила і відповідь на запитання про сенс життя. Рай втрачено назавжди; людина залишилась сам на сам із своїм світом, безмежним і загрозливим. Б. Паскаль, один з мислителів того часу, писав, що людина неспроможна осягти небуття, з якого виникла, і нескінченність, в якій розчиняється.
Та на вимогу Паскаля відмовитися від самонадійного дослідження природи й зайнятися спогляданням творінь Всевишнього культурологи ХVІІ-ХVIII ст. у центр суспільного життя поставили розум людини. “Знання – сила”, – каже Ф. Бекон. “Я мислю – значить, я існую”, – каже Р. Декарт.