Щоб мати нагоду жити крупними локальними співтовариствами, потрібно було навчитися захищатися від суггестії, будувати різні бар'єри для неї. Головний з них - це адресне спілкування, пов'язане з появою імен власних (що замінили вказуючий жест). Ім'я дозволяє контролювати другу сигнальну систему і управляти інстинктивними реакціями на її дії. Тому "імена власні" починають грати таку важливу роль в системі відносин людей ранніх культур - спочатку між собою, а потім і зі всім природним оточенням.
Поява мови і адресного спілкування давала можливість легко структурувати великі людські співтовариства, виділивши усередині кожного з них "своїх" (знаючих "правильні імена") і "чужих", відгороджених "іншою мовою". От чому в багатьох мовах самоназва народу пов'язана з варіаціями навкруги позначення "розуміючий слово" (наприклад, "словенські", "слов'яни"), що тотожно з поняттям "справжня людина", тоді як всі чужаки - "німці", тобто "німі" (це - не "ми"). [3]
Відділившись від "чужих" як від нелюдей, на яких не розповсюджуються правила людських відносин, "свої" не зупинилися на цьому. Механізм диференціації - по ступеню дії вербальних навіювань - продовжував діяти і усередині кожної групи "своїх", закріплюючи різні позиції і соціально-психологічні ролі тих, хто виявився по одну сторону від кожної з внутрішніх меж.
Ймовірно, найпершою і "органічною", природною межею між людьми, що спілкуються однією мовою, стала межа між чоловіками і жінками; виникли гендерні відмінності між ними. Відбувалася переважна психологічна спеціалізація чоловіків на ролі суггесторів; жінок із самого початку ставили в підлегле положення. [3]
Як ми вже згадували раніше, процеси структуризації ранньої культури привели до формування релігійних і магічних традицій і ритуалів, сімейно-шлюбних відносин, соціальної і вікової структури людських співтовариств і багато чого іншого. Малюючи і проводячи магічні обряди, люди програмували свої дії на майбутньому полюванні, причому саме ритуальне передування майбутньої перемоги здавалося ним головною умовою успішного полювання. Ранні графічні зображення, що мають знакову функцію, послужили витоками майбутнього образотворчого мистецтва (справжніх реалістичних сцен полювання і ін), і ранньої писемності (малюночні листи, іерогліфіки). При цьому важливо підкреслити, що саме "чужі" потребували тому, щоб зображення сталі для них "зрозумілими"; тому "справжні картинки" з'являлися тоді і там, коли виникала потреба в спілкуванні і обміні з цими "чужими". Тільки для них знак (і відповідне йому ім'я), щоб стати зрозумілим і викликати точні уявлення, повинен був стати фіксованою послідовністю слів - програм дій носія імені. Так на основі магічно активної стратегії відносин з навколишнім світом виникає нова функція мови - бути "програмою людської діяльності". Слово-програма доповнило, але довго не могло витіснити слово як ім'я і образ, - адже з імені належало народитися міфу.
Останній крок антропогенезу і культурогенеза, можливо, найголовніший і вирішальний, - виникнення такого дивного (для сучасної свідомості), "протиприродного" явища, як дарування, віддання, пригощання, - широко відоме етнографам, але все ще загадкове і викликає суперечки дослідників. Здатність віддавати, марнувати блага є парадоксальною формою захисту від суггестії, - і умовою становлення власне людських, тобто культурних, а не біологічно заданих відносин. [3] Неможливо примусити, нав'язати свою волю тому, хто не намагається захиститися вибудовуванням "бар'єрів нерозуміння", а шукає можливість зняти ці бар'єри і вільно, із власної волі, ризикує відкритися назустріч бажанням.
Антропологи і етнологи відзначають загадковість цього прояву, підкреслюючи, що спочатку вона виникає не як додаткова "форма влади" а як феномен "безкорисливого дару", що не припускає компенсації. Для його пояснення ряд культурологів привертає ідею виникнення "первинного релігійного досвіду". Саме відносини з іншим, "надприродним світом" дозволили людині зрозуміти і прийняти новий досвід: поступаючись, приносячи в жертву життєві блага, а в межі - своє життя, людина парадоксальним чином не втрачає, а знаходить щось цінне, знаходить самого себе, несподівано виявляється сильніше за будь-яку тварину (у тому числі - і "звіра" в собі самому).
На завершення підведемо підсумок всьому тому, що ми обговорювали, про взаємовідношення і взаємодію мови і реальності, мови і культури. Ці проблеми грають найважливішу роль для вдосконалення форм і ефективності спілкування між людьми.
Можна порівняти мову з дзеркалом - в ньому дійсно відображається навколишній світ. За кожним словом стоїть предмет або явище реального миру. Мова відображає все: географію, клімат, історію, умови життя. Між мовою і реальним миром стоїть людина. Саме людина сприймає і усвідомлює мир за допомогою органів чуття і на цій основі створює систему уявлень про світ. Пропустивши їх через свою свідомість, осмисливши результати цього сприйняття, він передає їх іншим членам свого мовного колективу за допомогою мови. Інакше кажучи, між реальністю і мовою стоїть мислення.
Мова, як спосіб виразити думку, і передати її від людини до людини найтіснішим чином пов'язаний з мисленням. Співвідношення мови і мислення - вічне найскладніше питання і мовознавства, і філософії, але ми зараз не зупинятимемося на цьому. Наша мета досягнута - ми переконалися в тому, що існує безперечний тісний взаємозв'язок і взаємозалежність мови і мислення і їх співвідношення з культурою і дійсністю, і цей зв'язок є з перших днів, коли людина взнала, що таке спілкування, і продовжується понині, і існуватиме стільки ж часу, скільки житиме людство.
Таким чином, мова, мислення і культура взаємозв'язана настільки тісно, що практично складають єдине ціле, що складається з цих трьох компонентів, жоден з яких не може функціонувати (а отже, і існувати) без двох інших. Всі разом вони співвідносяться з реальним світом, протистоять йому, залежать від нього, відображають і одночасно формують його.