Сім див світу (стр. 1 из 4)

Калуська Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №7

Реферат

Сім дивсвіту

Виконала

учениця 10-А класу

Мандич Марія

2010рік

Вступ

Сім нових чудес світу — проект, організований фондом «Нові сім див світу» (NOWC), який намагався об'єднати сім чудес стародавнього світу із списком сучасних чудес з метою збереження культурної спадщини для майбутніх поколінь, аби уникнути повторення ситуації з сімома стародавніми дивами світу. Засновник фонду — швейцарський міліонер Бернард Вебер.

Було вирішено вибрати сім нових див світу шляхом всесвітнього голосування в три етапи. В результаті першого прямого голосування було відібрано 77 об'єктів, другого — 21 об'єкт. Переможці оголошені 7 липня 2007 року в Лісабоні (Португалія).

Внаслідок голосування майже 100 мільйонів осіб фаворитами виявилися:

Назва	Регіон	Місцезнаходження
Великий китайський мур	Азія	Китай
Петра	Азія	Йорданія
Тадж-Махал	Азія	Агра, Індія
Колізей	Європа	Рим, Італія
Мачу-Пікчу	Південна Америка	Куксо, Перу
Христос-Спаситель	Південна Америка	Ріо-де-Жанейро, Бразилія
Чічен-Іца	Південна Америка	Юкатан, Мексика

Серед інших кандидатів, в проекті брали участь: Ахенський собор; Собор Святого Сімейства (Барселона); Версальський палац; Пізанська вежа; Теотіуакан; Палац дожів; Голуба мечеть; Палац Потала; Сана; Емпайр-Стейт-Білдінґ; Золоті Ворота (міст); Біг-Бен; Тікаль; Сі-Ен Тауер; Бурдж аль-Араб; Заборонене місто; Тайбей 101; Вежі Петронас; Атоміум; Печера Ласко; Мостар]]; Батьківщина мати (Київ); та інші.

Великий китайський мур

Вели́кий кита́йський мур́ (长城 cháng-chéng) фортечна стіна на півночі Китаю, грандіозна пам'ятка архітектури китайської цивілізації. Перші ділянки споруджено в 4—3 ст. до н. е.

Після об'єднання Китаю (221 до н. е.) імператор Цінь Ші Хуан-ді наказав спорудити суцільний мур (до цього були лише відокремлені земляні вали), щоб прикрити північно-західні межі імперії Цінь від нападів степових народів, в основному хунну.

Згодом Великий китайський мур неодноразово перебудовувався та ремонтувався. Було споруджено кілька мурів від час царювання різних династій. Проходить зі сходу на захід від річки Шаньхайгуань, на побережжі Ляодунської затоки, до пункту Цзяюйгуань (провінція Ганьсу). Загальна довжина всіх її ліній 6 352 км (3 948 миль) (за найновішими даними 2009 р. - 8 885 км, 800 м.), висота 6,6 м (на окремих ділянках до 10 м), ширина нижньої частини близько 6,5 м, верхньої близько 5,5 м. Уздовж усієї Великої китайської стіни споруджені каземати для охорони і сторожові башти, а у головних гірських проходах — фортеці. Великий китайський мур зберігся до наших днів, переважно, у вигляді кам'яної захисної стіни династії Мін (17 століття).

Згідно з легендою, душа Цінь Ші Хуан-ді під час сну злетіла на Місяць і звідти побачила Землю. Китайська імперія видалася йому маленькою беззахисною цяткою. Тоді й народилась у імператора думка спорудити мур, що захистив би всю імперію від набігів жорстоких варварів.

Старовинна китайська легенда оповідає, що будівничі великого китайського муру замішували розчин для скріплення каменів на рисовому відварі. В наші дні, під час археологічних досліджень перед реставрацією міського муру періоду Мін (1368—1644) археологи дійсно знайшли в складі вапняного розчину сліди рисового клейстеру. Цілком можливо, що легенда передає реальні факти — стверджують дослідники.

Петра

Петра - столиця Едома або Ідумеї, пізніше столиця Набатейського царства, головне місто синів Ісава. Місто розташоване на території сучасної Йорданії, на висоті більше 900 метрів над рівнем моря і 660 метрів над навколишньою місцевістю, долиною Арави, у вузькому каньйоні Сик. Прохід в долину - через ущелини, розташовані на півночі і на півдні, тоді як зі сходу і заходу скелі прямовисно обриваються, утворюючи природні стіни до 60 метрів у висоту.

Петра розташовувалася на перехресті двох найважливіших торгових шляхів: один сполучав Червоне море з Дамаском, інший - Перську затоку з Газою на узбережжі Середземного моря. Караванам, що відправлялися від Перської затоки, переповнені дорогоцінними прянощами, тижнями доводилося мужньо переносити суворі умови Аравійської пустелі, поки вони не досягали прохолоди вузького каньйону Сик, ведучого в довгождану Петру. Там мандрівники знаходили їжу, дах і прохолодну цілющу воду. За словами римського історика Плінія туристичний бізнес жителів Петри був дуже прибутковим, тому що окрім плати за житло і за корм для верблюдів, були потрібні подарунки для охоронців, сторожів, служителів храму і слуг царя. Але прянощі і пахощі, що продаються в багатих європейських містах, приносили нечуваний прибуток, тому купці не жаліли коштів на такі витрати. Сотні років торгівля приносила Петрі велике багатство. Але коли римляни відкрили морські шляхи на схід, сухопутна торгівля прянощами зійшла нанівець і Петра поступово спустіла, загубившись в пісках. Багато споруд Петри споруджувалися в різні епохи і при різних господарях міста, в числі яких були ідумеї (18-2 ст. до н.е.), набатеї (2 ст. до н.е. - 106 р. до н.е.), римляни (106-395 рр. до н.е.), візантійці і араби. У 12 столітті н.е. ним володіли хрестоносці. Поряд з античним театром тут можна побачити будівлю епохи ідумеїв або набатеїв. Проте, пам'ятників, споруджених після 6 століття н.е. практично немає, бо в ту епоху місто вже втратило своє значення.

Христос-Спаситель

Христос-Спаситель (порт. Cristo Redentor) — статуя Ісуса Христа в Ріо-де-Жанейро, Бразилія. Статуя має розмір 39,6 м заввишки, важить 700 тонн, і знаходиться на вершині 700-метрової гори Корковаду в національному парку ліс Тіжука, в межах міста. Збудована як символ християнства, статуя стала символом Ріо-де-Жанейро і Бразилії.

Серед місцевих ходить легенда, якою активно «прикормлюють» туристів, начебто Статую Христа можна побачити з будь-якої точки міста. Це далеко не так. А в тих місцях, звідки її все-таки видно, вона виглядає малюсінькою на тлі Ріо.

А ідея взагалі кого-небудь «водружати» на цю гору виникла неспроста. В 1922 році планувалась знаменна дата для будь-якого бразильця – сторіччя національної незалежності Бразилії. Ця знаменна подія й надихнула міську владу звести в столиці (а Ріо-де-Жанейро був столицею Бразилії до 1960 року) цей монумент.

12 жовтня 1931 року відбулося врочисте відкриття статуї Христа Рятівника. В 1965 році папа Павло VI взяв участь в обряді освячення. 12 жовтня 1981 року, на святкуванні п’ятдесятиліття статуї Христа, був присутній папа Іоанн Павло II. Трамвайні шляхи, побудовані в 1885 році, а також величезна кількість підйомників, доставляють туристів до оглядової площадки, звідки відкривається прекрасний вид на місто.

Мачу-Пікчу

Історичне святилище Мачу-Пікчу Historic Sanctuary of Machu Picchu

Мачу-Пікчу (кеч. Machu Picchu — «стара вершина») — доколумбове місто інків, розташоване на висоті 2400 метрів на вершині гірського хребта над долиною річки Урубамби в Перу, у 80 км на північний схід від Куско. Місто, яке часто називають «втраченим містом інків», є символом Імперії інків. Це місто було створене як священний гірський притулок великим правителем інків Пачакутеком за сторіччя до завоювання його імперії, тобто приблизно в 1440 році, і функціонувало до 1532 року, коли іспанці вторглися на територію імперії, після чого місто було покинуте його мешканцями.

Місто залишалося забутим протягом століть, і знову отримало всесвітню відомість в 1911 році, відкрите американським істориком Хайремом Бінгхемом, на той час вже в руїнах. Відтоді Мачу-Пікчу став важливою туристичною пам'яткою. Територія навколо міста в 1981 році була проголошена історичним заповідником, який в 1983 році був внесений до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Через свої незначні розміри Мачу-Пікчу не може претендувати на роль великого міста — тут не більше 200 споруд. В основному це храми, резиденції, склади і інші приміщення для суспільних потреб. Переважно вони складені з добре обробленого каменя, плит, що щільно приганяють одне до одного. Вважають, що в ньому і навколо нього проживало до 1200 чоловік, які поклонялися там богові Сонця Інті та обробляли сільськогосподарські культури на терасах.

Більш ніж на 400 років це місто було забуте і перебувало в запустінні. Його виявив американський дослідник з Єльського університету, професор Хайрем Бінгхем 24 липня 1911 року. Коли він добрався сюди у супроводі виділеного урядом загону охорони і місцевого хлопчика-провідника, він виявив селян, що живуть там. Як вони розповіли йому, вони жили там «вільними, без небажаних візитерів, чиновників, що вербують в армію „добровольців“, або збиральників податків». Крім того, тут раніше вже побували любителі визначних пам'яток, що залишили свої накреслені вугіллям імена на гранітних стінах.

Мачу-Пікчу — типове місто інка, містить центральну площу, королівський палац, храм сонця, які побудовані з багатокутних кам'яних блоків. Місто має дуже чітку структуру. На південному сході розташовано комплекс палацових споруд. Камені, з яких вони складені, оброблені настільки ретельно, що можна з упевненістю сказати: перед нами житла сановників і вельмож.