Творчий метод в мистецтві. Естетика реалізму в мистецтві ХХ ст. (стр. 1 из 3)

Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний технологічний університет

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Етика та естетика ”

Виконав:

студентка_________________

факультет_______________

група_______курс________

Перевірив: викл.___________

Черкаси, 2008

1. Творчий метод в мистецтві

Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами (Рис. 1.):

Рис. 1. Художній метод

Поняття художній метод і творчий метод нерідко ототожнюються.

Підставою для такого ототожнення є усвідомлення їх художниками і раціональна обґрунтованість Якщо творчий метод є характеристикою індивідуального творчого процесу, який може мати певні особливості й не зводитися до певного художнього методу, то художній метод є характеристикою конкретно-історичних особливостей художнього процесу і його слід розглядати в одному ряду з поняттями художня епоха, художній напрям, художня течія, художній стиль, що характеризують художній процес загалом.

У новоєвропейській філософії проблему методу вперше порушив Р. Декарт, який у філософському трактаті «Міркування про метод» виклав принципи раціоналізму — необхідність визначення принципів або першооснов як вихідного пункту наукового пізнання. Ці принципи пізнання, що спираються на пріоритет розуму, застосовує і Н. Буяло для обґрунтування теорії класицизму.

Поява поняття художній метод великою мірою зумовлена розвитком теоретичної рефлексії щодо художнього і творчого процесу, ототожненням мистецтва з наукою на підставі розуміння мистецтва як однієї з форм пізнання дійсності й створенням цілісної естетичної теорії Гегелем. Ця свідома установка на дослідження людини й суспільства засобами мистецтва зі сфери естетичної теорії змушує художника так само свідомо ставитися до тих специфічних прийомів творчості, які раніше формувались інтуїтивно.

Термін «метод» стосовно мистецтва вперше вжив И. В. Гете, однак активно його починають використовувати щодо «реалізму» як певного художнього напряму, що виник у європейському мистецтві в 30—40-их роках XIX ст. Саме для художників, які репрезентували цей напрям, був характерним усвідомлений підхід до творчого процесу, значною мірою пов'язаний із впливом наукового знання про суспільство. Формування історичного погляду на людину й суспільство істотно позначається на розумінні самої людини, сутність, поведінка, психологія якої визначається конкретно-історичними обставинами життя. Отже, реалізм як художній метод передбачав свідому орієнтацію вивчення і відтворення соціальної дійсності засобами мистецтва. Починаючи з Е. Золя, який теоретично обґрунтував специфіку свого методу і визначив його як натуралізм, поява нових течій у європейському мистецтві здебільшого супроводжувалась і появою «художніх маніфестів», у яких художники формулювали своє бачення «відношення мистецтва до дійсності» і обґрунтовували свої художні та творчі методи. Розмаїтість і принципова розбіжність художніх течій модернізму та постмодернізму певною мірою пояснюються і зрослою теоретичною самосвідомістю сучасних художників, які самостійно визначають свої естетичні й теоретичні засади.

Категорія художнього методу була предметом гострих наукових дискусій між радянськими й західними естетиками (Р. Гароді) у зв'язку з теорією так званого соціалістичного реалізму, що була однією з найбільш заідеологізованих у радянській естетиці. В західній естетиці XX ст. категорія художнього методу не набула великого поширення у зв'язку з появою концепцій інтуїтивної, позасвідомої природи творчості, яка не керується раціональними засадами, що були характерні для модерністських художніх течій.

Визнаючи вагомість інтуїтивних та позасвідомих аспектів у творчому процесі, не можна заперечувати і наявність панівних у конкретний історичний період, усвідомлених та раціональних принципів художньої діяльності. Очевидно, саме тому категорія художнього методу залишається важливою характеристикою як художнього процесу загалом, так і творчої спрямованості окремого митця. Ще одним важливим наслідком появи загальноестетичної теорії є те, що в умовах багатоманітності, різностильовості мистецтва зростає потреба в об'єктивних критеріях для оцінювання художніх творів. У зв'язку з цим з'являється художня критика, умовою розвитку якої є наявність сформульованих теорією загальнотеоретичних закономірностей щодо мистецтва, які дають змогу оцінювати художні твори за єдиними вимогами. Критик як професійно підготовлена людина від імені суспільства виносить вердикт стосовно творчості художника або окремого твору. Є ще одна сфера естетичної культури, функціонування якої безпосередньо залежить від змісту й рівня розвитку естетичної теорії. Це система естетичного та художнього виховання. Уже перше з історії людства вчення про гармонійну людину — давньогрецька калокагатія — безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цього вибудовувалися теорії про ідеал людини і формувалися певні вимоги до суспільства, виконання яких мало задовольнити можливість реалізації такого ідеалу. Отже, естетичні погляди і теорії, за всієї складності та неоднозначності їх впливу на естетичну й художню практику, формують комплекс опосередкування між ними: художній метод і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої критики та систему естетичного виховання.

Специфічною ознакою художнього методу є його здатність до розвитку і трансформації. Так, П. Пікассо та С. Далі розпочали свій творчий шлях у межах школи класичного іспанського живопису, продовжуючи кращі традиції Веласкеса, Рібери, Гоиї, а згодом їх імена набули статусу символів двох найсуперечливіших та найцікавіших напрямів XX ст. — кубізму та сюрреалізму, що склалися у межах нереалістичної методології.

Осмислення феномена художнього методу, з одного боку, потребує суспільно-історичного контексту, а з іншого — породжує супутні теоретичні проблеми, що безпосередньо пов'язані з дослідженням специфіки художньої творчості, аналізом світосприйняття, світовідчуття митця тощо. Саме комплексний підхід до вивчення проблеми художнього методу сприятиме створенню цілісної моделі цього загальнотеоретичного поняття.

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Аристотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Згідно з позицією Платона, справжні митці переживають «божественну емонацію» — силу, що «забирає в них розум і робить їх своїми прислужниками», адже через них «говорить сам бог». У такий спосіб філософ наполягав на тому, що художника не можна навчити творити, адже цей процес загадковий. Він не піддається логічному тлумаченню, і митці «зовсім не знають того, про що вони говорять».

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів. Тому можна сказати, що він безпосередньо вплинув на формування і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо (Рис. 2.):

Рис. 2. Нереалістичний метод

Тривалий час вітчизняна естетична наука і мистецтвознавство рішуче заперечували нереалістичний метод у мистецтві, а митців, які працювали у межах наведених напрямів, вважали позбавленими світосприйняття.

Проте видатні представники нереалістичних течій були досить послідовними у своїх світоглядницьких позиціях і демонстрували у творах особисте ставлення як до загальнофілософських, так і до конкретно-історичних проблем. У цьому сенсі значний інтерес викликає художня спадщина представників експресіонізму Е. Мунка (Норвегія), Ф. Кафки (Австро-Чехія), Г. Бенна (Німеччина), Ж. Руо (Франція), Р. Віне (Німеччина) та інших, які, спираючись на нереалістичний метод пізнання дійсності, через систему відповідних образів і символів, осмислюючи суспільно-історичну ситуацію періоду між світовими війнами, зверталися до смисложиттєвих проблем людства, зокрема феномена смерті, інтерпретуючи їх у своїх художніх творах. Таким шляхом йшли і представники «слов'янського крила» європейського експресіонізму: В. Стефаник, Л. Андреєв, О. Кобилянська, молодий О. Довженко, творчість яких балансувала на перетині реалістичного і нереалістичного методів.

Під зовсім іншим кутом зору аналізував специфіку художньої творчості учень Платона Аристотель, який через свою теорію «мімесису» — наслідування дійсності реконструював основні принципи раціоналізму. Філософ вважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка «містить у собі істину» і, згідно з його концепцією, художній твір може з'явитися тоді, коли «виникає спільний погляд на споріднені речі», а самі митці добре розуміють і «знають причини того, що створюється».

Позицію Аристотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов'язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями та осередками: