Так значиться на початку так званого «Кодекса Арундель». Леонардо має намір звести разом, переписати колишні розрізнені замітки. Спочатку він ясно указує, що «зібрання без порядку» лише підготовча і проміжна стадія роботи; потім належить ці замітки систематизувати («розподілити в порядку по своїх місцях»). Чому ж Леонардо наперед виправдовує повторення і попереджає, що все залишиться як і раніше, ніякого порядку не буде? Хай не можна було уникнути повторень, роблячи записи у різний час і в різних місцях, але що заважає уникнути їх тепер, зводячи воєдино? якщо всі вони, готові, врешті-решт лежатимуть перед ним? Чому Леонардо вважає за неможливе свідомо відредагувати збірку? Якщо він не збирається розставити все «по своїх місцях», навіщо він пише, ніби саме це він і сподівається зробити, а якщо дійсно збирається, то до чого ж виправдовуватися, що йому нудно «завжди перечитувати все попереднє». Леонардо міркує так, ніби йдеться не про роботу над трактатом на основі зведення колишнього матеріалу, але про майбутні записи від випадку до випадку, про ще один записник дня себе. По суті, про це він і говорить. Так, але кому він, власне, говорить? Чому, починаючи «зібрання без порядку», звертається до читача?
(Та ж історія повторюється в «Кодексі Хаммєра». На звороті другого листа значиться: «Але камінь, кинутий під кутом до поверхні в глиб стоячої води, проводить... я залишу тут осторонь докази, які будуть наведені пізніше у впорядкованому творі, і старатимуся тільки над тим, що відноситься до випадків і винаходів, і помішу їх в тій послідовності, в якій вони приходять на думку, а потім вже розташую в належному порядку, помістивши зауваження одного і того ж роду разом; отже ти, читач, не дивуйся і не підсміюйся наді мною, якщо тут здійснюються такі великі стрибки від однієї матерії до іншої». Сенс тексту невловимо двоїться. Важко повірити, що Леонардо виходив з того, що в такому хаотичному вигляді кодекс потрапить в друк. Цьому прямо суперечить і початок передмови, де сказано про надію згодом виписки упорядкувати. Проте перед нами не що інше, як передмова до фрагментів в їх наявному стані, і, означає, доведеться повірити, що все подальше для Леонардо - ніби остаточний текст. У свідомості Леонардо задуманий набір заміток був і чимось явно попереднім, підметом подальшій обробці, і одночасно уявним закінченим твором, тому і слід було вибачитися за повторення. Подвійна свідомість Леонардо бажає і не бажає упорядкувати потім замітки, що складаються, знає і не знає про величезну дистанцію, що відокремлює задум від результату «зібрання без порядку» від літературної праці, придатної для читання.
Як завжди, Леонардо писав в «Кодексі Арундель» справа наліво, почерком, що справляє враження тайнопису. Це «дзеркальний лист», яким пишуть лівші. Леонардо, поза сумнівом, був лівшею. Але він цілком умів, якщо потрібно, писати і зліва направо, як це робив приблизно до тридцяти років, іноді і пізніше, перш за все, коли адресувався до зовнішнього світу. Чому ж він цього не робить зараз, визначаючи рукопис для публікації? За обірваною передмовою на дванадцяти листах розміщені зауваження по досить приватному питанню (про прогин нитки під тяжкістю), далі ж виходить зовсім мішанина. У результаті Леонардо перетворює цей кодекс, як і будь-який свій кодекс, не просто в чернетку, але в одну з самих чорнових чернеток на світі, яку не те що читати, але розшифрувати можуть лише небагато фахівців.
У «Мадридскому кодексі І», для Леонардо не дуже характерному, тобто відносно однорідному з тематики, ми виявляємо врешті-решт всього лише набір всяких креслень і нарисів по прикладній механіці – годинник, преси, текстильні машини і ін. Але і це не витримується, близько двадцяти відсотків кодексу зайнято питаннями теоретичної механіки; деколи ж трапляються записи і що зовсім не мають відношення до загальної програми: на 5-6 метрових листах ми виявляємо астрономічні сюжети (про центр тяжіння землі), на 31-32-м йдеться про оптику, на 1-м і 3-м раптом з'являються стовпчики італійських слів на «а» - для якогось задуманого ним словника. На першій сторінці, особливо строкатій, спочатку значиться технічний рецепт; потім фраза: «Прохання, з яким я звертаюся до моїх читачів» (але сама це прохання – лише на 6-му листі); дещо про прямі і криві лінії, про неможливість вічного двигуна, проти алхіміків; фраза «Хто стане заперечувати розумну підставу речей, той оприлюднить своє неуцтво»; про можливість такої бомбарди, яка стріляла б на дев'ять тисяч ліктів; фраза «Роби як тобі подобається, тому що всьому приходить кінець»; і т.д. і т.п. Збоку приписана незавершена сентенція: «О, дурні, або, справді, люди без природного.., ви хочете».[5. 413] А на звороті – про якесь Тадео, гравці на лютні. Звичайний для Леонардо лист. Звернення ж до читачів свідчить: «Прочитай мене, читач, якщо я приношу тобі задоволення, тому що таке буває в цьому світі украй рідко. Тому що терпіння для цієї справи зустрічається у небагатьох, охочих по-новому викласти подібні речі по-новому. Так прийдіть люди, побачити чудеса, які відкриваються в природі завдяки таким ось заняттям».
Лука Пачолі, людина до Леонардо достатньо близька, повідомляє, що у Леонардо є трактат про рух, вагу і силу, який він «зі усілякою старанністю прагне привести до належного завершення». Але Леонардо такого трактату не написав – схоже, що йдеться про два «Мадридскі кодекси», але цей рукопис куди сумбурніший по складу, ніж «Мадридский кодекс І». Схоже, що не було «ніяких зусиль» в цьому напрямі, а було те, що Леонардо, працюючи – в очах друга і у власних очах – над твором трактату, насправді старанно займався чимось іншим. Не залишилося і трактату про живопис, про якийПачолі стверджує, ніби він був ретельно закінчений, а залишилися сотні заміток, які Мельци або хтось інший з'єднав незабаром після смерті художника і які були опубліковані тільки в 1651 році в Парижі.
Леонард написав тисячі і тисячі листів, замислював трактати по живопису, механіці, гідродинаміці, анатомії і багатьох інших наук – і не тільки не написав жодного закінченого твору, але навіть жодного не довів до такого стану, щоб це було дійсно схоже на матеріали до трактату, щоб можна було хоч би тепер привести його фрагменти в систему. Але цього мало.
Леонардо згадує про 120 підготованих ним книг по анатомії, а нам відомо, що книг таких не було. Іноді він мимоходом упускає: «...як показано в моєму трактаті про місцевий рух, силу і вагу». Не було такого трактату. Або: «...як указується в моїй книзі про рух». Деякі дослідники вважали, що якісь закінчені твори Леонардо просто до нас не дійшли. Або що, в усякому разі, він тримав їх в голові. Проте сам Леонардо показав, як слід відноситися до подібних відсилань, даючи неправдоподібно значну нумерацію. Наприклад: «Якщо вода, знаходячись вищим за повітря, набуває важкості, як показує 7-е (положення) 9-ої (книги)... «. Або: „У тебе 61-е (положення) 7-ої (книги), яке доводить, що всяке судно має важкість єдино по лінії свого руху і ні по якій іншій». У паризькому рукописі Е є відсилання на «четверту главу 113-ої книги про природні речі». Ще Сеайль відмітив: «„Якщо тут справа йде про твір, для якого він обдумав план і розподілив навіть книги і розділи, то питання вирішене. Маловірогідна гіпотеза про передбачуваний твір, з якого автор, не замислюючись, цитує 4-й розділ 113-ої книги!» Сучасний дослідник пише: «Як показали ще Йордан (1873) і Людвіг (1882), Леонардо часто приписує різний порядковий номер одному і тому ж твору, що сповіщається ним,так що можна думати, що книга «Про тіні і світло» була тільки задумана або ж що її структура не була цілком визначена».
У.A. 3yбов, що дуже цікавився цими уявно точними посиланнями Леонардо на якісь нібито написані ним книги, дійшов переконання, що це всього лише «приом Леонардо. Літературний прийом? Але до кого ж Леонардо його застосовував? Той же Зубов небезпідставно вважав, що фрагменти Леонардо носять як би щоденниковий характер, що це «записи для себе». Будь-які прийоми можливі в творі, зверненому до іншої особи, до читача, але вся структура Леопардових заміток обернена, швидше, всередину. З ким же грав Леонардо, згадуючи про «4-й розділ 113-ої книги»? Щоденником його записники, втім, можна назвати теж лише дуже умовно. І звернення, що зустрічаються на кожному кроці, до себе носять характер тих, що вириваються ненароком, стихійних, тут немає обдуманої форми щоденника, тут немає взагалі ніякої обдуманої, послідовної форми.
Леонардо, видно, все життя збирався довести до завершення якісь трактати і навіть серйозно уявляв їх як би завершеними, але ніколи і не думав почати по-справжньому хоч один з них і проте нітрохи не страждав від цієї безперечної, на наш погляд, суперечності.
Еудженіо Гарен відізвався про «ці химерні рукописи» так: «Це не фрагменти якоїсь книги і не матеріали до неї, а портрет напруженого дня, прожитого незвичайною людиною, часом відображений в найтонших відтінках».
Трагедія творчості Леонардо – невідповідність між його грандіозними задумами і реальними можливостями. Здавалося б, це положення незаперечно: не дочекався цілісного бронзового відливання доведений лише до глиняної моделі кінний пам'ятник Сфорца («Кінь»), небачених доти розмірів, семиметрової висоти в загривку; не був проритий канал від Флоренції до Пізи, не був піднятий на новий фундамент Флорентійський Баптистерій; не відбувся політ з Лебединої гори на апараті, подібному птаху; потік і не був продовжений розпис «Битва при Ангарі», і ми знаємо, як він повинен був виглядати, лише по ескізу в пізній копії Рубенса; залишилися невідомими сучасникам і похороненими на три з половиною століття в архівах всі тисячі листів з природничонауковими викладеннями і технічними проектами; і, нарешті, геніальний художник, що потрудився більш півстоліття, залишив після себе з якийсь десяток закінчених картин. Хай кожна з них приголомшує, але – чому так мало?