Однак розвиток прикладного мистецтва в період Едо був не стільки якісним, скільки кількісним. В той час сказався вплив іноземної культури. Одержали розповсюдження так званого "малюнка варварів" (усі європейці, які йрвникаяи- &о Японію, називалися "варварами") -зображення європейців та іноземних судів. Предмети культури, які проникали в Японію через Нагасакі, стимулювали розвиток техніки і в якійсь мірі вказували- вплив на зміст прикладного мистецтва. Це допомагало реформі в області масового виробництва та техніки прикладного мистецтва, яка відбулася в кінці періоду Едо.
В виготовленні металевих виробів особливо вражаючим був розвиток техніки різки по металу. Пояснювалося це в першу чергу тим, що мечі стали прикрасою одягу самураїв, широке розповсюдження одержало виготовлення різних золотих виробів з тонкою різкою.
Техніка різки по металу удосконалювалася майстрами із роду Гото, відомого ще з часів Муроматі, майстрами, приналежними до різних додаткових гілок цього роду - а вони групувалися навкруги дому Фудзівара, - і, нарешті, невідомими вуличними_різниками. Велику кількість високохудожніх виробів виготовляли представники шкіл Єкоя, Нара, Хапано та ін.
В техніці золотого кування виготовлялися головним чином цуба та різні прикраси. Вони відрізнялися ажурністю та інкрустаціями із слонової кістки. Найбільш відомі Хіго цуба, Тесю цуба, Оварі сукасі. На дуже невеликій площі за допомогою різки та інкрустації слоновою кісткою майстерно _вщюблялися -зображення людей, тварин, риб, птахів, рослин.
Поєднання різки з інкрустацією - типова особливість японського прикладного мистецтва. Ці традиції збереглися до наших часів. Але в той же час стремління до виготовлення та ретельної відділки (особливо дрібних предметів) придало визначену обмеженість цьому виду прикладного мистецтва.
Широке розповсюдження одержало й металеве лиття. Виготовлялися котелки для чаю, буддійська утвір, письмові приналежності, дзеркала, дрібнички, а також ліхтарі, дзвоники, бочки для дощової води, які використовувалися в храмах та монастирях. Усі ці вироби виповнювалися з великим мистецтвом. Особливий розвиток одержала техніка відливки дрібних скульптурних прикрас 'за допомогою воскових форм. Нові можливості для прикладного мистецтва відкрилися з виробництвом таких дрібних виробів, як нецке (вид брелоку у формі мініатюрної скульптури) і ямате (кишенькова чорнильниця з пензликом), мініатюрні грілки для рук, прес-пап'є, футляри для пензликів, чорнильниці. Найбільш умілими майстрами кінця періоду Едо були Мурата Сеймін, Карамоноя Кюбей та інші. Слід відмітити, що цей напрямок в прикладному мистецтві існував аж до періоду Мейозі.
В виробах із лаку, які відносяться до початку Періоду Едо, часто повторювалися форми та техніка лакових виробів періоду Момояма. Так звані коецу маки-е (вид маки-е, які вперше почав виготовляти Хоннамі Коецу) відрізнялися оригінальністю задуму, сміливою інкрустацією металевими пластинами та раковинами.
Жваво протікала діяльність шкіл традиційного прикладного мистецтва, які виникли в період Муроматі. Найбільш відомими їх представниками були Ігарасі Дохо з Кага та Ямам ото Сюнсє з Кіото. У середні віки, в середині періоду Едо висунулися своїми видавничими роботами в стилі Коецу Огата Корін а Огава Харіцу.
Ввійшли в моду майстерно виконані вироби з тонким малюнком маки-е, в якому було дуже багато золота. Представником традиційної школи цього виду мистецтва в той період був Сіомі Сейсей.
У кінці періоду Едо зовнішній вигляд виробів став домінуючим і в задумі, і в техніці виконання, а функціональність поступово відходила на другий план. Великим попитом почали користуватися коробки інро та гребінці, покриті тонкими малюнками маки-е.
Найбільш відомими майстрами цього періоду були Мідзука Тоє, Кома Корю, Кома Консай та Ямада Дзєкасай. Скромні лаковані предмети для чайної майстерні виготовляли кіотські майстри роду Накамура.
Значно покращилась техніка фарбування та лакування ножен для мечів, виділилася в особову галузь прикладного мистецтва. Унікальні предмети почали виготовлятися в провінції. Так, відомі лакові вироби, які покриті тонким різним малюнком сіцуе та міцудае, а також вироби тінкін (лакові вироби, вкриті малюнками, поглиблення яких заповнені золотою фольгою або золотим порошком), тайсю (вироби, вкриті товстим шаром яскраво-червоного лаку) та дзококунурі (вироби із лаку з різним малюнком квітів, трав, дерев, пофарбованим в зелений, жовтий або червоний кольори, і знову вкриті лаком).
В якості прикладу таких виробів можна привести тінкін Вадзимо, тайсю із Муракамі, дзококунурі із Такамацу. Найбільш яскравим прикладом використовування мистецтва лаку в прикрашанні архітектурних споруд може служити Мавзолей Тосегу в Нікко. В ньому зручно відображені специфічні особливості прикладного мистецтва періодуЕдо.
Величезний розвиток одержало гончарне виробництво завдяки корейським керамікам, які були вивезені в Японію Тоєтомі Хідеєсі. На початку періоду Едо як раз і були зроблені перші кроки до різкого розширення керамічного виробництва в країні. Феодали зайнялися в своїх провінціях пошуками матеріалу, необхідного для виробництва кераміки. Повсюди будувалися гончарні печі. Все це робилося для розвитку гончарного виробництва в кланах. Поступово в самих різних куточках країни почали вироблятися характерні для того або іншого району керамічні вироби.
Техніка їх виробництва передавалася від району до району, що сприяло швидкому її удосконаленню. На Кюсю одержали відоміеть-керамічні вироби типу аріта-які, виготовлені майстром Набесіма Наосіге, такаторі-які, створені Куроза Нагамаса, та ін. В районі Тюгогу працював майстер Морі Терумото, який створив керамічні вироби типу хагі-які; ці виробу по праву можна віднести до тих культурних цінностей, які залишилися від міст Бунроку-кєтє.
В гончарних печах Аріта почали виготовляти керамічні вироби, які до цього не вироблялися в Японії, наприклад, вироби з білого фарфору хакудзі та фарфору сомецука, розфарбованого кобальтом та вкритого безкольоровою глазур'ю. Відомий керамік Сакаіда Какіемон, який освоїв виробництво уваецуке (на вкритий глазур'ю виріб наносився кольоровий малюнок,-* він знову обпалювався), також вийшов із Аріта.
В середині періоду Едо в Кіото почав працювати майстер Нономура Нінсей, який удосконалив техніку уваецуке. Його прийоми були прийняті в кераміці кіємідзу-які та авга-які. Все це призвело до виникнення техніки кє-які, в якій знайшли своє відображення японські національні традиції керамічного мистецтва.
В кераміці типу кє-які кінця періоду Едо у зв'язку с розповсюдженням зеленого чаю з'явилися особливого виду вироби. Найбільш видатними майстрами, які працювали в техніці кє-які, були Окуда Ейсей, Аокі Мокубей, Нінчамі Дохаті. Нові види кераміки, яка слідувала зразкам виробів Нінсея, з'явилися в провінції. Особливо відомі вироби такамацу-які та акахада-які (Нара). Відома також трохи незвичайна для цього періоду кераміка кендзан-які, яка успадкувала, з одного боку, техніку Нінсея, а з іншого - особливості керамічних виробів раку-які. Окрім цього в ній відчувався вплив голландської кераміки.
В мистецтві кераміки того часу найбільш свіжим струменем була
творчість Огата Кендзана. На початку періоду Едо найбільшими
майстрами, які працювали у техніці раку-які, з'явилися Коецу та
Дон'ю. В кінці цього періоду навіть такі керамічні вироби, як оніва-які,
мали специфічні риси, які має кераміка раку-які.'
В період Едо почали виготовлятися специфічні гончарні вироби місцевого виробництва, банко-які в Ісе, інуяма-які в Оварі та ін. Зростання попиту на керамічні вироби призвело до оживлення діяльності таких старих центрів гончарного виробництва, як Бідзен, Тамба, Сігаракі.
Однак в цей період Як центр гончарного виробництва, як і раніше, процвітав Сето.
В мистецтві^роЗчерку/тканин в період Едо такж відбулися серйозні зміни. Поперед всього, удосконалювалася техніка нанесення малюнка на тканину. До цього тонкий малюнок на кімоно робився лише одним способом - за допомогою вишивки. Одяг вищої знаті прикрашався тканим узором, вишивкою, золотим та срібним. С кінця періоду Муроматі поступово почали користуватися технікою сіборі-дзоме, при якій малюнок наносився фарбою на зжату тканину, але таким шляхом робилися лише прості малюнки. В середині періоду Едо виник метод юдзен-дзоме - техніка ручного фарбування з додаванням у фарбу в'яжучої речовини. В цьому заключалася корінна зміна в техніці фарбування тканин.
Техніка юдзен-дзоме була прийнята майстрами Кага. Вона збагатилися новими специфічними прийомами та перетворилася в нову техніку кага ідзен-дзоме. Така техніка ручного фарбування потребувала багато робочих рук та великої сноровки. Тому виник більш легкий метод, який заключався в фарбуванні тканин за допомогою паперових трафаретів, що сприяло широкому розповсюдженню серед населення розфарбованих кімоно. В цей період удосконалювалася техніка сіборі-дзоме, виник метод, званий юката-дзоме, за допомогою якого на бавовняній тканині однією фарбою індиго створювався стилізований малюнок. Одним із поширених методів фарбування тканин у кінці періоду Едо був комон-дзоме. С давніх часів найважніше місце серед високоякісних узорчатих тканин займав нісидзин. З появою та зростанням машинної техніки така тканина почала виготовлятися у провінції.