Мистецтво Кандинського, Малевича, Архипенка дало надзвичайно потужний імпульс європейським і американським художникам. Для прикладу: весь радикалізм талановитих американських художниківмінімалістів (Сола Левіта чи Рейнгарда), — це не що інше, як відродження радикалізму Малевича. Парадоксально, але саме Америка чимало успадкувала зі слов'янського авангарду.
Для сучасних українських художників одна з найголовніших проблем — визначення свого ставлення до спадку, потужної традиції — при тому, що постмодернізм передбачає осмислення минулого. і
Загострена духовність "космічність", як називали це на початку століття авангардисти, притаманна образнопластичному ладові й сучасного українського мистецтва. Наприклад, улюблена тема М. Кривенка — природа: тремтлива або спокійна вода, віддзеркалення у воді, сніг, вітер, трава, через котрі виявляється психічний стан художника. Його палітра аскетична: переважно пастельні кольори, часом майже одноколірні полотна; його форми — чиста неопосередкована експресія, чуттєвий образ переживання унікального стану; його творчість — потяг до позакультурної комунікації з безкінечністю Всесвіту та людського підсвідомого. У "Квітучій планеті" І. Марчука відчуєвається глибоке та природне поріднення людини з навколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Левченка — це своєрідні картиниідеї, в яких відчутна космічна основа.
Художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю.
О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя — з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золотавожовтий колір.
Це сакральний колір православної ікони, колір, що виражає стан Духу Горнього Світу, царства Світла і Мудрості. Якщо О. Клименко у своїх творах базується переважно на загально слов'янських принципах культури середньовіччя, то творчість Ганни Король повністю виходить із візантійськокиївських традицій зі своїм колористичним композиційним та духовносмисловим навантаженням. Працює вона здебільшого в техніці батику, досягаючи чудової синьобузкової гами з енергетичним ядром золотавожовтого (цикл "Великодневі подарунки") або золотавокоричнюватого звучання з різними відтінками зеленого — від насиченого до блідого, просякненого живим світлом жовтого ("Два янголи", 1998; "Душі криниця", 1998). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм, що надає їм духовного напруження та особливої поетичної принадності.
Причому гострі кути завжди поєднуються з м'яким, співучим овалом, створюючи виразну національну ауру. Твори Г. Король глибокі за своїм змістом, близькі за світовідчуттям сучасникам. У її "Спогадах" образ крокуючої ЖінкиБогоматері з палаючою свічкою в руці, полум'я якої розташоване, мабуть не випадково, в ділянці серця, втілює православнонаціональне сприйняття образу Богоматері як уособлення, що страждає, палає і переймається скорботами кожного. Всезагальне тут переважає над індивідуальним. Це насамперед спогади про самого себе та роздуми не тільки про сьогодення, а й про далекедалеке минуле і про своє вічне життя в майбутньому.
Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу.
В. Кандинський, вивчивши вплив кольору на психіку людини і водночас вираження кольором духовного стану людини, вважав, що жовтий — кольорове зображення божевілля, самоспалення. А. Тарковський у своїх останніх фільмах "Ностальгія", "Жертвопринесення", знятих на Заході, стверджував, що людина розлучається з "нормальним життям, з розумом і упорядкованою картиною світу і прямує в світ за межами норм та понять людей не заради самоствердження, а заради наближення до царства суті. Це слов'янський менталітет — Віра в Сенс по той бік заперечення, розуму, хаосу". І, можливо, інтуїтивно О. Клименко, Г. Король та ін. у своїх роботах приходять до жовтого кольору з його особливою енергетикою й національнозначеннєвим сакральним звучанням.
Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.
Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу. Дослідження закономірностей живописного простору, його зв'язків та взаємодії з пластичними формами, гармонійного колориту, певна стилізація є традиційними для українського мистецтва. Закони живописності кольору цікаво досліджуються О. Животковим в кольористичній гамі "Композиції №1" (Пам'яті Г. Гавриленка, 1996 р.). Найтонші нюанси сіробілочорного кольору переходять у світло. Естетизм — це, напевне, теж одна з рис національного менталітету. Прагнення в усьому знайти, створити, оточити себе прекрасним має вияв в українському мистецтві і житті здавна — можливо, з того часу, коли воно зазнало впливів еллінізму.
Особливістю національної традиції є чуттєвообразне, духовнорелігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панували неологізм, імперативність мислення, тиранія абстракції. Скоріш за все, українському неомодернізмові непритаманний пафос заперечення, соціальної критики, світогляду. Він має вплив не стільки на раціональну, скільки на емоційну сферу, викликає потік образнопоетичних асоціацій, різних почуттів. Зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій, естетизм, катарсичне переживання, яке збуджується творами, — це те, що відрізняє українське мистецтво від західноєвропейського постмодернізму.
Розглянемо ці особливості на прикладі творчості Йозефа Бойса — центральної фігури західного мистецтва другої половини XX ст., та представника українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Обох митців турбує одна й та сама довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім порізному підходять вони до її втілення. Твір Й. Бойса "Рісітікгатіе" (справедлива, правильна енергія) є своєрідною ілюстрацією думки, що Бог приніс себе в жертву для того, щоб духовно відродити матерію, Землю. Сам твір, виконаний за принципом колажу, являє собою безладно розкидані чисті шкільні дошки, які символізують метушню буденності, розумовологічне пізнання, а над ними здіймаються три мольберти, як три хрести на Голгофі.
На виставці "Дух і матерія" в Берліні (вересень 1999 — грудень 2000 р.) експонувався ще один об'єкт Бойса, що являв собою три високі купки, що складалися з прямокутників чорної повсті. Не випадково три — вони ніби продовжували мотив трьох мольбертівхрестів. Отже, ідеї цих глибоких за змістом творів, які відкривали концептуально виставку, не були оформлені в художньообразній формі, не привертали уваги і тим більше не викликали яскравих переживань, поки глядач не отримував певну інформацію. Справа в тому, що повсть, жир, мед, віск не випадково є основними матеріалами, з якими працював Бойс. Жир та повсть добували з людського тіла в концтаборах, і ці матеріали в ракурсі трагічної історії людства в XX ст. символізували в його творчості загибель духовного. Чорний колір повсті нагадував попіл, що залишався від кремації людського тіла і асоціювався з трагедією людського духу в фашистських концтаборах. Отже, ці матеріали є символами Смерті в європейській культурі XX ст., але з другого боку — це символ Життя в особистій біографії Й. Бойса: саме жир, повсть, мед допомогли відродитися йому з попелу небуття: фізичного і духовного. Під час Другої світової війни Бойс був військовим льотчиком. Його літак було збито над Кримом, і пораненому Бойсу вдалося катапультуватися. У непритомнілому стані, з сильним запалення легенів його знайшли пастухитатари у горах і виходили. Вони розтирали його жиром, закутували у повсть та поїли водою з медом. Відтоді Бойс став активним пацифістом, багато з його художніх акцій спрямовані проти війни.
Зовсім з інших принципів розкривається ця тема в одній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком) — "Дипінсайдер", яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Сороса. "Дипінсайдер" ("Оееріпзіа'ег") перекладається як "той, що проникає усередину". А що може бути глибшим за помешкання Смерті? Проект мав дві частини. В одній показано підземелля, де працюють шахтарі, серед яких раптом з'являються юнаки в балетних пачках. Стомлених шахтарів дратують ці "куртуазні танцівники", які невідомо звідки прибули. Але поступово, кадр за кадром, зникала будьяка відмінність між цими двома групами знедолених: все ставало чорним від антрагцитового пилу, виникло "своєрідне братерство в імлі". У другій частині проекту показано наземне помешкання Смерті — цвинтар, на якому метушаться довгоногі красуні біля огорожі, позують на фоні траурних процесій, закусують на дерев'яному столі, лежать на вінках. Поряд поставлені ціни на вдягнені на них імпортні речі: кімоно — 160 дол., сандалі — 220 дол. Тощо.
Тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає в явну суперечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою* спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розплачуються життям. Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонені подивитися на самих себе, пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначними подіями, гонитвою за речами, престижем, грошима, наше буття перетворюється на пил, смерть ще за життя.