МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
з дисципліни “УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА”
тема «Українська культура XIX - XX століття»
2010
Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1775, 1795 рр.) польсько-литовська держава перестала існувати. Більша частина її території (62%) перейшла до Росії (у тому числі усе Правобережжя та Волинь). Галичина і Буковина увійшли до складу Австро-Угорської імперії. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. Таким чином, Україна була знову поділена між різними державами, що зумовило подальше формування політичної, економічної, історичної та національно-культурної специфіки її регіонів.
На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і формування капіталістичних відносин. Цей процес особливо прискорився після проведення буржуазних реформ. Розвиток капіталістичних відносин вимагав проведення реформи освіти, яка була здійснена в Росії у 1864 р. Царський уряд був змушений надати можливості здобувати освіту майже для всіх соціальних рівнів. Поряд з професійною започатковується народна освіта. У Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. На кінець XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30% дітей шкільного віку.
Велике значення в розвитку освіти мали університети. Харківський університет був заснований у 1805 р. за ініціативою місцевого діяча В. Каразіна на гроші дворян і купців. Першим його ректором був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. Там видавалися «Український вісник» і «Український журнал». У 1864 р. було відкрито Київський університет (перший ректор – український вчений М. Максимович), у 1865 р. – Одеський університет.
На Західній Україні уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. Навчання велося на угорській мові (Закарпаття), німецькій і польській (Галичина), німецькій і румунській (Буковина). Формально було запроваджено обов’язкове навчання дітей з 6 до 14 років, але більшість населення (до 75%) залишалися неписьменною. У Львівському та Чернівецькому університетах навчання велося польською і німецькою мовами.
Розвиток університетської освіти сприяв прогресу природничих наук, які розвивалися у тісному взаємозв’язку з російською наукою. Великі відкриття у галузі математичного аналізу та фізики були зроблені М. Остроградським. Засновником сучасної фізичної хімії був М. Бекетов (завідувач кафедри хімії Харківського університету). У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечніков і мікробіолог М. Гамалея заснували першу в Росії бактеріологічну станцію. Д. Заболотний і В. Високович зробили значний внесок у дослідження та лікування тяжких інфекційних захворювань.
У ХІХ ст. в Україні зростає інтерес до своєї культурної та історичної спадщини. Перший збірник українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. («Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»). Три аналогічні збірки підготував ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський виступав з обгрунтуванням самостійності української мови. У 1818 р. у Петербурзі була видана перша граматика української мови О. Павловського.
З’являються і перші історичні праці. У 1822 р. була надрукована відома «Історія Малої Русі» (охоплює період від початку слов’янства до ліквідації гетьманства) Д. Бантиш-Каменського. Український етнограф та історик, професор Київського університету М. Костомаров писав історичні дослідження, пісні, драми, повісті на українській та російській мові. Найбільш відомі його історичні праці «Б. Хмельницький та повернення південної Русі Росії», шістнадцятитомні «Історичні монографії». Професор Київського університету В. Антонович у своїх дослідженнях велику увагу приділяв вивченню історичних джерел. Його учнем був видатний український історик, професор, політичний діяч М. Грушевський. Він написав понад 500 історичних праць, серед них – багатотомна «Історія України-Русі». Неперевершеним дослідником історії українського козацтва був Д. Яворницький. Найбільш відома його праця – «Історія запорізьких козаків». Першою жінкою професором історії була О. Єфіменко. У своїй праці «Історія українського народу» вона намагалася довести, що історія України – це самостійна наука. Особисте місце в українській історіографії належить М. Драгоманову – історику, філософу, просвітителю, політичному діячу. З 1877 р. під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання української літератури.
На межі XVIII-XIX ст., коли українська мова зберігалася тільки як усна, важливе значення мав процес становлення української літературної мови. Характерні риси розвитку української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм та демократизм. Першим українським літературним твором вважають «Енеїду» І. Котляревського (1798 р.). Пізніше він написав музикальні комедії «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». П. Гулак-Артемовський складав вірші українською мовою, Є. Грабянка писав байки на класичні сюжети. Засновником української художньої прози був І. Квітка-Основ’яненко, який припинив традицію використання української мови тільки у комедійних жанрах. Кращі його твори – «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма».
Ідея національного відродження знайшла своє остаточне завершення у творчості Т. Шевченка. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843-1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Ціла низка поетичних творів Т. Шевченка присвячена минулому українського народу, боротьбі за національне визволення України (поеми-етюди «Тарасова ніч», «Гамалія», «Розрита могила» та ін.).
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повість «Кармелюк» вражають трагічністю зображення кріпацького гноблення. І. Нечуй-Левицький створив в українській літературі жанр соціально-побутової повісті («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»). Автор новаторських соціально-психологічних творів Панас Мирний (О. Рудченко) основну увагу приділяв зображенню внутрішнього світу героїв (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повість «Лихі люди»). Революціонер-демократ П. Грабовський створив революційні вірші (збірники «Пролісок», «Кобза»). З 70-х років XIX ст. починається творчість Івана Франка – письменника, поета, драматурга, політичного діяча. Найбільш відомі його літературні твори – «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Украдене щастя». Ярким явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Косач). Вона збагатила українську поезію, прозу, драматургію образами світової історії, глибокими філософськими роздумами (поеми «Давня казка», «Роберт Брюс», драма-феєрія «Лісова пісня»). У 90-х роках починається творчість М. Коцюбинського, який продовжив традицію соціальної повісті.
Становлення інших напрямів українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) відставало від літературного розвитку. До 1861 р. існував кріпацький театр.У 1789 р. у Харкові був заснований професійний театр, але вистави йшли російською мовою. Професійна українська трупа була створена на початку 80-х років XIX ст. Її керівники – драматурги М. Старицький та М. Кропивницький об’єднали талановитих українських акторів (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку та ін.). М. Старицький написав відомі комедії і драми («За двома зайцями», «Богдан Хмельницький»), в яких зображалися реалістичні картини життя українського народу, типові національні характери. Творцем української соціальної драми був І. Карпенко-Карий (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн»).
У XIX ст. розвиваються побутові українські пісні – колядки, веснянки, колискові та ін. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу.Поряд з народною та церковною традицією у XIX ст. формується і світська професійна музична культура. На початку 60-х років С.С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу«Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху у музикальному житті України складає творчість великого українського композитора М. Лисенка, який був засновником української класичної музики.
На початку XIX ст. основним художнім стилем в Україні був романтизм. Українській тематиці присвятив свою творчість В. Штернберг, який писав портрети, пейзажі, побутові сцени. Відомі романтичні картини Т. Шевченка – «Циганка-ворожка», «Селянська родина». Писав на українські теми художник-мариніст І. Айвазовський («Свадьба на Україні» та ін.). Новаторською стає творчість О. Куінджі («Ніч на Дніпрі»). У другій половині XIX ст. розвивається реалізм, що найбільше відбилося у творчості художників-передвижників (І. Крамський, М. Ге, М. Ярошенко).
В архітектуріXIX ст. на зміну пишності й декоративності бароко прийшов академічний стиль класицизму. Основною метою архітекторів стає не зовнішня привабливість, а внутрішній комфорт. У цей час активно будуються українські міста – Одеса, Маріуполь, Миколаїв та ін. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона у 1809 р. було побудовано оперний театр. Одночасно йшла і реконструкція старих міст. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом було споруджено церков на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі. У 1837-1843 рр. за проектом В. Беретті було побудовано Київський університет.
Національно-культурне відродження України кінця XVIII-XIX ст. заклало підвалини для відновлення української державності на початку XX ст.
XX століття в Україні можна назвати століттям національно-культурного відродження, що було започатковано революційно-демократичними перетвореннями 1917 р., проголошенням національної суверенної держави з новим парламентом – Центральною Радою.