Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було поступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736). Він народився у Києві в купецькій сім'ї, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Дуже цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію "Владимір", до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як "Другого Єрусалима". Новизна п'єси "Владимір" була вже у тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір Прокоповича є ніби віхою на межі нового й старого світу української духовності. У Києві Прокопович ввійшов у близькі стосунки з найвпливовішими особами гетьманського оточення. Згідно зі щоденником Якова Марковича, тут жваво цікавилися творами Френсіса Бекона, Декарта, інших передових мислителів.
У підготованому Прокоповичем у цей період підручнику з поетики він опрацював правила укладання драматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму. Актів у драмі має бути саме п'ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше десяти; в трагедіях, як виняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Усі особи можуть виходити зі сцени лише по скінченні дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа. Драматургічна теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматурги А. Горка, Т.Трохимович, С. Ляскоронський, В. Лащевський, М. Довгалевський, М.Козачинський, Г. Кониський, Т. Щербацький та ін. Поруч з класицистичними рисами в їх творах з'являються й мотиви Просвітництва. Наприклад, у драмі Г. Кониського "Воскресеніє мертвих..." (1747) відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя - сваволю старшини, хабарництво.
В інтермедіях, які виставлялися в перервах між актами шкільних драм, звучали жива народна мова, український гумор, вводилися характерні для європейського бароко елементи бурлеску і травестії. Бурлеском (з франц. -жарт) називають зображення різних поважних явищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Травестійними (з франц. - переодягати' називають твори, де біблійні або міфологічні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною усною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані. Адам - у кожусі і новій свитці, Єва - у плахті. Таким чином, святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя. "Низька" за жанром бурлескно-травестійна поезія на тлі поступового занепаду української "високої" культури ставала все більш помітним явищем у культурному житті України XVIII ст. Героїчні, драматичні та трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. В цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Іван Кривоніс. До таких дум належать "Хмельницький і Барабаш", "Корсунська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького", "Ганджа Андибер".
Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу. У 1672 р., коли Київ мав перейти під ПОЛЬСЬКУ Владу, 3 Друкарні Києво-Печерської лаври вийшла "Хроніка..." ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити те історико-політичне тло, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії. У 1674 р. у Києві вийшов друком "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу". Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, "Синопсис" орієнтувався вже на московську монархічну концепцію державного устрою.
Козацькі літописи
Тризначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори, негативно ставлячись до виступів "черні", були виразниками старшинських станових інтересів. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим "козако-руським" народом.
Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б. Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки і щоденники, а й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відомі й з інших джерел. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Величко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, а й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій від початку Визвольної війни і до 1702 р., які описав живо, ясно і об'єктивно. Цей твір має не лише історіографічну, а й значну літературну вартість. Написана "по гарячих слідах", праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти, але виразною образністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.
Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший від Літопису Самовидця, бо Грабянка намагався писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищеною й ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольства П. Полуботка їздив до Переяслава. Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Як людина з оточення опального генерального судді, 1708 р. усунутий з посади І. Мазепою. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв. Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листуванню Сірка послужили мотивом для створення картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". С. Величку належить також велика праця "КОСМОГРАФІЯ" з нарисом описів іших, у тому числі й екзотичних країн, яку Величко вже сліпий диктував протягом 1728 р. Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесенні нальної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії" невідомого автора. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846р. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Під його впливом писали українські й російські поети, прозаїки; Є. Гребінка, Т. Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь ("Тарас Бульба"), К. Рилєєв (поема "Войнаровський"), О. Пушкін (поема "Полтава") та ін.
У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь, яка випливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Цицерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, а й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію "заради пурпурового кафтана". Історія для Прокоповича - і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.