Поступово згладжується строга репрезентативність старшинського портрета. Пом'якшення, інтимізацію ми бачимо в зображеннях Гната Ґалаґана та його дружини, в портреті Василя Гамалії, Прасковії Сулими. А в середині XVIII ст. лаврським живописцем створений чудовий портрет донського отамана Данила Єфремова. Дещо манірна елегантність постаті, орнаментальна пишність одягу та стафажу не розмивають образу старого вояка, на сивовусому, обвітреному обличчі котрого назавжди позначилося суворе козацьке життя. Ілюстраціям до літопису Самійла Величка ми завдячуємо серією гетьманських портретів. Цих портретів десять. Невідомий автор малюнків передає індивідуальну вдачу кожного.
З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, той же стафаж, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Вгорі— великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Йосифа Тризни, Інокентія Гізеля та ін., нижчих за ієрархією — очевидно, відіграло роль громадське визнання.
Окремо стоїть портрет 1769 р. ченця-аристократа князя Дмитра Долгорукого. Тут, попри всі елементи старих репрезентативних композицій, проступають риси психолого-реалістичного тлумачення образу.
У час, коли на Наддніпрянщині творився старшинський портрет, у Західній Україні, крім шляхетського, розвинувся міщанський, пов'язаний з різними верствами строкатого львівського населення. Художники малювали українських та вірменських жителів міста, римо-католицький і уніатський клір, львівський патриціат, інтелігенцію. Ці портрети істотно відрізняються від репрезентативного шляхетського — вони близькі до фламандської та голландської шкіл.
З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі) вміли оздоблювати книги в різноманітних техніках: ксилографія, гравюра на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші — так звані "тези", дарчі адреси, гравійовані панегірики (їх ще називали "конклюзії").
Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до "Києво-Печерського патерика" майстра Іллі, твори гравера Федора до Псалтиря та Євангелія. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, "Патерик", що вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасевича, його анатомічне бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в який майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні.
Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних "тез", був І. Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри І. Мігури — серед них найвідоміші конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всі види мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності і репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.
Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби — Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом — і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вершника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицями коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки — прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.
У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. Як вже згадувалось, у Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В. Антропов. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, !• Саблуків.
Досягає високого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров'я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об'єднань, у Львові — 37 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишивані ікони — наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона "Богоматір" у Путивльському монастирі) та ін.
Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам'ятки нев'янучої краси і цінності.
Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі.
Перед визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині й Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4 тисячі чоловік), а великі міста — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський налічували 15—20 тисяч мешканців.
У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Путивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20—50 рр. козаки забудовують Чугуїв, Миргород, Полтаву. А після невдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини "у Великую Россию й там городами оседали". Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.
У містах цієї пори значно зростає вага міщанства. Тут споруджуються ратуші, монументальні кам'яниці, а на околицях — житла ремісників. Слід пам'ятати, що в містах жило багато іноземців — німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах — Львові, зокрема, — можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів, українських та вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому, що жодна церква не могла бути вищою за костьол.
У Придніпров'ї забудова міст пов'язана з традиціями давньоруського містобудування — вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць — доріг, що вели до головного собору. На садибі житлові будинки розташовувались також вільно, в оточенні великих дерев і фруктових садів. Придніпровські міста не були настільки затиснені оборонними мурами — для захисту покладались на козацьку шаблю.
Значний вплив на будівництво "кам'яниць" тут мали форми дерев'яного житла. Найпоширеніший будинок — такий, що нагадує селянську хату "на дві половини". Характерною є "кам'яниця" чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.
Народні майстри України у XVI ст. нагромадили величезний досвід v дерев'яній архітектурі. Будівничий геній народу виявив себе попри всю недосконалість техніки будівництва. Простою сокирою споруджувалися і звичайнісінькі хати, і чудово прикрашені церкви, які вразили досконалістю форм і сміливістю конструкцій вже згадуваного мандрівника Павла Алепського.
Загальнонародне піднесення після визвольної війни 1648—1654 років виявилося в тому, що козацькі та міщанські "громади" поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми.
Напевне, вже в другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох заломів. Для захисту зрубу від вологи його оббивають ґонтом і роблять широкий захисний навіс на стовпах чи консолях — залишках деревини. Ґонт м'яко обіймав форми зрубу, створюючи м'який, плавний перехід від однієї форми до іншої. У цьому полягає своєрідність і особлива чарівність українських дерев'яних храмів. Зберігся ряд високомистецьких дерев'яних споруд того часу. Одна з них — церква Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок.
Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження у Дрогобичі, вишуканістю композиції церква Юра — там само.
Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій — орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, ним і користалися. Давався взнаки й історичний досвід, коли злигодні й бідність не дозволяли зводити величні храми. Народ призвичаївся до простих, але зручних, доцільних, без надмірностей храмових споруд. До того ж, мальовничий і дуже різноманітний ландшафт України спонукав до щоразу нового, але гармонійного поєднання архітектури із природним оточенням — були то широкі лани Полісся чи глибокі каньйони Поділля, пагорби Галичини і Буковини чи високі гори Карпат.
Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж ("бань"), згрупованих за певною системою (три, п'ять, сім і дев'ять "бань").