Початки барокової літератури заклала ще релігійна полеміка полеміка з католицизмом, що точилася протягом всього XVII ст. Через це розвинулася ораторсько-проповідницька проза - проповіді, "слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича.
Були й мемуарно-історичні твори. Крім літописів Самовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів".
Через те, що доба бароко припала на роки піднесення національного руху, то набувають популярності думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням - жанри, в яких могли відобразитися патріотичні почуття. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, звеличення подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького.
Найбільшого розвитку досягла барокова поезія: жанрово та змістовно стала більш різноманітною - вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де ускладнювалися метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання - а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія - це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя.
Цікавою є "вченість" української поезії: чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Наприклад, П. Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол.
Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну, тоді освічену, частину суспільства. Належати до кола ерудованих було престижно, та й латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках - на Цицероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності.
Звичайно, вчена поезія XVII-XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості - інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, українець М. Семенко та чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, "поезомалярство", започатковані елітарною бароковою поезією України XVII ст., були надовго забуті.
Проте поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: "Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє". Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілюзорність тієї "розумної реальності", яка доступна нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати "передвитоками" романтизму.
Серед українських інтелектуальних поетів - був Лазар Баранович, котрий віддавав свої сили для того, щоб побачити Україну колись в колі цивілізованих європейських країн. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя. У творчості як самого Л. Барановича, так і його учнів ми знаходимо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, що було природно для покоління, змученого нескінченними війнами й розбратом серед самих українців. Час Руїни самим Л. Барановичем втілюється в образі бурі, що ось-ось потопить корабель України. Водночас і у формальних експериментах елітарної поезії поети-чернігівці не бачили нічого страшного, бо вони прагнули засвідчити своє вміння мислити витончено і вишукано. Гострота розуму, блиск метафор, парадоксів свідчили про належність до європейської культури, а українець того часу напевне почувався європейцем, не страждаючи комплексом неповноцінності й провінціалізму. І в цьому теж виявлявся патріотом.
Письменники-демократи XIX століття були переконані, що Києво-Могилянська колегія псувала поетичний смак своїх вихованців і плодила безнадійно сіру й мертву поезію. Певною мірою це так, коли йдеться про тих вчених, поетів, що свято вірили у взірці й норми і писали згідно з академічними правилами. Поезія була для них не станом душі, а засобом пропаганди християнських ідей. Такі "правильні" дидактичні вірші писав у 1660-х роках ректор колегії, майбутній митрополит Варлаам Ясинський. Тому не дивно, що саме він не сприймав твори тих авторів, що керувались натхненням. Вони гуртувалися навколо Л. Барановича, який свого часу й сам викладав поетику в Київській академії, але як поет з часом відходив від неї все далі, бо писав дивні, не всім зрозумілі вірші, творячи світ якоїсь естетизованої містики.
Водночас був відчутний й реалістичні тенденції у Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами "цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних розмовною українською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких - мандрівні студенти, бурсаки (подібні до європейських вагантів) - пристосовували біблійні сюжетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і "Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Падальський, І. Бачинський), а любовна лірика позбавляється поступово дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою (І. Пашковський, Ю. Добриловський).
Отож, бачимо, що українська культура бароко досить феноменальне явище в всесвітній культурі. Воно має свої особливості, котрими більше ніхто не володіє. Козацьке бароко - взагалі виняткове, жодній країні не вдалося так трансформувати та перекласти на свою мову стиль. Крім того, він доповнився українським колоритом, своїми фарбами. Українське мистецтво іконопису ж являє собою національно-індивідуалізоване явище в європейській історії. Українські іконописці підтримували національні ідеї, використовуючи нововведення Заходу, зберігаючи мистецький досвід і народні живописні традиції. Однак вплив стильових ознак нової епохи призвів до зміни середньовічних іконописних канонів: підсилення реалістичних тенденцій в зображенні, підвищення інтересу до людської особистості, зростання ліризму і чуттєвого сприйняття образу. Барокові тенденції помітні в посиленні емоційності та психологічного навантаження релігійних сюжетів. Вибудовано схему трансформації західноєвропейського стилю на українському мистецькому ґрунті, визначено еволюцію бароко під впливом народних традицій.
1. Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ ст. - Київ: Либідь, 1996.440 с.
2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини 17-18 ст. - К: Мистецтво, 1981. - 159 с., іл. - Нариси з історії українського мистецтва.
3. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. - Льів: Світ, 1994. - 456 с., іл.
4. Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича / ред. Д. Антонович; упоряд. С.В. Ульяновська; вст. ст. І.М. Дзюба; передм. М. Антоновича; дод. С.В. Ульяновської, В.І, Ульяновського. - К.: Либідь, 1993. - 588 с.: іл.
5. Нарис історії культури України / М.В. Попович. - К.: АртЕк, 2001. - 727 с.: іл.
6. Крипякевич І. Історія української культури http://litopys.org.ua/krypcult/krcult.htm
7. Закович M. M. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник. Київ.Знання2007
8. http://ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/part3/323.htm
9. Чижевський Д. Історія української літератури. Київ 2003 (за виданням Нью-Йорк 1956) http://litopys.org.ua/
[1] Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ ст.
[2] Українська культура : лекції за редакцією Дмитра Антоновича
[3] Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ ст
[4] Автор користувався такими характеристиками як симетрична композиція, хроматична гармонія, помірна осяжність постатей та орнаменти для ренесансного стилю та рух, масивність, напругу та контраст для бароко.