О. Довженко мріяв про твір, де була б відображена багатовікова історія України, її героїчний епос, прагнення трудящих до справедливості. Так народжується епічна «Звенигора» (1927), яка вразила сучасників масштабністю теми й охоплення подій, метафоричною яскравістю кіномови. «Мій фільм більшовицький», - категорично відповідав О. Довженко своїм опонентам. Подібно до народних співців, авторів дум, він прагнув мовою кіно змалювати історичний подвиг революційного народу, що втілив у життя завоювання Жовтня. «Звенигора» була однією з перших художніх спроб розкрити на екрані всю складність процесу формування нових рис національного характеру, який гартувався в класових боях українського пролетаріату, в боротьбі з старим світом і старими уявленнями. В символічно узагальнених образах фільм розвінчував буржуазно-націоналістичні гасла «єдиного потоку», класової «монолітності» українців, стверджував пролетарський інтернаціоналізм.
Сучасність, революційні події на Україні показані у фільмі крізь призму історії як здійснення віковічних прагнень трудящих.
Фільм «Звенигора» був незвичайним, оригінальним явищем. У ньому яскраво виявилися своєрідність обдарування, романтичність художнього бачення молодого кіномайстра, що започаткував поетичний стильовий напрям в українському радянському кіно. «Я належу до табору поетичного», - з повним правом стверджував О. Довженко. Як і Ейзенштейн, Вертов, Пудовкін, він шукає синтетичної образності, здатної передати пафос історичних звершень у нашій країні. Тяжіння до монументальних форм зображення знаходить у справжнього митця свій особливий вияв. І Ейзенштейн і Довженко порушують межі лірики і епосу, а це веде до створення нових жанрів, нової стильової якості їх фільмів. Але в кожного з них цей процес набуває глибоко самобутніх рис, і форма вираження ліричного, авторського почуття в них різна.
«Картину я не зробив, а проспівав, як птах, - згадував потім режисер, - мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень». Прагнення до монументальних узагальнень, до виявлення образного змісту дії визначили масштабність художньої думки режисера, особливості поетичного осмислення життя. Звертала на себе увагу сюжетно-композиційна своєрідність цього першого по-справжньому довженківського фільму. В ньому вже відчутні характерні особливості художнього бачення Довженка, гострота і напруженість драматичного конфлікту, філософська наповненість дії. У фільмі «Звенигора» фактично не було сюжету в звичному розумінні слова,він будувався з окремих, поетично забарвлених фрагментів, що охоплювали мало не тисячолітню історію українського народу факт безпрецедентний на той час у радянському кіно.
О. Довженко переробив існуючий сценарій, як він сам поті згадував, «процентів на дев'яносто». Він «почав думати не як режисер («як би це поставити»), а як поет («як би це сказати»). Літературний сценарій, з якого зняли свої прізвища попередні автори, зазнав великих змін. У процесі доопрацьовування наявні в попередньому варіанті давні легенди О. Довженко не тільки не вилучає, а й додає нові (наприклад, про Роксану), але всі вони тепер виразно підпорядковуються головній ідеї. Зникають неістотні для твору з таким широким розмахом «сімейні» та хронологічні уточнення.
Перед глядачем проходили картини набігу варягів, багатовікової боротьби українського народу проти польської шляхти, гайдамаччина, події першої світової війни, соціалістична революція на Україні.
О. Довженко прагнув до поетичного осмислення історії. Він зіставляв історію і сучасність, розкривав минуле й сьогодення країни в їх русі і взаємозв'язках, зображував революцію як втілення споконвічних сподівань трудящих.
Уже в «Звенигорі» яскраво вимальовується багатомірність, різноплановість, епічність драматургічної побудови, поєднання казкових Мотивів і реалістичного, документального зображення індустріального будівництва, пісенної, ліричної інтонації, уїдливої сатири, іронічної усмішки і фантастичного гротеску. Фільм відзначено цікавими і сміливими пошуками в галузі жанру. Новий зміст життя, широта погляду митця, «космічний» масштаб охоплення подій вимагали якісно нових художніх, зокрема жанрово-стильових, форм осягнення дійсності. В «Звенигорі» бачимо сплав різних жанрових начал їхнє співіснування стилістично виправдане, воно народжує нову, часом несподівану якість. О. Довженко створює романтично-пісенний фільм, кінопоему - явище нове у радянському кіно.
Особливої патетики сповнені кадри, які передають пафос соціалістичної праці, індустріалізації, славлять будівників заводів, електростанцій, відбивають могутній ритм життя Радянської України.
В основу фабули покладено історію тисячолітнього діда та його онуків. Дід, що уособлював у фільмі українське селянство, шукає в Звенигорі зачаровані скарби, але вони не даються до рук, перетворюються на черепки. Цю овіяну таємничістю легенду про розшуки скарбу О. Довженко інтерпретує як прагнення трудового народу до щастя і волі.
Про зарите в Звенигорі багатство дід розповідає двом своїм онукам - Тимошу і Павлу. Нікчемний мрійник і ледар Павло жадібно прислухається до давньої легенди, марить багатством, синіми жупанами.
Не так сприймає дідову казку розумний і чесний Тиміш, він шукає в ній реальний, справжній зміст. Своє покликання хлопець бачить не в розшуках химерних скарбів, а в корисній для народу діяльності.
Війна і революція розвели братів у різні табори. Їх непримиренний конфлікт відбивав реальну складність класової боротьби на Україні. Павло, що плекав думку про скарб, стає петлюрівцем, опиняється, зрештою, на смітнику історії - серед білоемігрантів і буржуазно-націоналістичних покидьків.
Інша доля в Тимоша. Пройшовши крізь бойню імперіалістичної війни, він стає до лав революції. Глядач бачить Тимоша на фронті, коли він братається з німецькими солдатами, кидає сміливий виклик генералові. Сцена розстрілу Тимора - одна з найвиразніших у фільмі. Розлючений генерал перед шеренгою солдат зриває з бунтівника погони, наказує солдатам стріляти. Повільно піднімаються рушниці ряди вищиряються вістрями багнетів. Режисер наче «розтягує» час у кадрі передаючи нестерпне напруження хвилин перед стратою, виділяючи крупним планом обличчя солдат, що ціляться. Але солдати відмовляються стріляти. Перед взводом один з солдатів встромляє штик у землю. Наляканий генерал падає мертвим під ноги Тимошу. Тихіш - у самому вирі революційних подій, серед тих, хто відбудовує заводи і шахти, вчиться використовувати величезні природні багатства своєї країни, заховані в надрах землі. Він стає машиністом і перетворює дідову казку в реальність, видобуває необхідну для країни залізну руду, переможно веде в майбутнє поїзд соціалізму.
Фільм щедро насичений кінематографічними метафорами, символікою. Символічними були пошуки скарбів, поїзд революції, зустріч діда з новим життям. В яскравих художніх символах - молоді будівники нового суспільства беруть діда в поїзд революції - розкриває О. Довженко єдино правильний для трудової людини шлях, її неминучий прихід у революцію.
Не відразу зрозумів дід Тимошеву правду, не знає, за ким іти. Павло лякає діда «вогненим змієм», що розтопче скарби Звенигори. Дід хоче зупинити поїзд, але не може, бо рух історії невпинний. Так прочитується епізод, де в контрастному зіставленні поїзда, що мчить вперед, і зображення маленької фігурки діда біля насипу стверджується рішуча перемога нового над старим.
Деякі критики побачили в дідові носія незмінних, одвічних рис національного характеру, звинувачували Довженка в його ідеалізації, в симпатіях до «дідової правди».
Постать діда і справді дуже незвична. Він мудрий і хитруватий, душевно щедрий і водночас інертний у ставленні до нового життя. Ця суперечливість образу відбивала реальні протиріччя в психології частини українського селянства. Митець не лише засудив «дідову правду», а й допоміг діду знайти нову правду життя - правду більшовиків.
«Звенигора» вражає філософською глибиною, соціальною насиченістю дії. Герої стрічки виступають тут як представники класів, уособлюють цілі суспільні прошарки; її сюжет спрямовує не розвиток характерів, а рух пристрасної авторської думки, складні асоціативні зв'язки, що роблять художню ідею твору більш виразною. Водночас людські постаті - не просто алегоричні знаки. О. Довженко не втрачає живих зв'язків між художнім образом і реальністю, хоч у «Звенигорі» принцип змалювання дійових осіб ще яскраво типологічний, «позаіндивідуальний». Кожний кадр, кожний епізод фільму свідчив про творчу індивідуальність митця, про особливості художнього мислення, романтичність світосприймання.
Уже в «Звенигорі» О. Довженко виявив себе як оригінальний митець, тісно зв'язаний з стихією народного життя. Поетика народного епосу багато в чому зумовлює і принципи композиційної структури, й образні характеристики дійових осіб, і жанрові особливості твору.
Художню фантазію митця живлять багатющі фольклорно-поетичні. скарби, які створив народ на Україні. Найбільше вражали в «Звенигорі» її символіка, художні асоціації і паралелі, пройняті народним світосприйманням, народним поглядом на історичні події. Одягнений у солдатську шинель, Тиміш втілює в собі народний ідеал, риси народних героїв. Це яскравий романтичний образ, що уособлював непереборність робітничого класу.
Органічний зв'язок з народнопоетичною творчістю - пісняминародними легендами - зумовлює природу довженківської образності, звернення до ліро-епічних жанрових форм. Метафоричність мови, багатство алегорій і символіки виростають з реальних життєвих спостережень, допомагають виразніше втілити новий зміст життя.