На характер дискусій навколо проблем українського кіно, зокрема проблем сценарних, на його розвиток, безперечно, мали вплив літературні і мистецькі угруповання, організації. Кіномитці встановлюють творчі контакти з літературною організацією «Гарт», що була тоді провідною в творчому житті і позитивно впливала на становлення сучасної проблематики в кіно, стимулюючи боротьбу проти буржуазної ідеології, насаджуваної зарубіжними фільмами. Досить нагадати, що до цієї групи входили О. Довженко, В. Поліщук, В. Сосюра, творчість яких мала безпосереднє відношення і до українського кінематографа.
У постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 р. «Про українські художні угруповання» підкреслювалося, що жодна з творчих організацій не може монополістично представляти партію в художній літературі.
Водночас відзначалося, що «Гарт» за весь час існування виконав велику роботу щодо об'єднання навколо партії і Радянської влади найбільш живих і талановитих сил сучасної української літератури та поезії. «Гарт» до певної міри об'єднав український пролетарський письменницький фронт проти буржуазно-націоналістичної ідеології .
Як в українській літературі, так і в кіно даються взнаки погляди, згодом послідовно викладені в програмі групи, що об'єдналася навколо журналу «Нова генерація». Її учасники брали безпосередню участь у дискусіях кінематографістів, літераторів, художників.
Група «Нова генерація» представляла «лівий фронт» мистецтва і в своїй програмі стверджувала, що «панфутуризм» - це і є генеральна лінія в галузі розвитку культури. По суті ця група заперечувала саму специфіку творчості, вважаючи твір мистецтва «інженерною спорудою», а не наслідком художньої фантазії, відстоювала теорію «окремого факту». На обкладинці кількох номерів журналу незмінно друкувалась програмна теза: «Мистецтво як емоційна категорія культури відмирає». Пізніше «Нова генерація» проголосить, що вона за мистецтво, але за «ліве кіно, ліве оповідання, лівий роман», які, мовляв, і ввійдуть у нове життя.
Резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 р. «Про політику партії в галузі художньої літератури» і згадана постанова «Про українські художні угруповання» мали велике значення для підвищення ідейно-художнього рівня української кінематографії, накреслювали основні шляхи розвитку нового мистецтва. Партія створювала умови для прискореного розвитку кіно, послідовно спрямовувала зусилля на ідейно-творчу консолідацію художньої інтелігенції.
Партія заохочувала вільне змагання різних напрямів у творчості, пошуки нових форм, зображальних засобів, розвиток стилів, вироблення художньої форми, доступної мільйонам. Турботи про молоде мистецтво були зумовлені вимогами самого життя, зростаючими естетичними смаками широких мас, потребою у творах про сучасників. Серед фільмів першої половини 20-х рр. особливе значення мав «Страйк» С. Ейзенштейна, що був поворотом до революційної тематики і нового героя — робітничої маси.
Перед кінопрацівниками з усією гостротою і актуальністю постало питання правдивого відображення буремної доби. Відкриваючи нового героя, стверджуючи пафос революції, кіно активніше починало втручатися у життя. Ленінська думка про те, що на ґрунті соціалізму повинно вирости справді нове, велике комуністичне мистецтво, яке створить форму відповідно своєму змістові, знаходила підтвердження в творчій практиці радянського екрана. Відбувається процес об'єднання, консолідації найбільш прогресивної частини творчої інтелігенції навколо невідкладних завдань кінопроцесу. Ясна річ, це не усувало тих суперечностей, що виявилися і в нових обставинах дуже живучими.
Уже перші кроки українського радянського кіно засвідчили взаємозв'язок прогресу соціального і художнього: головним героєм екрана стала суспільна людина, яка будує новий світ. Пошуки нового героя і екранних засобів для його втілення особливо активізуються в середині і наприкінці 20-х рр.
В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, що художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом.
Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей. Для цього потрібні були творчі кадри, митці, віддані ідеалам цього суспільства, потрібна була матеріально-технічна база, централізоване управління, здатне налагодити випуск кінофільмів, насамперед хронікально-документальних, для розв'язання невідкладних завдань революції.
Враховуючи всю складність становища, В. І. Ленін особисто цікавиться конкретними справами розвитку кіномистецтва, вносить пропозиції щодо посилення ідейного керівництва, контролю як за виробництвом, так і за прокатом фільмів. З метою посилення ідейого впливу на глядачів, заохочення випуску радянських фільмів В. І. Ленін у «Директивах у справі кіно» від 17 січня 1922 р. запропонував встановлювати для кожної програми кіносеансів певну пропорцію: «а) розважальні картини, спеціально для реклами і для доходу (звичайно, без похабщини і контрреволюції) і б) під фірмою «з життя народів усіх країн» - картини спеціально пропагандистського змісту...» Ленінська «пропорція», що вимагала обов'язкової демонстрації хронікальних і науково-популярних стрічок, мала велике значення як для кіно періоду громадянської війни та відбудови господарства, так і надалі. При цьому враховувалась малочисельність ігрових фільмів, більш-менш прийнятних в ідейному відношенні, потреба поєднувати в кінорепертуарі хронікальні, науково-популярні та ігрові стрічки.
Ленінські настанови спрямовували розвиток мистецтва кіно, накреслювали його першочергові завдання у справі пропаганди соціалістичних ідей. виховання і освіти мас.
Нове розуміння завдань соціалістичної культури, партійність та інтернаціональний пафос стають основою ідейно-естетичного спрямування українського кіно - складової частини радянського кіномистецтва, що розвивається як багатонаціональне. У творчості утверджується у новій якості таке поняття, як народність. «Мистецтво належить народові, - говорив В. І. Ленін під час бесіди з Кларою Цеткін. - Воно повинно входити своїм найглибшим корінням у саму товщу широких трудящих мас. Воно повинно бути зрозуміле цим масам, і вони повинні любити його. Воно повинно об'єднувати почуття, думку і волю цих мас, піднімати їх. Воно повинно пробуджувати в них художників і розвивати їх ». Таке визначення ролі мистецтва в житті суспільства розкривало необмежені перспективи розвитку кіно в умовах радянської дійсності.
Історія підтвердила, що по-справжньому народною культурою стала культура, народжена соціалістичною революцією. Вона ввібрала і об'єднала кращі елементи демократичної культури минулого, створила умови для розвитку якісно нового мистецтва, в тому числі кіномистецтва, соціалістичного за змістом, національного за формою.
В історії українського радянського кіно особливу роль відіграють хронікально-документальні стрічки. Вони буквально народжувалися на барикадах революції, в окопах громадянської війни, на фронтах відбудови народного господарства.
Залишилися історичні кадри Зимового палацу в Петербурзі, штабу революції - Смольного, крейсера «Аврора». Від фіксації окремих документальних фактів, епізодів, вихоплених з буремного життя, кінематографісти поступово приходили до художніх узагальнень, створювали кінолітопис.
Знаменно, що українські радянські кінематографісти робили свої перші кроки поряд з митцями російського кіно, які брали участь в організації кіновиробництва, надавали допомогу у вихованні національних кадрів.
Згуртувався перший загін українських кінопрацівників-документалістів, які розуміли важливість поставлених перед кіномистецтвом завдань. Для митців, які починали свою діяльність у дореволюційній кінематографії, участь у будівництві радянського кіно в роки громадянської війни була політичною школою.
Після встановлення Радянської влади на Україні відновлюється робота кінотеатрів, а через кілька днів колегія народної освіти України надсилає місцевим Радам спеціальне розпорядження, в якому, зокрема, зазначалося: «Вважаючи, що всі кінематографи і театри служать, як і школа, народній освіті. Радам взяти під свій нагляд усі театри, особливо кінематографи, слідкувати за їх діяльністю, спрямовувати їх в бік розвитку культурних сил народу й закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади в галузі народної освіти».
На Україні починають діяти дрібні «кінооб'єднання», «товариства», кіностудії. Робляться спроби комплектування фільмофонду (були це переважно екранізації творів російської та української класичної літератури, зарубіжні стрічки), реставруються старі, відкриваються нові кінотеатри.