Увагу митців дедалі більше привертають проблеми формування і становлення людської особистості, нової психології людини праці. Щоправда, це стосувалося не тільки кіномистецтва, а й - літератури і театру, зв'язки з якими поглиблювалися. Кіно черпало у них не лише теми, сюжети, біографії героїв, а й виражальні засоби, прийоми, що в свою чергу сприяло виробленню специфічної екранної мови. Особливістю радянського українського кіно (зокрема, на ранньому етапі) було звернення до досвіду сценічного мистецтва.
Велику роль у становленні кінематографа відігравав досвід братніх національних культур, у яких були спільні проблеми - освоєння сучасної теми і сучасного героя. На шляху молодого мистецтва у розв'язанні цих завдань поставали значні труднощі. Не було досвіду в творенні образу позитивного героя, але уже виробилися штампи, схеми (не без впливу дореволюційного кінематографа). Не відразу посіла своє місце сучасна тематика. Дані підтверджують, що глядач першої половини 20-х рр. виявляв інтерес до стрічок з «екзотичними» сюжетами, до водевілей, фарсів.
Агітфільмам періоду громадянської війни часом важко було конкурувати з такими екранними видовищами. Стрічки на сучасні теми з радянського життя теж нерідко знімалися за цими ж зразками, з орієнтацією не на кращі смаки. З'явилася навіть «теорія», що виробництво радянських фільмів взагалі має бути пристосоване «до потреб зарубіжного глядача». Гостро постала проблема: зарубіжним буржуазним фільмам з їх розтлінною міщанською мораллю, містичними сюжетами і «сатанинськими» героями, за якими нерідко вгадувався контрреволюційний підтекст, необхідно було протиставити фільми радянські, що розповідали б правду про народження нового світу.
Поступово змінювалося поняття про героїчне, новим змістом наповнювалося розуміння загальнолюдського. На зміну міщанському надломленому персонажу на екран виходив герой, що руйнував старий світ і будував нове суспільство. Він ще не все до кінця усвідомлював із того, що навколо нього відбувалося, був і малоосвічений, і бідно вдягнений, але безмежно відданий ідеалам революції.
Від зображення окремих фактів життя українські митці переходили до розкриття психології героїв, через окреме, індивідуальне - до типізації характеру і обставин.
Радянські фільми, зокрема українські, поступово завойовували екрани республіки, витісняючи дешеві «ілюзіони», зарубіжні «бойовики». Для українського кіно другої половини 20-х рр. характерне широке розкриття теми народу як творця історії і господаря життя. В ці роки воно звертається до відображення гострих класових конфліктів у нашому суспільстві, особливо в селі, до всенародного трудового подвигу в будівництві першого соціалістичного суспільства, провідної ролі Комуністичної партії у перетворенні дійсності.
В житті радянського суспільства відбуваються події, які докорінно змінюють обличчя міста і села. Темпи і масштаби перетворень набувають такого розмаху, що кіномитці часом не встигають їх відразу осмислити, оцінити, а іноді й зрозуміти.
Шлях до утвердження соціалістичного реалізму в українському кіно був складним, тривалим, суперечливим. Це стосується й інших національних кінематографій, які проходили свої етапи зародження і розвитку, виробляли свої традиції. При всій різноманітності й самобутності цих шляхів національні кінематографії об'єднував спільний для всіх художній ідеал. Відбувається процес дальшого поглиблення взаємозв'язків між братніми радянськими кінематографіями. Великою мірою кіно допомагало пізнавати як особливості життя кожної нації, їх історію, побут, характер, своєрідність мистецьких традицій, так і становлення інтернаціональної спільності людей.
Зростає й міжнародний авторитет українського радянського кіно. Вже з середини 20-х рр., українські фільми завойовують міжнародні премії, відзнаки.
Зазначений період принципово важливий в історії українського радянського кіно. У 20-ті рр. закладалися й утверджувалися його ідейно-естетичні основи, відбувався складний процес становлення його творчого методу. На це особливо слід звернути увагу ще й тому, що за рубежем дехто намагається, з одного боку, представити цей період як період суцільних «ідейних помилок», з іншого — оголошують роками мирного «співіснування» різних за класовим спрямуванням течій і напрямів (тут бачимо спробу ігнорувати класовий характер боротьби за утвердження творчого методу, підмінити цю боротьбу ідилічним, позакласовим «співіснуванням» різних ідейних тенденцій).
Дозвуковий період в історії українського радянського кіно позначений дискусіями, гострими внутрішніми суперечностями, напруженою боротьбою за реалістичне кіномистецтво, проти українського буржуазного націоналізму, формалізму, різного роду декадентського штукарства. На кінець 20-х рр. українське кіно досягає значних успіхів, звільняється від рецидивів абстрактної символіки, схематизму у відображенні як сучасності, так і минулого народу, остаточно утверджуючись на шляхах реалізму, на позиціях партійності й народності.
Впродовж 20-х рр. у Країні Рад склалася своя організаційно-господарча структура кіноорганізацій, спрямована на економічно-виробниче зміцнення радянської кінематографії. З утвердженням у 1922 р. Держкіно (Центрального державного кінопідприємства) йому була передана монополія прокату. Майже у всіх союзних республіках у цей час утворювалися свої національні кінопідприємства (ВУФКУ на Україні, Держкінпром у Грузії, АФКУ в Азербайджані, Туркдержкіно, Бухкіно в Середній Азії тощо). На Московській нараді наркомів освіти союзних і автономних республік 1923 р. йшлося про надання республікам права монопольного прокату, на Всесоюзній нараді з кіносправи 1924 р. - про необхідність об'єднання державних кінопідприємств у кожній республіці.
Ідеологічні та організаційно-господарчі питання розвитку радянської кінематографії обговорювалися на XII і XIII з'їздах партії, рішення яких сприяли перебудові всієї кіносправи, розширенню прокатної кіномережі на селі. В грудні 1924 р. Раднаркомом РРФСР було утверджено нове акціонерне товариство Радкіно (членами якого стали всі кінопідприємства Російської Федерації, Вища Рада Народного Господарства, наркомати зовнішньої торгівлі і народної освіти, міські Ради Москви і Ленінграда). У відання Радкіно та аналогічних організацій в союзних республіках перейшли прокат, експорт й імпорт.
Зосередження прокату і виробництва у провідних кінопідприємствах республік означало остаточну перемогу над приватним капіталом, давало кошти для розширення державної виробничої бази. Вирішальне значення для створення вітчизняної кінопромисловості мали рішення XV з'їзду партії (1927). Всесоюзна партійна кінонарада 1928 р. сформулювала завдання кінофікації і кінопрокату.
Політика партії і Радянського уряду в державному будівництві кінематографії була керівною у виробленні заходів по дальшому розвитку кіносправи в Українській РСР. При цьому долалися і складності організаційного характеру. Мається на увазі недостатня в ряді випадків прокатна оперативність ВУФКУ і неузгодженість дій Радкіно і ВУФКУ (на екранах республіки із запізненням пройшов, наприклад, «Броненосець «Потьомкін»», не завжди вчасно демонструвалися українські фільми в РРФСР - як «Гамбург», «Боротьба велетнів»).
В цілому ж названа структура республіканських кіноорганізацій 20-х р. себе виправдала, довела свою життєздатність. Будівництво радянської кінематографії в першому пожовтневому десятиріччі показало, що вона розвивалась як багатонаціональна, як дійовий фактор ленінської програми культурної революції.
На рубежі 30-х рр. назріває потреба у створенні єдиної всесоюзної кіноорганізації, яка б спрямовувала виробничо-прокатну, репертуарну політику всіх кінопідприємств країни. Такої організаційної перебудови кіносправи (ідея об'єднання національних кінопідприємств не відразу усвідомлювалася окремими українськими кінодіячами) вимагали інтереси соціалістичного будівництва, комуністичного виховання трудящих, завдання розвитку кіномистецтва в цілому.
У лютому 1930 р. Раднарком СРСР прийняв постанову про створення при Вищій Раді Народного Господарства СРСР загальносоюзного об'єднання з кінофотопромисловості - Союзкіно, що було реальним виявом історичного процесу інтернаціоналізації всіх сфер життя радянського суспільства. Організація Союзкіно стала новим стимулом для розвитку національних кінематографій, усунула всі перешкоди на шляху вільного обміну фільмами, кадрами, матеріально-технічними, творчими ресурсами.
У 20-ті р. були закладені ідеологічні, естетичні, організаційно-виробничі основи радянського кіно, створена надійна база для його дальшого зростання як мистецтва, що являє сплав духовних цінностей всіх націй і народностей СРСР.
Хронікально-документальне і наукове кіно
Українське радянське кіно починалося з хроніки. Саме кінохроніка поряд з такими найбільш оперативними видами художньої творчості, як плакат, документальна фотографія, стала пропагандистом молодого радянського суспільного ладу і впливовим агітатором серед широких верств народу. Величезні пропагандистські можливості кінохроніки неодноразово відзначав В. І. Ленін. За його думкою, висловленою в бесіді з А. В. Луначарським, «...виробництво нових фільмів, пройнятих комуністичними ідеями, які відбивають радянську дійсність, треба починати з хроніки». Революційна хроніка стала дорогоцінним кінолітописом Країни Рад, зберегла для нащадків риси покоління, що вибороло і захистило новий суспільний лад, зафіксувала події й факти буремних років Жовтневої революції та громадянської війни.