Українське поселення та житло (стр. 2 из 3)

Хати Правобережжя, зокрема Поділля, мають високу покрівлю з уступами, глиновалькові стіни з пластичною оброб

кою (пілястри тощо) та різнокольоровим пофарбуванням, з розписом ззовні і зсередини. Тут існують і лісостепові варіанти. Виділяються хати Півдня з двосхилим або глиняним покриттям (в тому разі, коли він служив і стелею, і дахом), пластичною обробкою та багатим пофарбуванням стін і фронтів. Хати Півдня більш вузькі у зв'язку з відсутністю дерева.

Хати Опілля, Покуття і частини Буковини обмазані й побілені. Чотирисхила покрівля має уступи; традиційний тридільний план всередині. Особливо виділяється житло карпатського регіону — гуцулів, бойків та лемків.

Вигляд гуцульської хати, на противагу її внутрішньому оформленню, стриманий і суворий (декоровані тільки маленькі причілки). Перед входом до хати, вздовж фронтальної стіни гуцули завжди влаштовують піддашки або ганки. Житлові будинки мають чотирисхилі дахи, їх нахил коливається від ЗО до 60°. Найпоширеніше покриття драницями.

Бойківські хати чіткі, гармонійно пропорційні. Дахи бойківських будинків стрімкі та високі. Висота видимого ззовні зрубу до даху коливається в межах відношення: 1 : 2,5 — 1 : 3,5. На випущених консольно підвалинах («стременах») влаштовувалися відкриті та частково закриті галереї, переважно декоровані різьбленням. Одвірки часто мали трапецієвидну форму.

Розміри будівель на Лемківщині та її складових частин такі ж самі, як на Бойківщині. Дахи лемківських хат дещо нижчі від бойківських. Зруб декорований глиною та вапном. У східній Лемківщині вдавалися до багатоколірного декору зовнішніх, стін.

Будівництво житла, його конструктивне рішення залежало переважно від будівельного матеріалу. У північних лісових районах України, а також в Карпатах та Прикарпатті основним матеріалом вважалося дерево. У лісостепових районах, крім деревини, використовували глину, камінь. Таким чином, на півночі, у гірських районах найпоширеніші стіни із зрубів, а в лісостеповій — каркасні; на півдні — монолитні .

На Україні, зокрема, в гірських і північних районах, а також у лісостеповій частині, були хати зрубні та каркасні з дерев'яним заповненням горизонтально. Старі житла будувалися з дерев'яних колод (кругляків), пластин, брусів. Використання кругляка характерне здебільшого для лісових районів України. З метою доцільного використання, а також для естетичного оформлення житла стіни споруджувалися з колотих або пилених пластин, плоский бік яких повернутий всередину будинку.

Хата починалася зі зрубу, що мав переважно товсті смоляні колоди. Їх безпосередньо клали на каміння. Тільки на Поліссі підвали зводилися на «штандарах», тобто вкопаних в землю один коло одного палів, на які клали зруб. Зрубини на рогах будівлі зв'язувалися врубками різних конструкцій. Для зрубів з протез, як і з колод, найпоширенішою формою в'язання були: в руські вугли, в охлоп та в охряпку. Це поняття охоплює три способи виконання врубок: в цівку, в канюк та в замки. На Україні існувало 14 прийомів наріжних з'єднань зрубів, але вони поширилися пізніше.

Найдавніший спосіб в'язання — в цівку. Він полягав у тому, що на кінцях деревини у верхній і нижній вирубувалося півкругле гніздо. При цьому кінці деревини виступали на вуглах будівлі. Здавна відомі також інші прийоми, наприклад, рубка в замки. На кінцях дерева робилися прямокутні зуби і при складанні зрубу утворювалися виступи на вуглах.

Інколи в старих дерев'яних будівлях на Поліссі, у Карпатах стіни комор з'єднувались із зрубами хати за допомогою стовпів, які одночасно служили одвірками. На Правобережній Україні і Буковині каркас житла закидали деревом, перемішуючи з глиносоломою. Ця техніка більш пізня.

У лісостеповій зоні України, крім дерев'яної закидки, каркас заповнювали ще й лозою, очеретом, соломою, вальками і т.д. Тоді між стовпами (тулами), що утворювали каркас, набивали вертикально кілки, а їх заплітали лозою або перевеслами соломи. Могли також прикріплюватись до тул горизонтальні жердини, до яких з обох боків прикріплювали вертикально поставлені снопки очерету. Збудовані таким чином хати називали турлучними. їх обов'язково мазали ззовні, зсередини і білили.

У степовій і частково у лісостеповій частинах України стіни хат споруджували із соломи, вальків, рідше — з каменю, на розчині глини з піском та з глиносолом'яної маси, яку набивали між двома паралельними дошками (глинобитні хати). Будувалися також хати турлучні з наповненням каркасу очеретом. Багате населення мало житло з цегли.

У лісостеповій смузі XVIIIст. прибудовані до хати сіни і комора були переважно плетені. Наприкінці XIX—початку XXст. збільшувалася кількість турлучних (на Лівобережжі), глинобитних та глиновалькованих (на Правобережжі) помешкань. Навіть у багатій на ліси Закарпатській Верховині на початку XXст. бідніше населення споруджувало хати з вальків.

У народному будівництві використовували і комбіновані матеріали — камінь, глину, солому. Фундамент і стіни до вікна виводили з каменю, а решту стін — з глиносоломи.

На Полтавщині були житла, де стіни виведені знизу до половини турлучною технікою, а вище складені з вальків або вибиті з глини. Вікна, як правило, споряджали наличниками, що мали спочатку практичне значення — утеплювали стіну, а пізніше — декоративне. Віконниці і наличники часто прикрашали різьбленням, фарбували різними кольорами. Віконниці були характерними для Лівобережжя, де часто дули сильні вітри. У курних хатах вікна мали прямокутну або трохи видовжену форму і дуже невеликі розміри. Рами встановлювалися наглухо з зовнішнього боку хати, а рухомі, так звані волокові — з внутрішнього.

Розміщення дверей у народному житлі має твердо встановлену традицію, створену віковим досвідом, яка виходить з принципу зручної та доцільної організації житлових допоміжних приміщень. У старій хаті здебільшого були одні зовнішні вхідні двері в сіни (з головного фасаду). Їх звичайно розташовували ближче до дверей, що ведуть з сіней в житлове приміщення. В деяких районах Лівобережної України та Карпат робили в сінях ще одні двері, що вели в город чи в господарський двір,— чорний хід. Ширина зовнішніх дверей дорівнювала 0,8—0,85 м, що характерно для одностулкових дверей, які масового поширення набули у старому селянському житлі. Висота дверей дорівнювала 1,60—1,70 м. Двері з сіней в житлове приміщення розташовувались ближче до фасадної стіни.

В курних хатах одностулкові двері мали прямокутну форму, а на Бойківщині — трапецієвидну форму, яка побутувала також у центральних районах України. Для підтримки стелі робились сволоки: один (у старих хатах), два чи три. Клалися вони уздовж або впоперек хати. Часто під два чи три поперечних сволоки підводили один повздовжній. У Карпатах більш відомі тільки повздовжні сволоки. Поверх сволока накладались врозбіжку і щільно один до одної дошки або плахи. На них настеляли очерет або солому, поверх того насипали попіл або пісок і накладали шар глини.

У степовій зоні, на Поліссі зустрічалася стеля негоризонтальна («горбата») — два схили, що сходилися вгорі на сволоку під певним кутом. Дах на кроквах був традиційним. Крокви врубувались у верхній вінець стіни. На кінець XIX ст. поширився прийом закріплення кроков у поперечні балки типу поперечних сволоків, тому кількість кроков відповідала кількості балок. Існував ще прийом (зокрема, у Карпатах): на виступи сволоків клали повздовжні балки («платви»), куди врубували крокви. Утворений від цього виступ даху підбивали дошками. На Поліссі зустрічались дахи, що підтримувалися сохами, які вкопували у землю з зовнішнього боку стін. На соху клався сволок, а на нього — крокви, вони утримувалися за допомогою вбитих «тиблів».

Найпоширенішим покрівельним матеріалом була солома, Її зв'язували у різноманітні снопики («сніпки»). Це — найдешевший матеріал. Уступи даху, а також викладка високого гребеня були розповсюджені на Правобережжі та в західних областях України. Вони не тільки захищали дах від протікання, але відігравали декоративну роль.

Покрівля зверху притискалася жердинами, кріпленими на зразок кроков («кізлини»). У Карпатах використовували для покриття будівель драниці та гонти, на Поліссі — солому.

Ще в період феодалізму в селянських хатах з'явився комин — прибудова біля печі у вигляді ковпака призматичної чи іншої форми, де збирався дим, який відводився у димохід («димар») через отвір, зроблений у стіні («каглу»). У східних слов'ян комин, як правило, був закритий. На Правобережжі та в західних областях України поряд із закритим був поширений відкритий комин, подібний до підвішеного коша.

Димар виплітали з лози та обмазували глиною або збивали з дощок, мурували з каменю, цегли. Він мав призматичну форму з розширенням внизу, встановлювався на землі або підвішувався на рівні димовідвідного отвору в стіні. Був поширений димар, що спирався на стіни сіней і на балку, покладену вздовж них, та звужувався догори. У курних хатах дим виходив через спеціальні отвори (димники), залишені в стелі, напівкурних — через каглу на горище. Зверху димар перекривався «шапочкою» з дощок на зразок двосхилого куреня. Такі перекриття мали різні конструкції. Вони ставились з метою захисту димаря від опадів.

На Україні побутував найбільше чотирисхилий дах, на півдні зокрема — двосхилий. У XXст. під впливом міста двосхилий дах почав витісняти чотирисхилий. У степовій частині існували дахи із зрізаним зверху фронтоном, тобто зверху трохи залишилося торцевої сторони чотирисхилого даху, а нижче робився фронтон. Цей прийом поширився і на інші регіони. Фронтони будівель оздоблювались у вигляді кінських голів, птахів і т. д. Привертають увагу призьби, подібні до земляної лави. Вони робилися з дерев'яних дощок з утепленою засипкою на рівні двох вінців зрубу перед фронтальною стіною житлової кімнати.