До носіїв контркультури зарахували "хіппі", "нових лівих" тощо. "Нові ліві" і "хіппі" були двома крилами культури. Мешкали представники контркультури в численних комунах. Їхній зовнішній вигляд був запозичений з різноманітних екзотичних джерел східних культур.
На противагу "хіппі" – "дітям-квітам", основна частина молоді, наприклад, США прагнула стати яппі (yuppies) – працівниками складної розумової діяльності, які демонструють висхідну мобільність. Життя їх сплановане на перед: чотирирічне навчання у вузі, зайнятість у сфері складної розумової або управлінської роботи і відносно високий прибуток домогосподарства.
Кажуть, що контркультура є інтегральним явищем, яке поступово охоплює все західне суспільство. З другого боку, контркультура, мовляв, стосується тільки сфери мистецтва. Відповідно на контркультуру покладаються різні надії. Деякі її прихильники називають контркультуру справжньою революцією, яка приведе до якісно нового суспільства. Адже лише рух молоді породжує новий тип революції і нове суспільство.
Носіями контркультури є гомогенні вікові групи молоді. Вічно існуюча проблема батьків і дітей змушує останніх створювати неформальні малі групи однолітків, рівних не тільки за віком, а й за соціальним статусом, за поглядами і нормами поведінки. Суть існування молоді в таких групах полягає в пошуках соціального статусу у тому віці, коли світ дорослих ще не сприймає її за рівну собі.
Часто-густо все обмежується лише ексцентричною поведінкою й епатажем громадської думки. Проте це ж середовище формує свої ціннісні орієнтації, вищим принципом яких є задоволення, насолода, як збудник мотивів і мета поведінки. Молодіжна контркультура спрямована на задоволення потреб.
Вона вимагає свідомої відмови від традиційних цінностей буржуазного суспільства і замінити Їх на інші. Ними є свобода самовираження, особиста дотичність до нового стилю життя, відмова від регламентації стосунків, тощо. Основним гаслом контркультури є щастя людини, яке розуміється як свобода від моралі.
У таких неформальних молодіжних групах їх учасники тренуються для виконання соціальних ролей з настанням зрілості. Воістину, хто не був юності революціонером, в молодості – демократом, а середньому віці – консерватором, той по-справжньому не жив.
Прихильники контркультури протиставляють раціональним формам техногенного суспільства ті чи інші явища творчого процесу. Сама ж творчість для них є довільною, імпульсивною.
Отже масова культура і культура "висока" – це відображення і вияв того, ким є і ким хоче бути людина, чого шукає вона в житті: просвітлення, очищення, духовного пробудження чи "золотого сну", ілюзії життя, стимулятора притуплених почуттів.
Доля мистецтва, доля сучасного світу – єдині. Там і тут бездуховна згуртованість всього утилітарного, масового керованого логізованим розумом, протиставляється розпорошеності особистісного, того, що ще не зрадило духу, але на самоті, в омані своїй, в омані не розуму лише, а всього єства, вже втрачає шлях до цілісного його втілення.
(В. Вейдле. Вмирання мистецтва).
Скриптор іде на зміну Авторові... Народження читача доводиться оплачувати смертю Автора,
Ролан Барт "Смерть Автора".
Космос виникає з хаосу. Бо йому просто ні з чого більше виникнути. Літературний же процес багатьом його сучасникам тією чи іншою мірою видається Хаосом. Це стосується будь-якої літературної доби. То ж не випадково зараз, на початку ХХІ ст., до певної міри хаотичною видається література постмодерну. Деякі із літературознавців пропонують свою "модель" або "карту – схему" "постмодерністського космосу". В одних випадках – за туманом філософічного ракурсу осмислення цього явища і майже без розпаду поетики конкретних художніх творів. В інших – з акцентом саме на їхній поетиці, аж часто шляхом простої каталогізації певних ознак постмодерну без виявлення домінант і тенденцій, магістральних силових ліній без будь-яких прогнозів. [44, с. 2].
Постмодернізм часто називають не художнім і/або ідейним явищем і навіть не добою культури, а ... "ситуацією". Так і пишуть – "ситуація постмодернізму". Єдине виправдання такого стану – той-таки хаос, невідстояність мистецьких явищ і їхніх ознак. Будь-яке явище можна досліджувати двома шляхами екстесивним (шляхом вичерпування матеріалу) та інтенсивним (шляхом визначення і характеристики найважливіших і найрепрезентативніших фактів, ознак, віх, - тобто домінант). Щодо літератури постмодернізму більш доречний другий шлях.
Головною специфічною ознакою літератури постмодернізму є її гіперрецептивність – яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів і з культурно-історичного дискурсу всього людства, передовсім і найактивніше – із творів світової літератури різних елементів їхньої форми і/або змісту і сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат (т.зв. "інтертекстуальність"). Феномен гіперрецептивності, яку безумовно, помічають дослідники, у їхніх роботах часто позначається гастрономічним але правильним по суті, словом – "усеїдність". [44, с. 2-3].
У постмодерністських творах зазвичай немає характерної для літератури попередніх діб оригінальної, не схожої на інші, естетичної і/або ідейної програми. Зазвичай постмодерністи абсолютно спокійно ставляться як до традицій, так і до новаторства, як до реалізму так і до модернізму (авангарду), як до міметичності так і до нестримної фантазії, як до елітарної так і до масової культури, як до утопії, так і до антиутопії...
Таким чином, характерне для постмодерністського часу протистояння "або-або" замінюють на формулу "всеїдності", всеприйняття гіперрецептивності – "і-і". Саме тому глобальною і глибинно-сутнісною вербальною емблемою постмодернізму як такого можна вважати формулу Ніцше – "по-той бік..." По-той бік абсолютно усього: того, що було, того, що є; того, що буде, Д. Хартман стверджує, що головна творча роль перейшла зараз від письменника митця до критика – літературознавця. [44, с. 4-5].
Крім того, популярні останнім часом думки і вислови про те, що "все вже сказане", "нічого нового не вигадаєш."...зокрема свідчать про глибоку кризу сучасної культури. Адже добре відомо, що література – це не прогрес, а процес. "Постмодерністський" індивід відкритий до всього, але сприймає все як знакову поверхню, навіть не прагнучи проникнути у глибину речей, у значенні знаків. Постмодернізм – культура легких та швидких дотиків, на відміну від модернізму, де діяла фігура буріння, проникнення всередину, ламання поверхні... Усе сприймається як цитата, як умовність, за якою не можна вишукати жодних витоків, начал, походження, [25, с. 8], а постмодерністи замість справжньої новизни часто пропонують зняття розмежування "старе – нове" / "моє – чуже" у літературі, що стимулює згадану уже гіперрецептивність їхніх творів.
Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму є інтертекстуальність Її визначення належить Р. Барту: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах; тексти попередньої культури на тексти оточуючої культури. Кожен текст становить собою нову тканину, зіткану із старих цитат [8, с. 3]. Барта продовжують сучасні російські культурологи: "У культурі постмодернізму інтертекстуальність стала обов’язковою частиною культурного дискурсу і одним з художніх прийомів, оскільки принципова еклектичність і цитування є домінуючими рисами сучасної культурної ситуації" [93, с. 153].
Постмодерністські твори чимось нагадують палімсест, з-під нового шару якого то тут, то там проступає шар старий, тобто текст, що вже десь колись кимось писався. Так, у одному з найвідоміших постмодерністських творів – романів У. Еко "Ім’я троянди" явно відчувається рецепція, запозичена з оповідань Артура Конан Дойля про Шерлока Холмса.
Гіперрецептивність постмодерністської літератури поширюється не лише на власні літературні факти, а й на реальний "життєвий матеріал". Тобто може реалізовуватися як шляхом "інтертекстуального цитування", так і іншим шляхом. Гіперрецептивністю (а відтак – "палімпсестністю") позначена також повість П. Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці".
Отже, гіперрецептивність – це нетрадиційне літературне запозичення, а властиве саме постмодернізмові навмисно, підкреслено акцептована, не прихована активна рецепція, і найголовніший (хоч і не єдиним) шляхом її реалізації є "інтертекстуальне цитування" (У. Еко), "цитування без лапок" (Р. Барт), яке й призводить до яскраво вираженої "палімпсестності" постмодерністських творів.
Наступною характерною рисою літератури постмодернізму є її іронія. Після проголошення його У. Еко важливою конститутивною ознакою культури постмодернізму рідко зустрінеш роботу, де б не розглядалася або принаймні не згадувалося поняття на кшталт "іронія / самоіронія", "пародійність", "карнавальність", "шаржування"... Усе це виражається одним словом несерйозність. Іншою ознакою літератури постмодернізму і однією її важливих інтенцій є прагнення повернутися до масового читача, а не слугував виключно купці "обраних", як це було характерним для багатьох представників світового модернізму і авангардизму. Цю інтенцію Еко сформулював по-своєму метафорично: [Треба] знести стіну, що відділяє мистецтво від розваг" і далі: "дійти до широкої публіки – в цьому і полягає авангард по-сьогоднішньому". В унісон лунає також голос Д. Барта: "Ідеальний письменник постмодернізму повинен сподіватися, що зуміє зацікавити і захопити певне коло публіки – ширше, ніж коло тих, кого Манн звав першохристиянами, тобто коло професійних служителів високого мистецтва... Ідеальний роман постмодернізму мусить якимось чином опинитися над двобоєм реалізму з ірреалізмом, формалізму із "змістовізмом", чистого мистецтва з заангажованим, прози елітної – з масовою... [93, с. 349]. Проте, що таке прагнення постмодерністів не є випадковим, а прогресивним, свідчить філософсько-естетичне підґрунтя усієї парадигми постмодерністської культури, де "компоненти елітарної культури і масової культури використовуються в однаковій мірі як амбівалентний ігровий матеріал, а смислова межа між масовою і елітарною культурою виявляється принципово розмитою або знятою; в цім випадку розмежування елітарної культури і культури масової практично втрачає сенс" і тому "відбувається елітаризація масової культури і водночас – омасовлення елітарності. Тексти дуже часто "закодовують" на різні рівні прочитання (залежно від "горизонтів очікування" і "горизонтів читацьких спроможностей" уже згаданих реципієнтів), щоб один текст сприймався як різні твори. Згадане "кодування" теж не є винаходом доби постмодернізму. Проте "кодування" характерне саме для літератури постмодернізму, адже вона, прагне повернути собі масового читача.