Обмеженість конфронтаційного мислення сучасній філософії вдалось подолати завдяки сформульованому нею принципу доповнювання (компліментарності). Цей принцип засвідчує, що суттєві сторони певного явища можуть бути не лише протилежностями, а й різними взаємодоповнювальними його аспектами. Поняття компліментарності органічно поповнює закон єдності та боротьби протилежностей і відображає інший аспект світового буття, який стара діалектика ігнорувала.
Бінарні опозиції в культурі попередніх епох становили своєрідний "центр сенсу", створювали упорядковану модель світу. Модернізм закликав до руйнування цієї моделі, й на місце зруйнованої гармонії прийшов хаос. Завдання постмодерну – віднайти в хаосі новий космос, гармонію вищого порядку. Здійснити це завдання він намагається через деконструкцію – демонтування, подолання застиглих "метавідповідей", різноманітні відкриття та процес утворення упорядкованого розмаїття світу.
Ж. Дерріда (1930-2004 рр.), Ж.-Ф. Ліотар (нар. 1924 р.), американська Йєльська школа, найяскравіші представники практики деконструкції, заперечують будь-які спроби зведення емпіричної різноманітності явищ, їх властивості та характеристики до певного смислового ядра. Вони виступають проти спроб підвести цю різноманітність під певне загальне начало, дати "метавідповідь" на всі запитання, що постають перед людиною, котра прагне осягнути світ.
Філософи постмодерної доби намагаються розширити діапазон наукового і філософського мислення ідеєю "методологічного сумніву" внаслідок утвердження нового виду теоретичної рефлексії, що отримав назву постмодерністської чуттєвості. Суть його полягає у застосуванні прийомів художньо-літературного мислення. В процесах мислення вони вбачають вияв законів риторики і метафори, отже, будь-яка галузь наукового знання – це художній "текст", "розповідь", яка повинна будуватись за законами "метафоричного есе", що дає змогу "вільної гри активної інтерпретації", реалізує резерви уяви й інтуїції.
Нове мислення допомагає людині не лише створити нову картину світу, а й віднайти у цьому світі власний оновлений образ.
Постмодерна доба заперечує концепцію модернізму, яка полягала у заклику до "звільнення від етики" або до гедоністичного "занурення в життя". Як відповідь на "етичний вакуум" модерну формується нова філософія моралі. Її характерна риса – повернення до античної ідеї калокагатії – єдності морально досконалого і прекрасного. Одним з тих, хто "на античний взірець" осмислює проблеми людського буття, є французький філософ М. Фуко (1926-19984 рр.). На думку мислителя, антична мудрість, що навчала людину панувати над собою і надавати життю естетичної форми, допоможе і сучасній людині створити власну "естетику існування", власний етичний проект, виробити сучасне "мистецтво жити" і "техніку самоутвердження".
Модернізм сприймав людину істотою, в якій дух і плоть є автономними сферами. Дух, відірваний від плоті, стає безтілесним і перетворюється на привид у машині, а плоть, відділена від духу, - вампіром, оборотнем, звіром. Дуалізм тіла і духа призводить до того, що навіть любов, яка у всі часи була посередником між тілом і духом, шляхом до одухотворення плоті, перестає бути сферою вираження духу, в ній починає домінувати фізична сторона – секс. Однак сексуальна революція, що стала наслідком подібної філософії, тепер сприймається як анахронізм і оцінюється поколінням "Baby-Boom" – дітьми часів сексуальної революції – негативно.
Постмодернізм формує нову "філософію тіла", намагаючись подолати розрив між матеріальним і духовним, сприймаючи тіло як плоть, одухотворену життям. Антитеза аскетизм – сексуальність знімається внаслідок сублімації її у сферу людяності, любові. Культ родини, що відроджується в сучасному суспільстві, вагома ознака такого морального перевороту.
Сучасна моральна філософія відстоює ідею самоцінності людської особистості. Людина – це монада, вона єдина, унікальна, неповторна і належить не лише світу іманентному, а й трансцендентному. Духовне просвітлення, перетворення, "преображення", про яке говорить християнство, належить до головних цілей людського життя. Його найвищою цінністю проголошується не орієнтація на успіх, а досягнення ідентичності, самореалізація, можлива лише за умов свободи.
Модернізм трактував свободу як можливість вибору: чим ширша ця можливість, тим людина вільніша. Постмодернізм розглядає свободу як вибір чого не стільки з великої кількості можливостей, скільки вибір найсуттєвішого для цієї особистості. Саме це зазначає англійський філософ К. Поппер (1902-1994 рр.) у праці "Відкрите суспільство та його вороги". Відкрите суспільство, на його думку, - це суспільство, що забезпечує кожному змогу виявляти індивідуальність, свідомо приймати рішення і нести за нього відповідальність. Сучасна людина – той розкутий Прометей, який має застосувати могутність і розум для того, щоб у поєднанні зі світом і Духом увійти в нову епоху історії.
Висновки до першого розділу
Отже, культура постмодерну має масштаби глобальних зрушень у художній свідомості людства другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Вона вже зробила і продовжує робити багатий внесок у скарбницю світової культури та мистецтва. І це значить, що скарбниця світової культури ніколи не спорожніє. Проте одні теоретики вважають, що термін "постмодернізм" своє віджив, і тим самим живцем ховають власне дзеркальне зображення. Інші науковці вважають, що термін "постмодернізм" ще не народився, бо ми ще досі не "дистанціювалися" від своєї культури і не можемо поглянути на неї "ззовні" холодним поглядом історика, скажімо, 3055 року. Добре відомо: "античність сама не знала тієї античності, котру ми тепер знаємо". [82, с.20]. Середньовічна людина і не здогадувалася, що живе в добу середньовіччя, бо сам термін "середні віки" був запроваджений лише 1667 року проф. Горном. Цілком можливо, що за якихось сто років слово "постмодернізм" забудуть, і на означення культурної ситуації 1970-1990-х років знайдуться нові, точніші назви. Але тим часом саме терміну "постмодернізм" випало відображати погляд культури на саму себе, вміщувати процес самоусвідомлення і кристалізації культурних значень. Бо в терміні "постмодернізм" – словесний портрет доби, крізь який прозирають образи історії, що не "реалізувалася", але "реалізується".
Архітектура – це застигла музика.
Ф. Шеллінг
Для постмодерніста в культурі все вичерпане, і сучасній людині залишається лише читати її "тексти", відкриваючи їх заново через аналіз елементарних одиниць, ритмів, звуків, пауз, через "промовисте мовчання" класика.
Постмодерністська архітектура – це мета - архітектура, вавилонське стовпотворення колон, портиків, аркад та іншого "історичного мотлоху" форм і образів, що цілком уживається з суперсучасними гладенькими дзеркальними стінами і металевими структурами: все залежить від того, наскільки архітектор - постмодерніст засвоїв техніку роботи в "стилях" і "в манерах", бо сьогодні не вважається негожим, але – навпаки - заохочується вміння працювати, скажімо в манері Чарльза Макінтоша або в манері Роберта Вентурі [82, с.16]. Як пише автор "Книжки про постмодернізм" В. Куріцин, "постмодернізм – це культура дискусій між дзеркалом та амальгамою" [52, с.187].
Серед безлічі імен і самоназв нової хвилі в архітектурі: гай-тек, фрістайл-класицизм, деконструкція тощо, - особливо вирізняється кульмінаційне загадкове слово "постмодерн". Здавалося б, у несамовитому перебігові "ізмів" західної архітектури ХХ сторіччя йому можна було б відвести скромне місце однієї з чергових швидкоплинних течій (див. табл. 4).
Вперше досить виразний термін "постмодернізм" зазвучав саме в архітектурі – на 10 років раніше, ніж в пластичних мистецтвах, поп-арті і мінімал-арті.
Поширений погляд, буцім постмодерністська архітектура існує лише в теорії. А теорія як відомо, - "вправно зведені риштування, та й годі, крізь які проступає... портрет теоретика. (А. Роб. Грійє). У такому випадку, скільки теоретиків архітектури постмодернізму, стільки визначень.
Приміром, відомий американський архітектор Роберт Стерн, один з "першовідкривачів" постмодернізму, вважає, що постмодерністською можна вважати архітектуру, яка відповідає трьом засадам:
1 – контекстуалізм: окрема споруда як фрагмент більшого цілого;
2 – алюзіонізм: архітектура як історичне і культурне відлуння;
3 – орнаменталізм: стіна, як середовище архітектурного значення (див. табл. 5).
Для такого неперевершеного "апостола постмодерну", яким є Чарльз Дженкс, основний критерій постмодерністської архітектури – використання двох засад: "радикального еклектизму" і "подвійного кодування" .
Засада "радикального еклектизму"полягає в програмній плюралістичності постмодерністської архітектури, її здатності відповідати різним смаковим культурам, відгукуватися на розмаїтті "субкультурні коди".
Засада "подвійного кодування"полягає в подвійноорієнтованому розрахунку на сприйняття архітектурної форми: з одного боку, архітектором-професіоналом і, з іншого, "людиною з вулиці". За Ч. Дженксом основні риси архітектури постмодернізму:
1) історизм, як основа постмодернізму;
2) безпосереднє відтворення минулого (рівайвалізм);
3) нове звернення до місцевих традицій (неовернакулер);
4) адгонізм, тобто містобудівний підхід "до місця" контекстуалізм в архітектурі;
5) інтерес до архітектурної "метафізичної" метафори (під метафізикою) автор розуміє тонкі духовні, внутрішні значення архітектурної форми);