Деякі художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю. Так, О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя — з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золотаво-жовтий колір. Творчість Ганни Король повністю виходить із візантійсько-київських традицій зі своїм колористичним композиційним, особливою поетичною принадністю та духовно-смисловим навантаженням ("Спогадах", "Два янголи", "Душі криниця"). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм.
Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу. Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.
Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу. Особливістю національної традиції є чуттєво-образне, духовно-релігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панували неологізм, імперативність мислення, тиранія абстракції. А звідси зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій, естетизм, катарсичне переживання, що простежується в творах українських митців.
Прикладом цього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.
В одній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком) "Дипінсайдер" (перекладається як "той, що проникає усередину"), яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Сороса яскраво розкривається тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає в явну суперечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою, спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розплачуються життям. Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонено подивитися на самих себе, пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначними подіями, гонитвою за речами, престижем, грошима, наше буття перетворюється на пил, смерть ще за життя.
Виникнення школи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.
Творчість українських художників також вдається до неоромантизму і психоделіку, експресіонізму і неоархаїки, тут можна зустріти елементи соц-арту та реалізму. Наприклад, представникам одеської чи, як її ще називають "південноросійської" школи живопису (О. Ройтбурд, В. Рябченко, С. Ликов, В. Трубникова та ін.) притаманні вишукана красивість, камерний ліризм, м'якість, загострено чутлива виразність спонтанного художнього жесту та, як багатьом сучасним митцям, численне цитування з класики світового мистецтва. Не зважаючи на загальні риси, кожний має індивідуальні пріоритети: у В. Харченка це – Північне Відродження і бароко, для С. Ликова – неоархаїка. Картини В. Трубникової наповнені містицизмом, постмодерністською символікою: сфінкси, Медузи-Горгони, коринфські капітелі. Парадоксальні ситуації миротворчості, образи-емблеми, образи-символи трапляються і в картинах В. Рябченка, які завжди гарні за колоритом, декоративні.
Цікаво працюють останнім часом О. Гнилицький, якого критики називають творцем "кучерявого стилю" ("Дискусія про таємницю", 1987 р.) та О. Голосий. У 1991 році О. Голосий мав персональну виставку в ЦБХ (Центральному Будинку художника) в Москві із незвичайним способом демонстрації його робіт. Маленькі хлопчики картини розвозили по залу на дерев'яних конструкціях з колесиками. Глядачі тулились до пустих стін, а величезні полотна "наїжджали" на них, змінюючи масштаб і простір. Рух картин, дзенькіт дзвіночків, які були прив'язані до підрамників, музичний фон спричинювали відчуття ірреальності, дитячих фантазій, що були співзвучні сюжетам картин, розрядженому метафізичному простору кращих його полотен ("Психоделічна атака блакитних кроликів", "Без назви", "Розмова"). Навіть навмисна зневажливість, брудні потоки фарби, які символізували спогади, тугу художника за зникаючим живописом, не псували враження від картин, де все – непідроблене щире: жах, іронія, тверезість і деяке божевілля.
Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в царині поза раціонального суб'єктивного, інтуїції, "духовному зору" надавалися привілеї. Це характерно як для творчих груп "Седнів І", "Седнів II", так і для кола "Паризька комуна" (ідеолог О. Соловйов), а також для одеситів, які на III Міжнародному артфестивалі (1998 р.) представили проект "Тихий карнавал підсвідомості" (Л. Нестеренко, В. Овсейко, Р. Гарасюта, В. Харченко). Творчість іншої групи одеситів (В. Гончара, В. Гончарової. Р. Іллічової, Е. Кульчик, О. Стайкова), яка також була представлена на ІІІ артфестивалі об'єднує психологічний напрям творчості. В їхніх роботах переплітаються, взаємодоповнюючи один одного, світ реальний і ідеальний, свідомості і підсвідомості. Спільним є прагнення до пізнання світу в його цілісності, чуттєвого і надчуттєвого, відчутного та тонкого. Художники групи "Паризька комуна" орієнтовані на деструктивність трансавангарду, вільно орієнтуються у світових художніх традиціях – від давніх культур, витонченої пластики японських образів, німецького романтизму до Сальвадора Далі, представників поп-арту. Вони декларують надзвичайний суб'єктивізм, вивільнення з-під норм. Пластична гра їхніх образів побудована на рівновазі інтелектуальних та чуттєвих засад.
2. Напрямки та особливості розвитку музичної культури
В 1990-і рр. відбулося суттєве згортання в Україні концертної діяльності. Державні концертні організації та мистецькі колективи не мали достатніх можливостей вирішувати нагальні творчо-господарські питання. Значно скоротилася кількість концертних програм, не було можливості утримувати на належному творчо-технічному рівні діючий репертуар. Ускладнилася робота музичних театрів, концертних організацій та окремих мистецьких колективів з композиторами, лібретистами, авторами літературних текстів щодо створення та постановки нових концертно-сценічних творів. Внаслідок ліквідації державного Гастрольного плану гострою залишалася проблема невпорядкованості концертно-ґастрольної діяльності.
Попри всі труднощі, музичне життя України поступово оновлювалось, наповнюючись національним змістом. Відроджувалася пісенна творчість, розвивалася сучасна українська пісня. Значними здобутками була позначена діяльність композиторів О. Білаша, І. Карабиця, О. Морозова, А. Торчинського та інших. Нові пісні глядачам і слухачам дарували в 1990-і р. О.Білозір, Т. Петриненко, О. Пономарьов, І. Білик, П. Дворський, Шопович, В. Шпортько, І. Бобул, Л. Сандулеса, В. 3інкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, М. Гнатюк, П. Зібров, вокальне тріо А., С. і В. Мареничів, ансамбль "Явір" та інші майстри естрадного мистецтва. Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснювалася на таких фестивалях, як "Червона Рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри" та ін.
Найбільш примітним явищем музичної культури України кінця XX ст. став фестиваль "Червона рута". Весь тягар творчого процесу щодо створення національного стилю поп-музики взяла на себе дирекція цього фестивалю. Вона, по суті, стала лабораторією, своєрідною школою, де вироблялася сама концепція формування національного стилю в українській поп-музиці із залученням до неї досвіду академічної музичної культури та традицій.
З успіхом пройшов у Каховці влітку 2000 р. IX Міжнародний фестиваль "Таврійські ігри". У ньому взяли участь Алла Пугачова, Олександр Пономарьов, Наталка Могилевська, Юрій Юрченко, групи "Земфіра", "Ляпис Трубецкой", "Грін Грей", "Океан Ельзи", "Скрябін", "Лакмус", "Друга Ріка", "ТНМ Конґо", "Игрушки", "Росава" та ін.
Зовсім недавно з'явився в Україні фестиваль "Шлягер", який представив грандіозний проект "Шлягер XX ст.", в якому взяли участь Д. Гнатюк, М. Мозговий, Шопович, Р. Кириченко, В. Зінкевич, П. Дворський, Н. Матвієнко, Т. Летриненко, В. Павлік, Т. Повалій, І. Сказіна та ін.
Аналіз досягнень фестивалів свідчить про те, що Україна має нині чимало яскравих зразків національного стилю в різних жанрах масової музики (козацька й кантова авторська пісня, думний рок, поліський магічно-закликальний поп, коломийковий реп), які вже вийшли на світовий рівень.