Тривалий час поняття культури вживалось у значенні матеріальних і духовних багатств напрацьованих людством.
Культуру продовжують розуміти як надіндивідне утворення, здобуток перехідних поколінь, під впливом якого формується людина. Формування особистості розглядається як долучення до культурних надбань її. Людино формуюча функція культури оголошується її головним призначенням.
Складні теоретичні колізії виникали навколо трактувань культури Фрейдом, Ніцше, філософами франкфуртської школи, російськими мислителями М.Бердяєвим, Л.Шестовим та іншими.
Інше відгалуження розумінь культури має етнографічне походження, воно орієнтоване на вивчення матеріальних і духовних втілень певного етносу або регіональних поселень. В сучасній літературі цивілізація (поняття культури етносу по суті змикається з поняттям цивілізації, оскільки розширює свій зміст за рахунок включення типів соціального зв’язку), розуміється як соціальна організація суспільного життя, що характеризується всезагальним зв’язком індивідів. У витлумаченнях культури Тойнбі, Шпенглером маємо справу з її цивілізованими вимірами як певної регіональної і часової специфікації і локалізації життя людей.
Е. Кассірер. З його точки зору вона утворює Космос символічних форм, які оточують людину певною сїткою, через яку вона бачить світ. Культура уподібнюється окулярам, створеним самою людиною у вигляді міфічних образів, символічних форм, через призму яких дійсність одержує культурне заломлення.
В ХХ ст. спостерігається дивергенція в поняття культури. В її трактуванні наголошується на тому, що культура є продукування смислів і значень, що світ культури є міра людського в людині, що вона – це специфічна форма світобудівничої життєдіяльності людини в світі.
Внесок у розробку такого змісту культури зробили філософи України В.Іванов, Є.Бистрицький, В.Козловський, С.Кримський та інші.
Поряд з цим у філософському вжитку є тлумачення культури як сукупності способів людської діяльності відмінних від тваринних. Постає культура і в іпостасі творення буттєвості, її креативна інтерпретація дозволяє дати її сучасне визначення від попередніх.
В розпорядженні сучасної філософії є набір понять і уявлень, що дозволяють створити це виокремлення.
Перш за все, це суспільне багатство. Воно являє собою уречевлену і опредмечену дійсність, в якій розгортається буттєвість людини і без якої вона неможлива. Це досягнення техніки, побутове середовище, здобутки духовного розвитку, що набули об’єктивованої форми існування у вигляді картин, книжок, скульптур, архітектурних споруд, знарядь праці і т.п. Цей світ оживає в людській діяльності, є його засобом, точніше засобами, це неорганічне культурне тіло, матеріальний субстрат суспільства, але разом з тим воно має свою власну об’єктивовану логіку буття, підкоряється об’єктивним законам існування. Матеріальне життя мають твори мистецтва, вони здатні руйнуватися під впливом часу, можуть бути знищені. Таким чином, багатство існує як спеціальне суспільне утворення, і воно не тотожне культурі, його іноді називають цивілізаційним тілом культури.
Світ смислів і значень, цінностей, ідеалів... витворів людської духовності теж набуває надіндивідної форми існування, є певною аурою світу багатств і є Духом. Якраз його найчастіше ототожнюють з культурою і в певних межах це має сенс, крім одного аспекту – можливості відчуженого від індивіду способу його існування. Дух культури оживає в індивіді, поза індивідом його існування неможливе, але, по-перше, культура надіндивідна як результат спільного міжіндивідного діяння, а, по-друге, може бути байдужою, недоступною і навіть репресивною щодо окремого індивіда. Більш того, вона містить в собі стабілізаційний механізм, на якому базується розвиток певної культури, і цей механізм викликає бунт індивіду проти сформованої культури як об’єктивного утворення.
Не відповідає поняття культури як сукупності способів діяльності, не співпадає культура і з цивілізацією. Так, для М.О.Бердяєва, цивілізація несе загибель культурі. Подібне ставлення до цивілізації як смерті культури типове для багатьох дослідників. Зустрічається воно в творах Е.Фромма, С.Франка.
У переможному наступі науково-технічного прогресу, всеосяжних досягненнях індустріальної цивілізації вбачається загибель духовного, вічного, не пов’язаного з корисливою прагматичністю. Навіть поетична думка фіксує цю різну спрямованість. „Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже” (Л.Костенко).
Противагу культури і цивілізації пов’язують з досить переконливими аргументами. Першу пов’язують з творчістю, безкорисливістю, духовністю, світом нематеріальних і загальнолюдських цінностей, вічним, неземним, дещо ілюзорним; другу – з раціональністю, ефективністю, продуктивними і корисними для життя здобутками індустріального розвитку.
Сучасність дає достатньо свідчень того, як під тиском цивілізації, технічного прогресу відступають, а то й деградують не лише в переносному, але й в прямому смислі здобутки культури. Отже, якщо здобутки цивілізації гублять культуру як єдиний можливий спосіб розвитку індивіду, цивілізація змінюється, бо збереження і подальший прогрес цивілізаційної форми існування людства можливі лише на ґрунті культури.
Отже, культура набуває власного змісту, вона виявляється невідривною від буттєвості особи, її становлення і розвитку. Саме таке тлумачення культури дано в праці С.Франка: „Багатство культури спирається на багатство особи, багатство особистої свідомості не руйнується, а живиться багатством культури. „Вдосконалення” особи не може взагалі реалізуватись інакше, як у розвитку її творчості, в підвищенні її культурної продуктивності, і, з другого боку, вдосконалення культури означає завжди підняття духовного рівня її основи – особистості”.
У М.Мамардашвілі культура розглядається як „деякий відкритий простір, в якому прокладається лише твій шлях, який ти повинен пройти сам”, особиста буттєвість ототожнюється з вертикаллю, якою розсікається культурна площина”.
Культура постає як індивідне творення, вона існує саме як процес індивідного діяння у сфері суспільних надбань і ніщо інше.
Індивідне перебування в культурі і є самоствердженням і само породженням особи як певної іпостасі буттєвості, в якій індивідність здійснюється, творить своє буття і тим самим буття культури як світу смислів, значень, предметів і т.і.
Культурне діяння індивіду здійснюється в системі „Я – Ти” взаємозв’язку, інакше воно випадає з культурного поля.
Буття в культурі пов’язане з індивідним самовираженням особливого типу. Воно розраховане на збереження людськості, воно звернуте і орієнтоване на іншого, бо в кінцевому рахунку є забезпеченням і відтворенням „Я – Ти” взаємодії в її історичних масштабах. В культурі здійснюється спілкування індивідів як осіб, в ній людина діє універсально і забезпечує поступовість розвитку людства, його збереження і цілісність.
У філософії культури існують два її різних витлумачення. Перше є виразом гуманістичних традицій попередніх сторіч людської історії і розглядає культуру по-реріховськи, який інтерпретував її як культ світла. Тобто це життя в світі найвищих вимірів буттєвості абсолютних цінностей, що слугують еталоном для власних вчинків, намірів і діянь. Заперечення проти подібного трактування доцільні, коли світ культури відірвано від її індивідного оживлення, постійного оновлення і відтворення індивідом, що може творити нові цінності, знищувати старі і т.п., залишаючись в межах збереження людськості як такої, постійно нарощуючи досягнуту духовність.
Другий підхід існує як протест на надіндивідність культури, де культуру розглядають виключно як світ смислів і значень, в яких живе індивід, що трансформує, проектує, „одягає” культурні цінності на себе, на свою життєвість. Сучасні послідовники цього підходу орієнтують на піднесення до рівня культури, точніше ототожнення з нею повсякденного життя людини у будь-яких його проявах. Культура таким чином пояснюється „як процес безпосереднього буття людей, пов’язаного з особливими предметами і людськими обставинами їх повсякденної практики і спілкування”.
С.Франк говорить: „не можна говорити про якусь єдину культуру і схилятися перед нею, розуміючи під нею однаково творчість Данте і Шекспіра, і кількість споживаного мила, поширеність накрохмалених комірців, подвиги людинолюбності і вдосконалення знарядь людиновбивства, силу творчої думки, внутрішню духовну могутність людства і потужність динамо-машин і радіостанцій”.
Життя в повсякденності, щоденні турботи і суєта суєт здебільшого не вимагають від людини напруги духу, прагнення до досконалості, життя за кантівським категоричним імперативом. Без сумніву, життя в цій сфері регламентується напрацьованими смислами і значеннями, але в їх усталеному вигляді, повсякденність не вимагає нарощувати, збагачувати їх, задовольняється використанням їх споживацьки, в обмеженому повсякденністю діапазоні.
Життя індивіду в культурі, а отже, її збереження, можливі лише при умові індивідної смисловизначеності. Смислобуттєві проблеми людського існування та безперестанні спроби їх розв’язання і дозволяють індивіду вийти за межі вітальності, піднести їх на рівень культурного буття.
Входження особистості у світ культури передбачає розв’язання її власне смисложиттєвих проблем.
Філософія є постійне запитування про смисл, (М.Хайдеггер), і будь-яка проблема набуває статусу філософської лише тоді, коли вона має прямий зв’язок з проблемами смислу і сутності людського буття.