Смислопошук має безмежні горизонти. Формування змістожиттєвих запитів можливе лише в лоні культури, в широких змістожиттєвих контактах, на підставі врахування досвіду людства, довічно зайнятого пошуком цього смислу і багаточисельними намаганнями осмислити його.
Людина взискує смислу, бо вона смертна. Духовне особисте життя продовжується в людській спільноті, в серцях і душах духовних спільників. Л.Толстой говорить: „Людина померла, а її відношення до життя продовжує діяти навіть не так, як за життя, а у декілька разів більше, і дія ця по мірі розумності і любовності збільшується і зростає як все, вже ніколи не припиняючись і не знаючи перерви”.
Нині в розпорядженні філософії є достатньо підстав вважати, що безсмертя людської душі досягається її збереженням в культурі.
Саме буття в культурі є запорукою безсмертя душі. Нарощування культури здійснюється не тільки, а може й не стільки її опредмеченими шедеврами у вигляді творів мистецтв, наукових відкриттів, матеріальних цінностей.
Кожен, хто живе у світі, перебуває у „Я – Ти” взаємодії, підносить її до рівня загальнозначущості, є мікрочасткою цілісної культури, є її органічною і незамінною складовою. Лише повна сукупність неповторності кожного утворює культурний простір, у якому вічно перебуває безсмертна людська душа [6; 211 – 227].
2. Цінності – основа людського буття в культурі
Загальне розуміння цінності тлумачить цінність як поняття, яке вказує на культурне, соціальне або особисте значення явищ і факторів дійсності.
Уся багатоманітність світу може виступати як „предметні цінності” й оцінюватися з точки зору добра і зла, істини і хибної думки, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо [20; 102].
Смисложиттєва визначеність людини залежить від розуміння нею добра і зла, від дії в площині їх демаркації. Не випадково, один з праотців філософії Платон зазначив, що без розуміння питання про добро і зло марна, непотрібна, а то й шкідлива вся інша теоретична і практична діяльність людей.
Все в житті втрачає сенс, якщо немає його загальнолюдських вимірів, еталоном для яких є добро і зло. В філософії їх вважають стрижневими смисложиттєвими орієнтирами. Софокл ще стверджував, що той, хто загубив межу між добром і злом, той всього себе втратив [6; 227 – 228].
Етика є до певної міри наукою, основним предметом якої є добро і зло.
Мораль вибудовується як відношення людей у вимірах добра і зла, забезпечення доброчинності діянь є її функціональним призначенням.
У добра і зла не об’єктивна, а суб’єктивна природа. Вони є певними одиницями духовного виміру буттєвості в чомусь аналогічні тим, якими користується природодослідник, описуючи природу своїми еталонами мір (кілометрами, кілограмами, хвилинами і т.п.).
Відмінність полягає у тому, що вимірюється власна духовність в її проекції на зовнішність. „Кожен сам повинен вирішити, хто для нього Бог, а хто диявол”, хоч самі ці „одиниці виміру” містяться в культурі у вигляді ціннісних абсолютів, що їх напрацювало людство.
„Вони дають необхідну міру розуму, який потребує понять того, що в своєму роді досконале, щоб по ньому оцінювати і виміряти ступінь і недоліки учиненого”, – писав Кант.
Разом з тим, особа в культурі, не маріонетка, що приводиться в дію ззовні усталеними чинниками. Духовний вибір передбачає особисту визначеність і особисте оцінювання доброго і злого в житті, з цього приводу неможливо раз і назавжди остаточно визначитись. Соціальні умови і обставини особистого життя в культурному просторі постійно вимагають оцінити дійсність, все, що відбувається в ній міркою доброго і злого, застосованою кожним особисто. Тільки це дозволяє усвідомити тонкі грані переходу добра в зло, зважити доцільність свого вибору, зробити постійне прагнення до визначення добра смислом особистого життя.
Добро є стрижнем особистісного існування у світі, воно всередині, а не ззовні нас, воно завжди особистий вибір шляху серед підводних рифів суспільних перепон і обмежень до його реалізації. Суспільство не може бути добрим для всіх, пік його можливостей не ставати на перешкоді індивідних проявів добра.
Але разом з тим особистісний прояв доброчинності здійснюється в межах культури, він культурний по своїй суті, бо спирається на принципи „Я – Ти” взаємодії, покликаний забезпечити збереження людства.
Ствердження добра індивідом, яку б персональну унікальну форму воно не набувало має єдине неусувне підгрунття – нарощування духовного потенціалу людства, його збереження і вдосконалення.
Духовній буттєвості індивіду властива двоїстість, у неї різні підстави: суспільне і особисте, тваринне і людське і т.п.
В духовності людини добре і зле, позитивне і негативне, за високе і низьке перебувають в такому тісному переплетінні, що однозначно наділити їх знаком плюс чи мінус неможливо.
Людина ніколи не була дияволом „у плоті” і не стане чистим ангелом у майбутньому. Хоча це не виключає вищих злетів розуму, знань, вмінь, життєвих орієнтирів, що мали місце в усі часи. Високі прояви людського духу не за горизонтами здійснюваної історії, вони існували, існують і можуть не існувати. Чаша з отрутою, випита Сократом в ім’я істини, відданість справі, самопожертвування героїв заради свободи батьківщини, музична самобутність Бетховена і милосердя матері Терези – все це і багато іншого тому свідчення. Добро як вимір людяності нездоланне [6; 230 – 232].
Має свої екзистенційні буттєві виміри також і істина, як смисложиттєвий орієнтир.
Для людей нашого часу, а втім і для всіх часів, питання „Що є істина?” має глибокий життєвизначальний зміст. Що вважати істинним у власних інтенціях, намірах, вчинках? Як обрати на роздоріжжі історичного поступу істинний шлях? Яке кредо історичного вибору істини? На рівні повсякденності доводиться постійно вирішувати проблеми надання переваги істинним ідеологіям, цілям, цінностям і т.п. Зростає кількість людей, що прагнуть істини в житті.
З біблейських часів істина трактується як вище мірило життєвідношення до світу. М.Хайдеггер ототожнює істину з свободою, Х.Гадамер говорить про неможливість досягнення істини методологічними засобами науки.
Біблейський вираз „Я єсмь істина” має безмежну варіантність. В релігійному тексті істина – це Бог. Але в ньому потенційно містяться й інші смисли. Світ мого істинного буття твориться мною і ніким іншим. Істина те, в чому я знайшов себе. Істина у самовиразі, самотворенні.
Істина – проект буття. Істина – характеристика проективних творчих устремлінь людської діяльності, вираз її суті.
З’ясування сутності як свободи, як основного імперативу життя як продукту людського творення виходить далеко за межі уявлень про неї як форму відображення. Ф.Ніцше зазначав (а саме йому належить заслуга глибоких екзистенціальних вимірів дійсності): „Істина, таким чином, не є щось існуюче, що треба знайти і відкрити, але щось, що треба створити і що слугує для визначення деякого процесу, ще більше деякої волі до подолання”.
Істина передбачає багатовимірність і тому як результат вона багатозначна. Скільки індивидів і проектів їх буття, стільки істин. „Я єсмь істина” – цей вираз має глибокий підтекст. Іншими словами „Істина я єсмь”, отже, я існую, я є, я зберігаю себе, самостверджуюсь, творю. Від індивідного „єсмь” залежить буття як таке, буття суспільства, буття людства, без першого воно неможливо.
Отже, істина проявляє себе як багатоманітність істин, у яких є одна спільна підстава – існування людства. Істина завжди конкретна, прив’язана до часу і обставин [2; 10 – 12].
Прийти до істини, як стверджує Е.Кассірер „можна лише в постійному співробітництві суб’єктів у взаємних запитаннях і відповідях, її треба розуміти як продукт соціальної дії”.
Світ цінностей – це, в першу чергу, світ культури в широкому розумінні цього слова, це сфера духовної діяльності людини, її моральної свідомості, її прихильності – тих оцінок, в котрих виражається міра духовного багатства особистості.
Духовні прагнення, ідеали, принципи, норми моралі відносяться до сфери цінностей. Стимули і причини людської діяльності отримують тут подальший розвиток: потреби, перетворені в інтереси, в свою чергу „перетворюються в цінності”.
Кожне з цих перетворень утримує в собі певні якісні моменти. При перетворенні потреб в інтереси на перший план виступають ті характеристики спонукань діяльності, в котрих виявляється відношення до соціальних інститутів. На цьому етапі, при “перетворенні інтересів у цінності”, також змінюється предмет відношення. Зміст цінностей обумовлено культурними досягненнями суспільства.
Що ж собою являють цінності? Аналіз проблем цінностей відбувається у філософії з початку 60-х років. Перша книга, присвячена цьому питанню, була праця В.П.Тугаринова „Про цінності життя і культури”: „Ми можемо визначити поняття цінностей у самому загальному значенні так: цінності суть її явища (або сторони, властивості явищ) природи і суспільства, котрі корисні, потрібні людям історично визначеного суспільства або класу в якості дійсності мети або ідеалу. З цього визначення випливає, що цінністю може бути не тільки те, що існує, але й те, що ще потрібно здійснити, за що треба боротися”.
Духовні та моральні цінності є невід’ємним компонентом духовного життя суспільства. Одне з визначень духовного життя суспільства визначає його в якості культури як функціонуючої розвиваючої системи духовних і культурних цінностей. Тут говориться про прийнятність культурних традицій, кожна з яких виражає певний тип соціально-класового відношення до дійсності.
Взаємозв’язок інтересів і цінностей уявляють собою важливі системоутворюючі елементи культури.
Ціннісне сприйняття дійсності є змістовним у соціальному понятті не завдяки формі, а в силу того, що саме соціальні властивості речей становляться предметом обробки та перетворення у процесі духовної творчості.