В підкріпленні духовних пошуків на порозі ІІІ тисячоліття суттєву роль отримує стимул діяльності, котрий можна визначати як принцип рішучості. Він характеризує здібність чітко уявляти всі логічні наслідки з виникаючих проблемних ситуацій саме тоді, коли в граничному між життям і смертю стані самоомана здається більш бажаним результатом, ніж гірка правда. Людське страждання деформує тотожність мислення і буття, замикає людину на її переживаннях. Тоді, як говорив І.Кант, треба мати мужність слідувати своєму розумові. „Sapereaude” – або принцип рішучості, інтелектуальної мужності і дозволяє подолати ситуації віддачі переваги абсурду.
Така готовність передбачає не тільки орієнтацію на істину, але й суб’єктивну впевненість в її вірогідності, визначену крізь думку або віру. Потреба в істині, здатній втілюватися у людські долі, істині, як альтернативі ілюзій в її єдності з думкою і вірою складають суттєву рису духовного устрою людини і її культури.
Істина як феномен духовності має етичні і інтелектуальні властивості ідеалу. Ця обставина була з більшою силою художньо розкрита в „Злочині і кара” Ф.Достоєвського: каяття героя пов’язане не стільки з вбивством, скільки з деяким „теоретичним”, „розумовим” злочином. Воно полягає в тому, що Раскольников опустив духовну гідність істини до вульгарної практики сокири. Тут осуджується спроба звести цінність істини до прагматичних міркувань низького толку, адже в прагматичному плані і брехня може виявитися вигіднішою за істину. Але остання залишається в системі сучасної духовності переважаючою, бо як підкреслював у свій час Гете, істина сама може виправити можливі шкідливі наслідки свого використання, а брехня – ніколи.
З проблемою істини й віри в неї пов’язаний один з основних для багатьох систем духовності принцип, який висловлений в латинській формулі: Unum, Bonum, Verum (Єдність, Благо, Істина). В цій формулі не згадується Краса, але вона вбачається як загальний предикат універсуму (Єдиного). Краса є най значимішою іпостассю існування людства. Саме на її основі здійснюється гармонізація перш за все внутрішнього духовного світу людини, встановлюється його відповідна рівновага з зовнішнім світом.
Краса є виразом досконалості і доцільності; вона створює пропорційність і гармонійність, ясність і співзвучність, тобто світ упорядковується людиною за законами краси, приводиться у відповідність з уявленнями людини про досконале і доцільне, тобто узгоджується з її мірками. Таким чином, Істина, Добро, Краса є трьома китами, на яких базується людське існування, вони досягаються, в першу чергу, завдяки функціонуванню форм суспільної свідомості та інших духовних формоутворень.
Чільне місце серед них посідають цінності як джерела смислоутворюючої основи людського діяння. В змістовному плані вони збігаються з іншими формоутвореннями. Це може бути теоретична ідея або соціальне почуття, моральні регулятиви або естетичні смаки. Цінності вирізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменів свідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини.
Базисний характер для поняття духовності має християнське триєдинство: Віра, Надія, Любов. Віра в ньому виступає вже по принципу буття, а не пізнання „як вічне народження „внутрішньої”, ідеальної людини в системі особистості як рух до абсолюту і зустрічі з ним, як спосіб подолання, вічно висячої над людиною загрози відносності (Тейяр де Шарден), як шлях формування в людині того, що не відмінне смертю.
Відповідно розкриваються і функції любові як засіб подолання самотності, переживання рідкісності іншої особистості, спосіб розриву ланцюга зла через заміну помсти почуттям, висловленим древньогрецьким терміном „адаре”. Він фіксував любов не в етимології „ероса” (почуттєвого потягу) або „філії” (любовного нахилу), а як розуміючу і добру готовність жертовного служіння. В такому відношенні любов розцінюється вже не як спосіб продовження роду, біологічний початок зміни поколінь, а як фактор формування особистості, розвитку її духовності, прориву повсякденності і виходу до першооснов життя.
Початок Надії вводить у середину християнської духовності. В ній символізується шлях до подолання богозалишеності, благодатний настрій духовності переживань, амортизуючий негаразди долі. У терапії людського болю і страждаючого кінця життя надія перетворюється у зверхнадію на можливість неможливого. В більш широкому плані вона виявляється як позитивне чекання прийдешнього і можливого, як форма переживання часу і суб’єктивне очищення, прилучення до вічного і піднесення над хаосом.
З філософської сторони змістовний контекст уявлень про надію може бути сформульований у вигляді принципу гносеологічного оптимізму. Він стверджує не порожнечу майбутнього для людини, осмисленість її діяльності, свого роду догмат досягнення мети, людських ідеалів, здатність людини розглядати себе в „дзеркалі вічності”. Впевненість у тому, що наші зусилля не мають мети, а мета дозволяє раціоналізувати проективну діяльність по перетворенню „сьогодні” в „завтра”, увійти у склад майбутнього на посильних людському інтелекту підставах.
Надія стає рятівним символом виживання в нашу непросту і драматичну епоху [19; 26 – 28].
Таким чином, культура і особа тісно пов’язані своєю взаємною обумовленістю, а реалізація зв’язку між ними здійснюється через смислопошук, особисту визначеність щодо добра, істини і інших Абсолютів, буттєвості таких як Віра Надія, Любов та Краса... І правий С.Франк, котрий сказав: „Якщо ми знайдемо істинне добро, істинну мету і смисл життя, і навчимося їх здійснювати, ми тим самим будемо співучасниками в творчості істинної культури!” [6; 238].
Ми звикли думати про свободу у двох напрямках – в плані суспільно-політичному і в плані взаємних відносин – і визначити свободу як наше право діяти так, як нам хочеться. Але, якщо думати про значення слова „свобода” в різних мовах, то відкривається цілий світ інших і більш багатих понять, які можна поставити паралельно з поняттям „слухняність”. Більшою мірою, знову ж таки, поняття свободи і слухняності ми протиставляємо одне одному: ти або слухаєшся – або вільний. Насправді між ними є органічний і дуже важливий зв’язок.
Слово „libertas” з латинського означає моє право розпоряджатися своєю долею, своєю особою, своїм життям; громадський стан дитини, що народилась від вільних людей, а не рабів.
Якщо ви народились з правами вільної людини, але стали рабом своїх пристрастей, тоді про свободу нічого говорити. Тому свобода дуже пов’язана із дисципліною: щоб, народившись вільною людиною, таким і залишитись, потрібно навчитись володіти собою, бути господарем собі. Якщо я не здатний виконувати настанови своєї совісті чи своїх переконань, то я вже не вільна людина – який би не був мій соціальний статус.Внаслідок цього два поняття відразу пов’язуються з поняттям свободи: здатність володіти собою і слухняність. Але це не означає: „Що я скажу те й роби”, - а в тому, щоб в будь-яку хвилину можна було б забути свої помисли і виконувати те, що сказано, як школа вслухування в чужу душу, чужий досвід, в чуже розуміння всім розумом своїм, всім своїм бажанням, всією волею своєю. І мета – саме перерости, себе завдяки тому, що ти вслухаєшся в мудрість чи досвід іншої людини. В цьому і полягає слухняність. Як результат, люди стають дорослими і зрілими, що навчало людей перемагати своє свавілля, володіти собою. Коли я можу відректися від своїх думок даного моменту, від емоцій заради того, що говорить інша, більш значуща для мене людина, ніж я сам – тоді я звільняюсь від себе шляхом оволодіння собою.
Людина із вільнонародженої дитини може перейти у стан вільного громадянина, людину яка має владу над собою і може контролювати свої бажання, думки, виявлення і тілесні реакції. Тому які б не були наші думки, почуття чи рухи волі, якщо ми фізично злякані, якщо ми не здатні направити своє тіло на ту чи іншу дію – тоді все може зруйнуватися. В такому випадку говорять: „не має сили духу, волі не вистачає”.
Таким чином, слухняність і свобода пов’язані, одне являється умовою іншого.
Друга умова свободи – дисципліна. Із латинської мови discipulus означає учень. Дисципліна – це стан людини, яка найшла собі вчителя як учень і тому всією своєю душею вслуховується у все, що цей вчитель може сказати, не уявляючи що він ніколи не помиляється ні в чому, але з тим, щоб прийняти в собі весь досвід свого вчителя і перерости себе.
Друге значення слова „свобода” ми знаходимо в германських мовах. Німецьке Frieheit, англійська freedom походять від санскритського слова, яке у формі дієслова означає “любити” і „бути любимим”, як іменник означає „мій любимий”, „моя любима”. Рання інтуїція санскритської мови визначало свободу як любовно співвідношення двох людей: я тебе так люблю, що хочу, щоб ти був самим собою до кінця і не впливати на тебе, не змінювати тебе.
Дійсно, свобода – це стан, коли дві людини так люблять один одного з такою повагою відносяться один до одного, що вони не хочуть підкоряти собі іншого, змінювати один одного. Вони дивляться один на одного як на ікону, як на живий образ Божий, до якого не можна доторкуватись, він повинен бути у всій красі, але потребувати його не потрібно, не можна.
Третє слово – російська „свобода”, але тут етимологія набагато більш сумнівна, вона належить філософу А.С. Хомякову і може бути недостатньо достовірна. А.С. Хомяков розумів слово „свобода” як „бути самим собою”.
Якщо взяти до уваги усі ці розуміння слова „свобода”, тоді дійсно, ми народжені вільними. Якщо хтось не володіє собою, він не може себе дати іншому. Про це слід пам’ятати, щоб не перетворити свободу у свавілля, а слухняність – у рабство. Слово „свобода” вже асоціюється із мужністю, творчим рухом душі: не від „перемоги” до „перемоги”, а швидше всього від поразки до поразки, тобто не прогресуючи. Але потрібно весь час іти, а не сидіти на місці і плакати… Для цього нам потрібна людська настанова, тлумачення. Адже ми або беремо максимальну лінію і тоді не здатні виконати те, що над нашими силами, - чи, навпаки, задовільняємось дуже малим і нікуди не рухаємось. Ось тут велику роль може зіграти мудрий наставник: в кінцевій стадії, в ідеалі, Бог [27, 71].