У культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:
Перший (IV-кінець VII ст.)– боротьба віджитої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже народжуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології.
Другий (кінець VII-середина IX ст.) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.
Третій (середина ІХ-Х ст.)– нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста. Період "Македонського відродження".
Четвертий (ХІ-ХІІ ст.)– найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст і пов’язаний з епохою правління династії Комнінів.
П¢ятий (кінець ХІІ-ХІІІ ст.)– смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії наприкінці ХІІ ст., погіршеного захопленням і варварським пограбуванням Константинополя хрестоносцями в 1204 р.
Шостий (ХІV-початок ХV ст.)– нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманістичної ідеології і запеклої боротьби реакції проти паростків візантійського гуманізму, котрий залишився обмеженим: головною в ньому стала не боротьба за свободу думки, а формальне відновлення античної освіченості. Слабкість візантійського гуманізму пояснюється обмеженістю ранньокапіталістичного розвитку у Візантії.
До особливостей візантійської культури належить незначний, порівняно з Західною Європою, культурний вплив варварських племен. Разом із тим візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо.
4. Образотворче мистецтво й архітектура
Економічний і політичний розклад Римської імперії ІІІ-ІV ст. християнської доби призвів до культурного (і зокрема художнього) знеособлення включених до її складу народів, з яких деякі славні великим культурним минулим. Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалося на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся поділ на грецький Схід і латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву «візантійське». Спільність елліністичних основ у стилістиці і спільність християнської ідеології зумовили значну схожість у сюжетах, формах і технічних прийомах окремих гілок середньовічного мистецтва і зробили кордони між ними не дуже різко окресленими: нерідко пам¢ятки «романської» культури (Франції, Іспанії та Італії) визнавалися «візантійськими» і навпаки.
Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – величезна і в той же час глибоко цілісна споруда, найбільш значна пам¢ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Білета.
Від VІІ ст. починається новий цикл історичного розвитку, перші фази якого позначаються поняттям «візантійське мистецтво». Античність дала потужний поштовх самостійному західному розвиткові й надала можливість митцям Заходу далеко просунутися вперед. У Візантії натомість антична традиція ніколи не переривалася і стала тяжким ланцюгом, що прикував візантійське мистецтво до віджилого минулого.
VІІ ст. визначається особливостями розвитку візантійського мистецтва: ним позначено кінець пізньоантичного періоду в культурі й початок середньовіччя.
Настає тяжкий для Візантії час: араби стають господарями всього Сходу і загрожують столиці Візантії, Італія підпадає під владу лангобардів; слов¢яни захоплюють Балкани, загострено проходить класова боротьба всередині імперії.
Боротьба в галузі мистецтва відбиває соціально-політичну боротьбу імператора з церквою; розрив між занепалим імператорським і мистецтвом селянсько-міщанської маси в VІІІ ст. і в першій половині ІХ ст. набуває форми іконоборства. Ікони, що заборонялися імператорською владою як язичницькі ідоли і розповсюджувалися ченцями як святині, стали в центрі політичної боротьби, жорстокої і часто кривавої.
Закінчилася ця боротьба в середині ІХ ст. перемогою іконошанувальників і надзвичайним посиленням сирійського і палестинського впливу. Безпосередньо за цією добою за Василя І (836-886 рр.) настає розквіт візантійського мистецтва, який відбився в формуванні канонічного нового архітектурного типу. Розквіт візантійського мистецтва в другій половині ІХ ст. не можна не визнати завершенням іконоборчого періоду, або, точніше, ранньовізантійської фази історії візантійського мистецтва.
У революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах «Латинської навали» (1204-1261 рр.) народжується так зване мистецтво доби Палеологів, мистецтво пізньовізантійського «третього розквіту», яке і за часом, і за своїми стилістичними завданнями подібне до західного готичного мистецтва. Пізньовізантійське мистецтво перестає існувати із загибеллю візантійської державності (1453 р.).
Пізньовізантійське мистецтво створило низку циклів оповідань, використавши як тематичний матеріал не тільки оповідання Нового заповіту, але й інші священні й апокрифічні писання, житія святих тощо. Є свідчення про зародження епічного світського живопису.
Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир. Київські ченці-літописці вивозили всю насаджену на Русі Візантійську культуру безпосередньо із самого Константинополя і як на транзитний пункт вказували на Херсонес.
Література
1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.
3. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.
4. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.
5. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.
6. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.
7. Качановский В.В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.
11. Качкал В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.
12. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.