МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І.МЕЧНИКОВА
ФІЛІЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра журналістики
Контрольна робота
з навчальної дисципліни
„Українська та зарубіжна культура”
Класична Японія: традиційні мистецтва
студентки першого курсу
спеціальності „Журналістика”
Іотової Іванни
Викладач –
доц. Верещагіна Н.В.
Одеса – 2008
План
Бойові мистецтва
Театр Но
Мистецтво пейзажного саду
Бібліографія
Бойові мистецтва
У наш час такі японські слова, як «будзюцу» і «будо» без суттєвої різниці використовуються для означення широкого спектру навиків, що необхідні у бойових мистецтвах, від битви без зброї до оволодіння такою, що нагадує меч або спис. Але в епоху Едо (XVII — сер. XIX ст.) вищезазначені слова мали зовсім різний підтекст і значення. «Будзюцу» називалися прийоми ведення бою, а «будо» означало «воєнний шлях», ідеальний образ життя, котрий повинен вести самурай, що володіє технікою будзюцу. В ті дні існувало 18 бойових мистецтв (бугей дзюхаппан), які включали в себе стрільбу з лука та іншої бойової зброї, мистецтво верхової їзди, володіння холодною зброєю, метання списа, самооборону без зброї (дзюдзюцу).
Практика будзюцу зародилась в древності. До середини епохи Хейан (X-XI ст.) зародився воєнний клас для захисту новопридбаних сільськогосподарських та земельних інтересів. Цей клас воїнів сприйняв будзюцу як частину своєї культури. Пізніше, в епоху Камакура (1192-1333рр.), воєнні стали відігравати політичну роль. Вони займалися рядом бойових мистецтв, а особливо трьома видами верхової їзди з лука: касагаке (з використанням парасольок в якості мішеней), ябусаме (пускання стріл по дерев’яних мішенях) і іну-омоно (стрільба по біжучих собаках). [7]
В епоху Муроматі (приблизно 1333-1568 рр.) майстри будзюцу, котрих називали хьохомоно або хейходзин, використовували свій воєнний досвід, вивчаючи та вдосконалюючи техніку бойових мистецтв. Вони розробили ряд нових стилів (рю), наприклад: Огасавара-рю (верхова стрільба з лука), Хекі-рю (стрільба з лука), Оцубо-рю (верхова їзда) і Айсукаге-рю (воєнна стратегія).
Ряд інших стилів бойових мистецтв набув свого розвитку протягом громадянських заворушень, які тривали з середини XV до кінця VХІ ст. Вони включали в себе Цуда-рю – орудну стрільбу, Такеноуті-рю – битву без зброї, Цукахара Бокуден, Каміідзумі Нобуцуна та Іто Іттосай для боротьби на мечах.
З тих пір, як сьогунат Едо на початку XVII ст. об’єднав країну, стабільність, що йшла слідом за об’єднанням, послабила воєнний дух будзюцу. Техніка бойових мистецтв вдосконалювалась через систему тренувань, які робили основний наголос на формах та формальних рухах. Вважалось, що вони допоможуть досягти ідеального стану духу, основаного на вченнях Дзен та Конфуція. Таким чином, приктика бойових мистецтв розвивалась від простого вивчення рухів до суворої підготовки, що сприяла здоровому духу в здоровому тілі. [6]
Іншими словами будзюцу перетворилась в будо, яке включало в себе і філософію, що підтримувала ідею визначеного образу життя. В час, коли самураї повинні були оволодівати як мистецтвом пера, так і меча, будо було тим ідеалом для досягнення якого треба було наближатися воєнному класу.
Двома знаменитими стилями володіння холодною зброєю були Сінакаге-ягю-рю, заснований Ягю Мунейосі, та Нітеньїті-рю, заснований Міямото Мусасі. Першій школі віддівала перевагу сімя Токугава, котра в той час лідирувала в політиці, її вивчав сам Сьогун, Токугава Іеміцу.[7]
Основні принципи мистецтва володіння мечом були викладені в таких книгах, як Хейхо Кандесьо Ягю Муненорі та Горін но Сьо Міямото Мусасі. Ці класичні підручники пояснюють прийоми оволодіння мечем і описують ідеальний стан духу та філософський погляд, якого треба достигти тим, хто володіє мечем.
До середини епохи Едо (кінець XVII – сер. XVIII ст.) за довгий період миру мистецтво володіння мечем пішло з поля бою і перетворилось в практику формальних вправ. Нові школи, реагуючи на цей фактор, перенесли акцент з вправ у формі ката на тренування в бойових формах з використанням кольчуги та дерев’яних мечів (синай). Двома такими школами були Дзікінсікаге-рю та Наканісі-ітто-рю. [6]
Бажання політичних змін і тиск зі сторони іноземних країн запалили іскру відродження будзюцу, яке почалось з кінця XVIII століття. Скоро бойовим мистецтвам почали навчати в школах, що були основані у феодальних володіннях по всій країні. З поразкою Сьогунату зазнали краху і суворі класові відмінності, що дозволило оволодіти мечем тим чоловікам, що за народженням не належали до класу самураїв. Додзьо в різних містах відкрили свої двері людям з усієї Японії, які бажали володіти мечем. Організовувались змагання, в яких суперники представляли різні рю.
Окрім цього займалися й дзюдзюцу – мистецтвом бою без зброї. Найзнаменитішими з існуючих тоді шкіл були: Такеноуті-рю, Кіото-рю, Секігуті-рю та Єсін-рю. Всі школи переслідували ідеал, що виражався у словосполученні «Дзю, йоку го о сеісу», що в перекладі означає: «Слабкий може здолати сильного».
Стрільба з лука – кюдзюцу – стала першим бойовим мистецтвом, що перетворилось у змагання. День і ніч проходили вони на довгій веранді храму Сандзюсангендо що у Кіото. Лучники стояли на одному кінці веранди шириною 2,2 метра і пускали стріли в мішень на іншому її кінці, віддаленому приблизно на 120 метрів. Ці змагання сприймались настільки серйозно, що від їх результату залежала честь феодальних володінь лучника. Згідно збереженому запису один із васалів дайме Токугава з Кісю, Васа Дайхатиро, зміг послати до дальнього кінця веранди 8133 стріли при загальній кількості вистрілів у 13053 стріли. Це дуже високий результат, враховуючи, яка величезна сила потрібна, щоб випустити стрілу майже горизонтально, так, щоб вона не вдарилась об стелю веранди висотою в 5 метрів. Найкращим сучасним лучникам важко потрапити в ціль навіть один раз. [7]
Театр Но
Но - (яп. 能, но:, «талант, майстерність») — жанр японського традиційного драматичного мистецтва, вид театральної музичної вистави.
Театр Но зародився в 14 столітті з’явився після злиття язичницьких танців врожаю, мистецтва наслідування гримасам тварин, забав простого люду і переданого з Китаю мистецтва танцю Сару-Гаку. Всі ці розрізнені елементи в результаті склалися у систему п’єс після довгих зусиль драматурга і актора Кан-Амі – прародителя театру Но. Справу Кан-Амі продовжив його син Зен-Амі, який склав класичний репертуар з близько 250 п’єс, що дійшли до нас у майже незміненому вигляді. [2, 37с.]
Найбільшого розвитку зазнало мистецтво Но у епоху Нанбоку під владою сьогунат Асікага Йосіміцу. В епоху Едо (1603-1868) Но отримав звання придворного театру і багато хто із самураїв вивчав Но і навіть приймав участь у виставах перед сьогунатом.
Виникнення театрального мистецтва взагалі, і театру Но, прийнято відносити до останньої чверті XIV століття. Вважається, що розвиток Но, як високого мистецтва отримало початок у 1375 році у місті Нара, у храмі Калуга при підтримці молодого сьогунат Японії Асікагі Йосуміцу. Родоначальниками цього виду театральних вистав вважаються Каньгамі Кійоцугу (1333-1385) та його наслідувач Дзеамі Мотокійо (1363-1443).
В той час Но являв собою достатньо простий жанр, що призначався для простого люду, що включав в себе всі елементи денгаку (пов’язані з синтоїстськими релігійними ритуалами), саругаку (вид акробатичних вистав, що пізніше трансформувалися в пісенно-танцювальні постановки), традиційні китайські танці і пісенні балади, що сформували усні традиції народного мистецтва.
В період Муроматі Но досяг того виду, який майже без змін дойшов до сьогодення. Цей театральних жанр дуже вплинув на інші види японського драматичного мистецтва (кабукі, буто). Не дивлячись на те, що в часи періоду Мейдзі, Но втратив підпорядкованість владі, він був в числі офіційно визнаних національних видів театрального мистецтва. [5, 240с.]
Дзеамі, засновник традиції Но сам є автором декількох п’єс. Він також написав трактат, що присвячувався навикам і вмінням, що необхідні акторам Но. Ці п’єси, все одно як і сам трактат є актуальними на сьогоднішній день.
Зламним моментом у долі Но вважається постановка п’єси Дзеамі, присвячена подіям періоду Хейан («Золотої доби» Японії). Ця п’єса була написана, як зараз прийнято казати, високим стилем і прихованим смислом сюжетних ліній. Очевидно, ця постановка призвела до того, що Но надовго зайняв місце елітарного театру, мистецтва для знаті і вищих прошарків суспільства Японії.
Крім того в п’єсах Но головне не форми та зовнішні атрибути персонажів та явищ, а їх потаємне єство, дух. Но – це і пісенний жанр, хоч неголосні протяжні пісні займають мало місця в постановці, уступаючи місце швидким речитативам. Тексти пісень зазвичай представляють в поетичній формі у традиційному японському розмірі 5-7 (який пізніше переріс в жанр японської поезії хайку); вони не такі емоційні, але повні тонких натяків і прихованого змісту. [2, 58с.]
Виконавці ролей в театрі Но поділяються на чотири основні категорії: сіте, вакі, кьоген і хаясі.
І. Сіте – найбільш розповсюджена категорія акторів Но. Вона включає такі різновиди:
- сіте – основний актор;
- цуре – партнер сіте;
- дзюбай – хор, зазвичай 6-8 акторів;
- кокен – актори другого плану, 2-3 людини.
ІІ. Вакі – грають протилежних сіте персонажів;
ІІІ. Кьоген – виконавці інтерлюдій – айкегоьн. Вони також грають в самостійних п’єсах у перервах між актами Но;
ІV. Хаясі – це музиканти, що грають на 4-х традиційних музичних інструментах: флейті і трьох різновидах барабанів.
Сама вистава зазвичай триває від 30 до 120 хвилин. Тематично вистави поділяються на п’ять типів:
- божественні;
- воєнні;
- жіночі;
- демонічні;