Все рідше і рідше поховання померлих супроводжуються різноманітними виробами, прикрасами (фібули, пряжки, намиста), знаряддями праці (ножі, пряслиця). Дуже рідко у поховання клали їжу та дари родичів.
На цьому етапі в уявленнях людей їх захисниками стають боги, а не предки. Боги забезпечували врожайність, плодючість худоби, процвітання роду. Основною причиною такої зміни поруч з історичною ситуацією (велике переселення народів) був вплив на слов'ян ідеології прийшлих племен. Яскравим прикладом є різноетнічні за своїм складом племена Черняхівської культури (слов'яни, готи, дакійці, сармати тощо). Для цих племен характерним був бруталізм?? (співіснування трупопокладення і трупоспалення).
Трупопокладення здійснювалося переважно в глибоких грунтових ямах і супроводжувалося великою кількістю поховального інвентаря: цілих посудин з їжею, прикрас, предметів одягу, побутових виробів, ремісничого реманенту.
Подібна обрядовість зумовилася скіфо-сарматськими традиціями.
А трупоспалення свідчить про давні традиції слов'янської Зарубинецької культури та культури дакійців, германців, Пшеворської та Вельбарської культур. Черняхівські племена померлих ховали за межами поселень. Спалені кістки складалися в урну або ямку з наступним похованням у могильнику.
Поховальні ями були різними за розмірами.
У третій чверті І тис. н.е. поховальний обряд слов'ян знову зазнає певних змін. Більшість могильників і поховань тепер розміщувалися за 0,5–1 км від селищ. Наприкінці І тис н.е. у слов'янському світі у поховальному обряді наступає стабілізація, яка проіснувала понад 500 років.
Духовна культура давніх слов'ян
Ґрунтовному вивченню духовної культури давніх слов'ян присвячена величезна наукова і популярна література. В її числі праці відомих вітчизняних українських і зарубіжних дослідників (А.П. Афанасьєва, М.С. Грушевського, Б.О. Рибакова, М.І. Костомарова та ін.).
Як відомо, весь комплекс міфологічних уявлень наших предків у літературі отримав назву слов'янського язичництва.
М.І. Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов'янам-язичникам продовженням земного життя
А дослідники Г. Ловм'янський та А.Нідерле вважали, що основою слов'янського язичництва була демонологія – культи предків і природи. Зокрема Г. Ловм'янський писав:»… Давній слов'янин жив серед світу духів… Вони оживляли та заповнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе залежною від них, намагалася відвернути їхні шкідливі дії та прихилити до себе.»
В українців, як і в інших слов'янських народів, до прийняття християнства існувала величезна кількість богів і божеств. На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих повідомлень, таких як: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог». Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з «Велесової книги», знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році.
Ця безцінна літературна пам'ятка, текст якої написаний на дерев'яних дощечках, доносить до нас конкретне уявлення про життя і вірування українців у дохристиянський період (з XII ст. до н. е. – по IX ст. н. е.).
«Велесова книга» свідчить, що наші далекі пращури мали розвинуте почуття людської гідності, національної самосвідомості, патріотизму, були людьми високої духовності і моралі, проявляли священну любов до своєї рідної землі підтверджуючи це вмінням боронити її, завдяки чому і вижили.
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом (багатобожжям).
В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія богів. На чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту. Йому підпорядковані нижчі рангом боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям.
Святилища
Однією з перших споруд слов'ян-язичників, виявлених археологами, було святилище (капище) у Києві, досліджене В.В. Хвойком у 1908 році.
Д.Н. Козак вважає, що святилище було великим культовим центром, можливо, полянського князівства, стояло просто неба і пов'язане з культом дружинно-князівського бога Перуна, перед яким (за літописами) клялися Олег, Ігор та Святослав із своєю дружиною. Поблизу цього святилища знаходилося капище, де князь Володимир встановив ідолів, які зображували шістьох головних богів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокошу.
Біля капища Перуна підтримувався незгасимий вогонь, в жертву приносили бика, дикого кабана та півня. У верхньому шарі (Х ст.) знайдено бойову залізну сокиру – очевидно, символ Перуна. Цей язичницький храм було зруйновано у 988 році за наказом князя Володимира.
Слов'янські святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою і атрибутикою мали розвинені і досить стійкі традиції, тому значний інтерес становлять святилища більш раннього часу – починаючи з перших століть нової ери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей – однієї або кількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу. Прикладом є невелике святилище на поселенні Зубрицької культури кінця І – середини ІІІ ст. н.е. біля с. Загаї на Волині. Святилище розташоване у центрі селища. За формою воно нагадує тулуб людини і заглиблене у материк на 0,3 м. Яма заповнена вугіллям. По сторонах жертовника розміщувалися три стовпові ями. Навпроти жертовника, у ніші ями (діаметром 1,2 м) лежало висічене з каменю-пісковику антропоморфне зображення старого чоловіка з густими бровами та довгою бородою. Схематично висічено голову, виділено плечі. Біля жертовника знайдено дві людські нижні щелепи (одна чоловіча, віком до 35 років, а друга жіноча – до 25 років). З іншого боку жертовника знайдено глиняну фігурку жінки з відбитими ногами та головою. На підлозі лежали уламки кераміки та кістки тварин. Вірогідно, що це святилище пов'язане з культом предків.
Великий інтерес становлять культові споруди ІІІ-ІV століть, періоду Черняхівської культури. В цей час існували такі святилища у Ставчанах, Іванківцях, Бакоті (Подністров'я), Лепесівці, Ягнятині (Волинь), Олександрівці (Північне Причорномор'я) та ін.
На численних святилищах Черняхівської та інших археологічних культур ставилися ідоли. Вони виготовлялися в своїй більшості з дерева і каменю. Перші не збереглися, а виготовлені з каменю дійшли до нашого часу. Таким, зокрема, є всесвітньо відомий Збруцький ідол.
Святилища общинного користування. За морфологічними ознаками вони поділяються на три типи.
1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовні нічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд. До них належать святилища, виявлені на поселеннях Горошове (останні століття до н.е.), Загаї (І-ІІ ст. н.е.), Лепесівка (ІІІ-ІV ст. н.е.) та ін.
2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах (Іванківці, Ставчани) або поблизу них (Ягнятин, Бокотин). Вони виникли на території України в середині – другій половині І тис н.е. Головним атрибутом таких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям, будівель, вогнищ, жертовників.
3. Святилища-жертовники (требища) або олтарі. Їх виявлено на поселеннях (Городок) та могильниках (Олександрівка). Складалися з майданчика, викладеного камінням – власне жертовника та ями для вогнища. Ритуальні предмети відсутні. Це дає підстави вважати, що ці об'єкти використовувалися для повсякденного жертвоприношення. Вони добре відомі на поселеннях черняхівської культури Північного Причорномор'я, де виникли під впливом античної культури [77, с. 636].
Друга група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст.: Київське, Ржавинське, Радянське, Збручанське, Горбівське. Вони виникли внаслідок тривалої еволюції міфологічних поглядів слов'ян. Нема сумніву, що в цей час на арені релігійних уявлень з'являються спеціальні служителі культу – жерці. Святилища присвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу.
Городища-святилища виникали в місцях концентрації багатьох поселень, об'єднуючи слов'янське населення в сакральний центр великої території – племені або союзу племен.
Наведені конкретні археологічні дані свідчать, що ранні слов'яни вже на рубежі нової ери використовували святилища із зображенням антропоморфних Богів, а в ІІІ ст. н.е., особливо в черняхівську епоху, цей культ набув значного поширення.
Отже, перше тисячоліття нової ери залишило нам у спадщину виключно важливі пам'ятки в галузі духовної культури, зокрема існування численних святилищ з ідолами та жертовними вогнищами, які сприяли формуванню світогляду наших пращурів – праукраїнців. Але розгляд цих процесів буде абсолютно незавершеним, якщо ми не ввійдемо в суть цієї ж проблеми, не розглянувши другого, не менш важливого питання – поклоніння різноманітним явищам і силам природи. Тепер нам добре відомо, що слов'яни, перш ніж почали будувати спеціальні святилища, ставлячи там персоніфікованих богів, поклонялися горам, гаям, водним джерелам, окремим деревам, де, на їхню думку, жили душі померлих.
Язичницький культ слов’ян
Слов'янське язичництво досягло апогею напередодні утворення Київської держави і в перші два століття її формування (9 – 10 ст.), коли культ Перуна, бога грози і покровителя воїнів та князів, став державною релігією Київської Русі.
Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання.