За своїм характером українська культура належить до культур слов'янського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і пов'язаний з історією слов'янських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.
Як визнано сучасними вченими, «культура» й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічної національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв'язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.
Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди – голосіннями.
Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес – захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог – вогонь, Перун – грім. Прокопій Кесарійський зазначав: «Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу».
Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну – поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.
У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі – «звіриний» (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і «геометричний» (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.
Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі «Історія» повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.
Отже, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.
Давні послення словян
Так у І тис. н.е. городища і відкриті поселення мали різні системи планування та забудови. За часів Зарубинецької культури (І-ІІ ст. н.е) їх розміри не перевищували 0,5–1 га, а в середині та наприкінці І тис. н.е. сягають 3–5 га.
Розташування жител на невеликих поселеннях було безсистемним, а на великих – існувала упорядкована групова забудова. Нерідко житла і господарські споруди складали певні групи і відділялися одна від одної вільною площею, разом з тим зустрічається і окреме їх розташування.
Характерною рисою є те, що на поселеннях, як правило, кількість господарських ям перевищує кількість жител (Київська культура і деякі черняхівські поселення).
Одночасно з груповим плануванням на городищах і відкритих поселеннях існувало вуличне, рядове планування. Біля жител споруджувалася господарська яма. Такий комплекс становив окремий двір. На городищах, крім житлових та господарських, зводилися також громадські та культові споруди.
Як бачимо, в забудові поселень ранніх слов'ян на території сучасної України спостерігається цілий ряд найголовніших елементів (планування, розміщення житлових та господарських споруд, культових місць тощо), які були характерними ще в епоху Трипілля в V-ІІІ тис. до н.е.
Характерною рисою слов'янських жител є те, що вони заглиблювалися в землю на 30–80 см, а іноді і більше, доти, поки не упиралися в материковий грунт. Це були своєрідні напівземлянки.
Для окремих періодів традиційною була форма наземних жител. Поширеними були будівлі овальної форми зі стовпово-плетеною системою стін. Дерев'яний каркас обмазувався з обох боків глиною.
У перших століттях нової ери будуються прямокутні й квадратні в плані житла (Зарубинецька культура). Стіни досягали 2,5 м висоти. Поверх них зводився дах.
Внутрішнє оздоблення давніх слов'янських жител нагадувало інтер'єр трипільського житла. Він був просторим. Посередині домівки в невеликому заглибленні або, навпаки, на материковому підвищенні влаштовувалося вогнище, а уздовж стін – дерев'яні лежанки. Вхід у житло розташовувався, як правило, з південної або західної світлової сторони, навпроти вогнища.
В окремих регіонах (Північно-Західна Україна) уздовж стін нерідко знаходилися довгі виступи-лавки, вирізані з материка. За опалювальні споруди правили глиняні печі примітивної конструкції.
На усіх слов'янських селищах І тис. н.е. відомі погреби. В них зберігалося зерно, посуд, знаряддя праці. Відомі також хліви великих розмірів (3–4 м завширшки, 5–7 м завдовжки), в яких утримувалася худоба.
На поселеннях існували також непівземлянки виробничого призначення для обробки заліза, бронзи, кістки, випалу посуду.
До господарського комплексу житла входили також ями-погреби. Відомо чимало жител, де ями-погреби були в середині приміщення. В них зберігалися продукти харчування тощо.
Враховуючи те, що протягом всього І тис. н.е. у середовищі давніх слов'ян панував обряд трупоспалення.
Характеризувати одяг тогочасного населення дуже складно.
Основні риси ранньослов'янського костюма були близькими до селянського одягу доби Київської Русі. Традиційним чоловічим одягом, наприклад, були тунікоподібна сорочка та неширокі штани. Жіноча сорочка була з довгими рукавами. Поясний одяг незшитий – типу плахти. Основне взуття – постоли. Всі ці та інші елементи народного костюма, на думку етнографів, сягають ще віддаленіших часів.
До складу костюма ІІ-ІV ст. з Середнього Подніпров'я входили великі трикутні та підковоподібні фібули, масивні браслети, шийні гривні, різноманітні підвіски у вигляді півмісяця, намисто тощо.
Населення Черняхівської культури, до якої, крім слов'ян, входили також готи та алани, використовувало значно ширший набір прикрас та деталей до костюма. Найчастіше трапляються підвіски та намисто, а також сережки і кістяні гребні. Крім естетичних функцій, окремі прикраси виконували роль амулетів.
Поховальний обряд
у слов'ян протягом всього І тис. н.е. панував звичай трупоспалення померлих з подальшим похованням залишків кісток за місцем спалення. Як уже говорилося, обряд спалення у слов'ян був тісно пов'язаний з вірою у священний вогонь, культ якого, зокрема вогнепоклонництво, поєднувався зі вшануванням Сонця. Слов'яни вважали, що вогонь очищав померлих від їхніх гріхів, тому спалюючи небіжчика, відкривав йому шлях до царства світла та вічного спокою. Тим самим очищений вогнем небіжчик ставав недоступним для злих сил.
Розглянемо поховальну обрядовість племен ранньослов'янської Зарубинецької культури (першовідкривач В. Хвойка, поселення біля с. Зарубинці, поблизу Києва. Загальна хронологія визначається кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Трупопокладення на могильниках зустрічаються рідко. А урнові поховання, в яких вміщувалися перепалені кістки померлих, були поширені у Середньому Подніпров'ї та Прип'ятському Поліссі. Інколи перепалені кістки засипалися безпосередньо на дно ями. Розміщувались ями на могильниках, які в свою чергу розташовувалися на найвищих місцях берегів річок.
Цікаве пояснення цьому явищу висловив Д.Н. Козак: «Розташування могильників на найвищих місцях можна пояснити усвідомленням вертикальної будови світу: гора – небо – житло богів; вода – низ – потойбіччя. Як і на обкладці піхов меча з Гринева, взаємозв'язок цих понять виступає у поховальному обряді досить виразно».
Як правило, в одному похованні виявлено одного небіжчика, а на Поліссі були виявлені парні поховання дорослої людини і дитини. Урнами були різні горщики, рідше кухлики або миски. Для середньодніпровських зарубинецьких могильників (Велемичі І, Чаплин, Пирогово) типовим був обряд покладання ритуальної м'ясної їжі (диких тварин і птиці). Ритуал поховання супроводжувався глиняним посудом, прикрасами, подекуди – предметами побуту і зброї. Трапляються й безінвентарні поховання.
На могильниках відомі також поховання без самого померлого, так звані кенотафи, що містять лише похований інвентар. Вважається, що такі поховання люди здійснювали для своїх одноплемінників, які померли або загинули десь на стороні.
В першій половині І тис. н.е. під впливом нових історичних умов відбуваються зміни й в ідеологічних уявленнях слов'янського населення. Простежується це насамперед в поховальному обряді. Передусім зникають класичні зарубинецькі могильники, а могильники наступної Київської культури (ІІ-V ст. н.е.) невеликі, безкурганні.