Філософські положення романтизму поділяються на три філософські вчення:
а) Романтики визначають метафізику як спостереження останніх причин всього існуючого;
б) Вони розширюють науку про знання, де інтуїція разом з почуттями відіграє центральну роль;
с) Вони створюють мораль, в основі якої лежить ідея досконалості і ставлять пізніше вимоги до всіх людських дій і навіть до мистецтва.
Вихідним та центральним пунктом метафізичної абстракції романтиків виступає поняття абсолютизму. Він розглядається у подвійній формі, внаслідок чого розрізняють два напрями метафізики доби романтизму: пантеїстичний та теїстичний.
Представниками пантеїзму є Шеллілнг, Гьольдерлін та Ф.Шлегель. Він має форму так званого метафізичного ідеалізму. В центрі цього напряму стоїть поняття абсолютного «Я», яке прирівнюється до абсолютного «Духа» та «Бога». Світ – це пізнання Бога. Це пізнання відбувається на двох рівнях: у природі й душі. Природа – це самопізнання на нижчому рівні. Дух – не на противагу, на вищому щаблі у власній самовпевненості. Кінцевою метою розвитку є об’єднання в цілому абсолютного духу.
Розвиток природи є також духовним розвитком. Він відбувається в органічному процесі.
Теїзм доби романтизму знаходить своє відображення у пізніх працях Ф.Шлегеля. З безмежності та невимовності виступає божество, що виражає почуття самовпевненості. На питання, чому у світі існує божество, з якою метою Бог створив світ, всі романтики відповідають одним словом – «любов». За словами Ф.Шлегеля, любов – це Бог, і також одночасно – душа людини. Бог – це любов, це як випромінююче любов джерело світу, джерело життя. Божество породжує свою любов серед людей, створює люблячий світ.
Основною ознакою пізнання у добі романтизму є інтуїція.
Інтуїція у романтизмі має сильне емоційне забарвлення. Не лише тому, що такі відчуття як любов і прагнення стоїть разом із пізнанням, проте й тому, що почуття виступають функцією пізнання. Поряд з цим стоять вислови, які несуть незначну частку до інтелектуального пізнання. Сюди належать особливо положення Канта й Фіхте про «інтелектуальний погляд».
Через весь романтизм проходить ознака трансцендентизму та релігійності.
Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814).
Фіхте є професором у Єнському та Берлінському університетах. Його головними працями є: «Основні положення науковчення» (1794), «Покликання людини» (1806), «Розмови про німецьку націю» (1807 – 1808) та «Науковчення» (1816). Він вирізняє власне «Я», яке називає творчою людською особистістю, і «не Я», яке включає все, що знаходиться поза межами власного «Я», тобто цілу природу. На думку філософа, «не Я» виступає чинником створення власного «Я». Воно ж, у свою чергу, з допомогою мистецької фантазії бере участь у формуванні «не Я». Метою особистого «Я» є збереження власних моральних цінностей.
Поетизація вчення Фіхте, тобто використання його праць у мистецтві, здійснюється з допомогою Ф.Шлелгеля та Новаліса.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 – 1854).
Шеллінг також був професором у Єнському та Берлінському університетах. У своїй головній праці «З душі світу» (1798) він романтизує класичну філософію, встановлює границі між світовими щаблями, які людина повинна самостійно пройти.
Людина повинна поступово піднятися до щаблів сім’ї, країни і нації, церкви і дворян, й нарешті – до Бога. На його думку, природа і дух поняття тотожні. Вони виражаються одним і тим же принципом, тобто «душею світу».
Центром всесвітньої душі із внутрішньої сторони є її дух, із зовнішньої – природа. Дух – це невидима душа світу. Це невидима природа. Природа ж є явним духом. Завданням мистецтва та творчості постає зображення невидимого в очевидному, розуміння духу та природи як двох відкриттів світових принципів.
Фрідріх Шляєрмахер (1768 – 1834).
Шляєрмахер є професором з теології та проповідником у Берліні. Головною працею є «Про релігію. Розмови про освідчених серед презирливих» (1799). На думку Шляєрмахера, релігія – це прагнення людини зрозуміти нескінченне у кінцевому, відчути душу світу, як єдине суще, зв’язок між духом та природою. Всі вищі почуття має релігія: дружба, любов та мистецтво.
Разом з цими трьома філософами раннього романтизму створюють поети, особливо Г.Шлегель та Новаліс романтизацію поетики. У період раннього романтизму важко знайти різницю між філософією та творчістю. Філософія романтизму зображає цілий світ дійсності як творчість абсолютного всесвітнього духу. Вона здіймається до світового принципу.
наука
Якоб (1785 – 1863) та Вільгельм (1786 – 1859) Грімм. Вони є засновниками германістики та німецької філології. У 1812 р. брати Грімм видають збірку німецьких «Дитячих та домашніх казок», яка є тривалим народним надбанням та фундаментом німецької творчості. Наступною збіркою була збірка «Німецькі перекази» (1816).
образотворче мистецтво
(1798 – 1836)
Представники романтизму ставляють собі за ціль «творити» за допомогою знань про душу та почуття.
За своїми тематичними уподобаннями романтики належать до окремих мистецьких груп, таких як братство Лукаса, художники історичних подій, художники казок та пейзажисти, хоча між даними тематичними групами не було жодних помітних границь.
Представники пізнього романтизму запроваджують стиль бідермеєра.
1. Братство Лукаса. Це товариство утворилося 10.07.1809 р. у Відні. До нього входили молоді художники Віденської академії, такі як Ф.Пфор, та Ф.Овербек.
Братство Лукаса не мало ніякої програми, яка б щось заперечувала, проте їхня мета полягала в тому, щоб зректися академічної манери, вбачати у мистецтві моральні та релігійні завдання, по-братерські жити і спільно шукати правду. Вони залишають Відень, переїжджають у травні 1810 р. в Рим й живуть там з 1812 р. у монастирі Сан Ісідоро, серед монахів. Мотивами їхніх картин стали переважно біблійні сюжети. При передачі форм та почуттів вони спиралися на італійського художника Рафаеля Санті та на німецького – Альбрехта Дюрера.
Інші відомі художники братства Лукаса:
− Фрідріх Овребек (1798 – 1869), відомий як художник-кресляр («Вхід Ісуса в Єрусалим», «Портрет сина Альфонса Овербена», «Тріумф релігії у мистецтві») і як художник релігійних мотивів («Невіруючий Томас», «Смерть святого Йосипа»);
− Франц Пфорр (1788 – 1812), використовує мотиви з історії середньовіччя («Вхід кайзера Рудольа в Вазель», «Балада графа фон Габсбург»), робить нариси і малює картину для свого друга Овербека «Соломій та Марій»;
− Джозеф фон Цюріх (1800 – 1867), малює а Римі під керівництвом Овербека разом з Кохом, Вайтом, Шнором фон Карольсфельдом над фресками віли Масіми;
2. Художники історичних подій доби Романтизму. До цієї групи належать художники, які використовували історичний матеріал, такі як: Альфред Регель (1816 – 1859), Вільгельм Каульбах (1805 – 1874).
3. Художники казок. Вони виявляють великий інтерес до створення картин на вільні теми та на теми казок. У їхніх картинах можна зустріти мотивчики казок Я. та В.Грімм, Е.Т.А.Гофмана, С.Брентано й В.Гауфа. До найвідоміших художників належать наступні: Моріть фон Швінд (1804 – 1871), Юліус Шнорр фон Карольсфельд (1794 – 1872).
4. Пейзажисти доби Романтизму. Вони створюють картини на основі піднесених почуттів і прагнуть до безмежності світу. Характерними ознаками пейзажів романтизму виступає наступне: горизонт на картинах змальовується так глибоко, що глядач може зазирнути у його бездонність. Люди часто підкоряються ландшафту й часто зображені досить маленькими. Найвідомішими представниками пейзажного мистецтва є: Каспар Давід Фрідріх (1774 – 1840) з картинами «Монах на морі», «Хрест в горах», «Схід сонця», «Двоє чоловіків у спогляданні місяця», та Філіп Отто Рунге (1777 – 1810), чиєю головною роботою є «Чотири години дня», яка втілює символічні, релігійно-пантеїстичні мотиви. Рунне належить також до найвідоміших портретистів свого часу («Ми троє», «Спокій при втечі до Єгипту»).
музика
На музику доби романтизму впливають також засади літератури. Тяжіючи до безмежності, музиканти прагнуть до цілісного шедевру, що вдається спочатку Ріхарду Вагнеру. Деякі цілі романтиків виражають у музиці ясніше, ніж у літературі. Музика здатна краще відповідати вимогами невідомості, казковості, загадковості, чарівності, настрою, ніж слова.
Вона прагне до досконалої оркестрової мови, яка відповідає настрою душу та природи.
Музичний романтизм розпочинає Е.Т.А.Гофман (1776 – 1822), чиї новели найглибше вплинули на усіх романтиків. Його шедевр «Ундіне» є найбільш чаруючою з опер романтизму.
Карл Марія фон Вебер (1786 – 1826) – опери «Захист», «Оберон».
Франц Шуберт (1797 – 1828) - цикли пісень «Зимовий шлях», «Моя чарівна мельничка», опера «Альфонс та Естрелла», зінгшпілі, симфонії.
Роберт Шуман (1810 – 1856) – цикл пісень.
Фелікс Мендельсон-Бартольді (1809 – 1847) – пісні, квартети.
Людвіг Ван Бетховен (1770 – 1827) є перш за все інструментальним композитором, найбільшим ритміком усіх часів. Він є класиком і романтиком.
Романтиком він виступає передусім у своїх фортепіанних творах та квартетах. Романтичні ноти можна знайти також у його увертюрах.
Ступінь розвитку, центри і представники романтизму
Ранній романтизм
(1798 – 1804)
Вони минули одночасно із високою класикою і принесли теоретичне створення (теорії) нового життєвого побуту і сприйняття мистецтва. Найважливіший журнал цього періоду романтизму «Атеней».
Центри: Університет в Єні і літературні салони в Берліні у серці Генрієти, Дорофеї Мендельсон і Раєль Левін. Філософію цього часу визначали Фіхте, Шелінг і Шлеєрмахер.
Теоретики раннього романтизму.
Август Вільгельм Шлегель (1767 – 1845). Разом із своїм братом, спільно видавали журнал «Атеней», він найвизначніший теоретик теоретик і організатор раннього романтизму в Німеччині.