Проблеми покоління: Основні засади класицизму того часу продовжують надалі існувати, проте у 1760 – 1780-х рр. в літературі з’являється молоде покоління. Йому бракувало зусиль подолання штурму і натиску, філософського тлумачення та відповідного досвіду, воно ставилося частково по-іншому до революції. Молоде покоління ставило собі за зразок Веймар, їхні початкові засади також відповідали класично-романтичним засадам. Жан Поль, Гьольдерлін, Кляйст відвідали Веймар, проте вони не знайшли для себе там місця. Лише Герде виявив симпатію до Ж.Поля, Міллер у деякій мірі до Гьольдерліна і Гете – до Кляйста. Це відштовхнення заставило молодих людей роз’єднатися. Потоки думок Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831) проходили сильніше, в іншому напрямку до антитези чи синтетези, у Йоганна Фіхте (1762 – 1814) призводили до суб’єктивізації пізнання, встановлення нового погляду.
Серед сучасних великих поетів-класиків вдається лише небагатьом за допомогою наслідування досягнути самостійного поетичного успіху. Майже всі вони перебувають у вигляді штурму та натиску і не в змозі його подолати.
Йоган Петер Гебель (1760 – 1826).
В результаті прагнень Г.Гердерса про природну й народну поетичну творчість та під впливом діалектної творчості К.Фосса і Ф.Мюлера (художник Мюлер) виникає скромна, чудова праця Гегеля. Його «Алеманські вірші» (1803) зображають зразок пізньої діалектної поезії 19 ст. Збірка Й.Гебеля про народні, переважно шахрайські розповіді «Скарбничка рейнських друзів» стає однією із поширених народних книг, чисельністю сотні тисяч екземплярів. Ця об’ємна збірка, яка включає короткі оповідання, анекдоти та жарти, об’єднує всі внески, які Гебель вклав до збірки з 1803 по 1811 р. спочатку як працівник, а пізніше як видавець альманаху «Рейнський друг». Назва могла спиратися на ідилічне рідне мистецтво. Із розповідей Гегеля створюється чудовий каталог «гріхів», помилок та здивувань, які набувають повного розквіту у міжлюдських стосунках, але також, паралельно до цього, видимий календар відповідних чеснот: Гебель постійно зображає людську слабкість з метою допомогти їм – у цьому він подає оптимістичні засади поліпшення із доби Просвітительства.
Фрідріх Гьольдерлін (1770 – 1843)
Гьордерлін є одинм із поетів, хто у своїй поетичній творчості використовує як засади класицизму, так і засади романтизму, не розмежовуючи ці літературні течії за їхнім змістом та формою. Своє повне визнання Гьордерлін здобуває під час І Світової війни, коли Норберт (Hellingrath) починає видавати перше повне видання своєї праці.
Гьордерлінг народився 20 травня 1770 року у Лауфені. Він вирішує вивчати теологічні науки. Поет відвідує школу при монастирі у Дункендорф та Маульброн, прісля цього Тюбінгський монастир, де Г.Гегель та Ф.Шелінг стають його однокласниками, друзями і здійснюють при цьому великий вплив на самого поета. Після закінчення навчання, він не стає священником, а стає приватним вчителем у Шарлоти фон Фальб, подруги Шіллера, пізніше у сім’ї банкіра Гонтарда у Франкфурті, чию дружину Сунете він палко поважав. Вона вперше пробуджує у ньому поета і стає «Діотімою» його творчості. Через «лагідні» обставини Гьордерлін мусить залишити будинок Гонтарда і поступово усамітнюється в самому собі. Шіллер спочатку допомагає поету, але пізніше також віддаляється від нього. Цього разу поет як домашній вчитель їде в Бордо, звідки він повертається душевнохворим. З 1806 р. психічнохворий поет проживає під опікою подружжя столяра у Тюбенгені аж до своєї смерті, 7 червня 1843 року.
Погляди Гьольдерліна формуються під впливом таких поетів як Ф.Кюпштовка, Руссо, Пердер, Вінкельман, Міллер, Гомер, Піндар, Гесіод, Софокл, Платон, Гераклід та Емподекліт, під впливом філософії Спінози та Канта, а також ідеалів французької революції.
Розчарувавшись сучасністю, поет підносить далеке минуле до свого ідеалу. Для нього творчість є не оздобою існування, а саме інтенсивне життя. Він вважає, що покликаний волею Бога підготувати за допомогою божого слова нове воскресіння старої Еллади у Німеччині. Християнство та класицизм повинні об’єднатися із характерними ознаками німецької нації у єдину синтитезу.
Спокійні елегійні жалоби про втрати Еллади наповнюють творчість Гьольдервіна оптимістичною вірою у відродження краси, гармонійної людини, так як Платон описує ідеал освідченої людини у Греції.
Поетична праця Гьордерліна включає роман, драму, вірші та переклади.
Його ліричний роман у листах «Гіперон або відлюдник в Греції» (1797 – 1799) зображає історію одного чесного, шляхетного молодого грека, який хоче навернути свій народ до духовного багатства. Він при цьому не слідує порадам своєї коханої Діотіми, яка уособлює чисте втілення божества і застерігає його від передчасних дій. Вона спонукає Гіперіона, як називається молодий грек, за допомогою самовиховання та заглиблення у стародавню грецьку творчість стати пророком майбутнього, яке сьогодні ще не змушує до насилля.
Лірична творчість Гьольдерліна в першу чергу є лірикою думок. Вона виникає у Ф.Шіллера і скоро здобуває свою власну самостійність. В одах, елегіях та гімнах вона оспівує дружбу, безсмертність, героїзм, любов, батьківщину, свободу та людську гідність, чесність, добро і правду. Її можна зрозуміти через політичні та соціальні умови того часу, коли живе та пише поет. З однієї сторони ми бачимо пантеїстичне прагнення зародження природи у Всесвіті, що порівнюється з божеством; з іншої сторони повернення Гьольдерліна назад із похмурого минулого у омріяну ним Грецію.
На відміну від Гете, Гьольдерлін дивиться по-іншому на природу. Для нього вона не є ядром пізнання та пристрасті, але він любить її тишу, спокій, відстороненість та незмінність. Він є попередником Ф.Ніцше та його «Діоніської грецької нації».
У драмі «Смерть Емпедокла» (1798-1799) інсценується легенда про смерть грецького філософа Емпедокла. Герой жертвує собою заради природи, з метою поєднати себе з природою та викликати «Поворот часу».
Жан Поль (1763 – 1825).
Поетичне визнання Йоган Пауль Ріхтер здобуває, коли його романи з’являються під псевдонімом Ж.Поль і читаються великою кількістю людей.
Письменник народився 1763 р. у Фіхтенґбірґе в сім’ї вчителя. Він навчається у Лейпцигу, де вивчає теологічні науки, а пізніше, як «вільний» письменник, даремно шукає у Веймарі зв’язок з Шіллером та Гете. Після цього, у великих злиднях, Ж.Поль мандрує по багатьох тюрінгських містах, поки у 1804 році він не повертається до свого рідного міста в Баварії, де отримує хороші прибутки. Там же письменник помирає у 1825 р.
Найбільшого визнання із його 60-томної праці отримують такі гумористичні, сентиментальні розповіді із життя маленьких міст: «Ректор Флоріан Фельбель та його поїздка у Фіхтельберг», «Життя веселої директорки школи Марії Вуц в Анентгаль» (1793), «Життя Квінтуса Фіксляйна» (1796), «Сімейний стан, смерть та весілля бідного адвоката Ф.Зібенкеза» (1796 – 1797). Не досить великого успіху здобули наступні твори: «Гесперус» (1795), «Титан» (1800 – 1803) чи «Брутальні роки» )1804 – 1805). Основною темою цих романів виступає розвиток ідеалістів у боротьбі протиріч жорстокої дійсності та людей-демонів. Тут уособлюється протиріччя між ідеалом та дійсністю. У кінці розгортання подій герої визнають: «Для найкращих польотів людини ж потрібні також пара міцних чоботів».
Характерною рисою його романів є те, що тут не має послідовного розвитку дії. Події часто перериваються через вставки енциклопедичних термінів та короткі розповіді. Така «відкрита форма роману» відхиляється від класичних тенденцій форми і зображує перехід до суб’єктивізму романтизму.
Великого значення набуває гумор у творі Ж.Поля «Вступ до естетики» 1804 р. Тут він описує свої естетичні спостереження, поетичний розвиток та подає важливі пояснення щодо свої пізніх праць. В основі твору виступає гумор. Саме ця праця найбільше вплинула на пізній романтизм.
німецький романтизм
(1798 – 1830)
Романтизм тісно пов’язаний із поняттям «роман». Прикметник «romantisch» позначає у 17-18 ст. романтичний, тобто пригодницький, фантастичний, перебільшений, несправжній. Лише в кінці 18 ст. Ф.Шлегель та Новалій висловлюють судження про життя та мистецтво того часу, які і сьогодні є досить популярними.
Романтизм з’являється ще в період класицизму й охоплює крім Німеччини всю Європу, прагне просторових, часових та граничних розширень, які встановив класицизм, а також звертає особливу увагу на людську фантазію.
Розчарування політичним устроєм та культурні досягнення класицизму призводять поступово до пошуків нових цінностей та відчуттів.
Історичні передумови виникнення романтизму
Розчарування людей виникає через:
− французьку революцію (1789 – 1794 рр.) та її наслідки;
− військові та дипломатично-політичні дії Наполеона;
− справи введення нового порядку в Європі після падіння Наполеона, Віденський конгрес 1815 р. та створення альянсу (1815 р.) між Австрією, Росією і Прусією з метою забезпечення миру й придушення демократично-ліберального, національного руху.
Ці розчарування призводять в народі із дотримання традиційних напрямів до зміни з космополітизму класицизму до зміцнення націоналізму, патріотизму, до повернення часів свого успіху і разом з цим до середніх віків з їхньою вірою та суспільним порядком.
Культурні передумови
Доба Ренесансу, особливо Просвітительство визначається через наголос людської свідомості. Музика, реформація, пієтизм, штурм та натиск вважаються рушійними силами людських почуттів. Класицизм намагається гармонічно співвіднести раціоналізм та ірраціоналізм та нехтує при цьому фантазією людини. Романтизм на противагу класицизму прагне до універсального синтезу, де до свого світобачення залучає одночасно свідомість, відчуття та фантазію.
Романтизм стає кінцевим щаблем німецького ідеалізму, вершиною антропоцентриської епохи та поштовхом до так званого пост романтизму.