- Діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину
- семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань , вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим ґрунтовніше людина знає знаки тим глибше розкриває людський досвід
На відміну від культурології, предметом якої є осмислення культурного розвитку людства як поліфонії ціннісне значущих смислів буття людської спільноти, різних культур, формування цілісного уявлення про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку – історія української та зарубіжної культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія культури як окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є базисом культурології як найзагальнішої науки про культуру.
Художня культура як складова духовної базується на засвоєнні світу через систему художніх образів, створених митцем - суб’єктом культури. Художня діяльність поєднує перетворюючу діяльність (створення художніх творів) з комунікативною та пізнавальною (реалізація процесів сприймання мистецьких цінностей). Слід підкреслити самостійність існування ще однієї реальності – світу мистецтва, який наближує людину до її ідеалу. Художньо-образне освоєння світу має різноманітні способи творчості, модифікації, виявлені у видах мистецтва, які тепер частіше називають текстами культури – література, музика, живопис, архітектура, театр, скульптура, ужиткове й декоративне мистецтво. Мистецтво побутує у різних жанрах (поема, роман, симфонія, портрет). Історично склалися різні творчі методи і стилі (готика, бароко, класицизм, романтизм). У художній культурі реалізується цілісне, об’ємне, найбільш гармонійне освоєння людиною світу. Вона сприяє реалізації людиною наявних у ній можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись духовно, емоційно, інтелектуально, прилучає до вічної мудрості, до мистецьких цінностей, орієнтує на загальнолюдські ідеали.
Рівень художньої культури, при всій самостійності її розвитку, багато в чому залежить від матеріальної основи історичної доби, бо вона є системою створення, збереження, обміну, розподілу, поширення і споживання створених і створюваних цінностей, тому залежить від інституцій, а також матеріального благополуччя людей. Суспільний стан стимулює або стримує художню діяльність. Суб’єктами художньої культури є народ як ціле і його талановиті творці й інтелігенція. Народ - головний охоронець свого духу, ментальності, художнього досвіду,зразків, норм , традицій, мови. Митець творить унікальні художні цінності через глибоке індивідуальне переживання освоюючи дійсність. Неповторність таланту як складного переплетіння психологічного, духовного і фізичного, багатства внутрішнього світу особи з досконалістю художнього бачення світу і оригінальністю самовираження. Масштабність і значущість таланту полягає у прориві соціальної детермінованості, у виході за її межі, у наповненості загальнолюдським звучанням.
В художній культурі, в мистецтві, зокрема у фольклорі найбільше виявляється психічний склад нації як цілого. Він об’єктивується в артефактах мистецтва, які піддаються науковому дослідженню. Джерело проявів рис національного – в мистецтві, національному не лише за формою (як стверджували ідеологи марксизму), а передовсім в образах і нормах мислення. Мовна будова твору мистецтва віддзеркалює характерність специфіки національного мислення.
Культура містить у собі як стійкі, так і мінливі елементи. Ідеї, цінності, звичаї, обряди, зберігаються і передаються від покоління до покоління як традиції – наукові, релігійні, моральні, національні й духовні. Система традицій віддзеркалює цілісність, сталість суспільного організму і спадкоємність поколінь. Носіями спадкоємності є фольклор, писемність, предметні історичні пам’ятки, музеї, енциклопедії, бібліотеки. Спадкоємність передбачає передовсім інтерпретацію культури минулих часів з позиції сучасності. Вертикальна спадкоємність – це орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох. Культурний розвиток кожної епохи вбирає в себе одночасно існуючу культуру різних народів, регіонів і той зв’язок, який існує між ними і без якого їхній стан був би обмеженим, неповним і звуженим, називається горизонтальною спадкоємністю. Усвідомлюючи й переосмислюючи минуле, мислитель, учений, художник і винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури. Нове заради нового містить в собі справжнє творче начало. В сучасному суспільстві, на відміну від традиційних суспільств, оновлення, новаторство є базисною цінністю.
Одним із найважливіших чинників культурного життя усіх без винятку народів є, безперечно, література – мистецтво слова. Сам термін “література” походить від фр. litterature, яке, у свою чергу, веде до походження від латинського littera – літера. Виникнення цього терміна вчені відносять до початку ХVІІІ ст. Проте й дотепер термін “література” вживається в двох значеннях.
У широкому розумінні – це вся писемність; у вузькому – це скорочене позначення художньої літератури (вона якісно відрізняється від інших видів літератури – наукової, філософської і т.д.).
Розуміння мистецтва слова якісно змінювалися протягом його багатовікової історії. Своїм корінням література сягає в глибоку давнину, в од літературний і дописемний період. Розвиток мистецтва слова тісно пов’язаний із прогресом мислення. Адже слово, мова є дійсністю думки.
Основна цінність слова в первісних формах була у тих властивостях мови, які зближують її з музично-театральним дійством.
У подальшому на більш вищому щаблі первіснообщинного ладу, мистецтво слова відособлюється як міфологічний усний епос – міфи, легенди, перекази, що в сукупності утворювали епопеї.
Розвивається оповідна поезія. Слово входить у свої права і стає самостійним мистецтвом. Щоправда, і тут воно ще зрощене музикою. Поет, розповідач і співець – одна особа. Сказання “Іліади”, поезії “Махабхарати” – все це співалося під музику. Отже, усна народна творчість є тим джерелом, з якого виникають майбутні літературні жанри: драма, лірика, епос. Це основні літературні роди, які проявилися ще в долітературному періоді стали тими шляхами, котрими розвивалась вся історія літератури.
В основі літературного роду лежить певний спосіб освоєння явищ дійсності в основі епосу – естетично освоєна подія, в основі драми – дія, в основі лірики – безпосередній поетичний вияв душевного стану самого поета. Тож до епосу відносяться такі види: літературний міф, казка, епопея, епічна поема, роман, повість, оповідання, новела. Поняття лірики охоплює собою такі різновиди: пісня, ода, романс, елегія та ін.
Драматичний рід – це трагедія, комедія і власне драма.
Зазнаючи серйозних змін літературні види, у свою чергу, породжують чимало жанрів.
Героїчний епос містить цілісну картину народного життя у формі героїчної розповіді про минуле. В епосі завжди присутній глибокий інтерес до історичної долі народу. Історичний фон концентрується завжди навколо певної історичної події (війни), яка має всенародне значення (“Одіссея”, “Пісня про Роланда”, “Пісня про Сіда”, “Дума про Байду”, “Дума про козака Голоту”).
Більш високий рівень патріотизму притаманний для народів. які зазнають національного гноблення. Так, в українських історичних піснях та думах (згадувались вище) головні герої втілюють у собі всенародне прагнення до незалежності, уособлюють зростання національної самосвідомості.
Згодом епос відходить на другий план, поступаючись місцем драмі та новим епічним формам (Данте “Божественна комедія”).
Ще в античній літературі виникає специфічна галузь словесної творчості, яка, з одного боку, знаходиться на межі літератури і повсякденного мовного спілкування, а з іншого – на межі літератури та філософії. Ця жанрова лінія дістала особливий розвиток в епоху Відродження і мала найбільше значення для народження роману (Ф. Рабе “Гаргантюа і Пантагрюель”).
У всіх великих країнах Західної та Центральної Європи в епоху Відродження виникають і перші національні літератури – за мовою і своїм значенням. В Італії фундаторами італ. літератури були Петрарка та Боккаччо. Проте слід зазначити, що цей процес не у всіх народів відбувався одночасно. Так, в Україні (кінець ХVIII – початок ХІХ ст. І. Котляревський), в Росії (пол. ХІХ ст. – О.С. Пушкін).
Подальший розвиток літератури був пов’язаний з особливостями, притаманними епосі класицизму (ХVІІ – поч. ХІХ ст. ). Для класицизму характерний поділ на “високі” та “низькі” жанри, поєднання яких вважалося неприпустимим.
Високі жанри – епопея, трагедія, ода – покликані втілити державні або історичні події, тобто життя монархів, полководців, міфічних героїв.
Низькі – сатира, байка, комедія – мають зображати приватне, повсякденне життя осіб середніх верств. Стиль і мова повинні були строго відповідати обраному жанру (Расін, Буало (Мольєр)).
У кін. ХVІІІ ст. в Німеччині і на початку ХІХ ст. у Франції, а також в інших країнах виникає напрям, який протиставляє себе класицизму і отримує назву “романтизм”. Романтики вперше відкрили суперечливість людської душі, її невичерпність.