В чітких поділах інтер’єру збереглись ордерні молитви, але зникла характерна для Давнього Риму ордерна аркада.
Аркада на колонах, що з’явилася ще в період Римської імперії, стала в візантійській архітектурі переважаючим мотивом. Форма аркади – конструктивна. Від римського ордеру залишилась тільки колона. Змінилась і форма капітелі, що передавала зосереджені зусилля від арки з прямокутною основою на круглу колону. Більш масивна, ніж в римських колонах, вона отримала форму перекинутого півшару з усіченими сторонами. Її скульптурна обробка виконувалась у вигляді легкого геометричного візерунку, форма і пластика були різними. Ствол колони часто робився монолітним, в окремих випадках на обидва кінця колони накладались свинцеві прокладки. Всі елементи системи відрізнялися доречністю.
В ранньовізантійських рамах застосовують базиліки – подовжені будівлі з виділеним по ширині та висоті середнім нефом, відділених від малих аркадою на колонах. Велике значення для розвитку візантійського зодчества мали базиліки що будувалися в східних районах – в Сирії, Малій Азії, Закавказзі.
Великий вплив на розвиток візантійських центричних будівель мали купольні споруди (церква в Есрі 510-515 р. (додаток 1), церква в Русафе в Месопотамії 569-586 р.). Особливого значення набуває купол на чотирьох чи восьми опорах (купол на "барабані"). Одним з ранніх прикладів цього типу в Сірії може слугувати церква в Босрі 513 р., в якій купол спирався на чотири опори.
За часів, коли купол переважав у композиції, велике значання відігравали ніші-ескедри. В поєднанні з колонами вони створювали просторові устої, яки сприймали розпір купола в діагональному напрямку. В цій розвинутій структурі центричної купольної будівлі роль інтер’єру стала головною у відповідності до особливостей християнського ритуалу, що проходив головним чином в центрі храму під куполом – символом небо сходу.
Розділ ІІІ. Приклади візантійської архітектури
Собор Софії
Вершиною розвитку арочно-звідних структур є велична купольна базиліка собору Софії у Константинополі, побудована грецькими архітекторами Анфімієм із Трал та Ісидором з Мілету в 532-537 р. за часів правління Юстиніана. Це найбільш величне і найбільш відоме произведение візантійського зодчества.
Собор Софії був головною будівлею Візантійської імперії та придворним храмом імператора. Тут імператор виходив до народних мас в оточенні світи та духовенства. У створенні сильного емоційного враження архітектурі відводилося основне місце.
Купольна базиліка храму (додаток 2) ніби поєднувала у собі особливості структури видатних римських споруд – базиліки Констянтина та Пантеона. Однак загальні розміри собору Софії значно перевищують їх, а конструктивна основа значно відрізняється від прототипів.
У плані храм являє собою прямокутник зі сторонами 74.8 Х 69.7 м. Центральний простір формується чотирма масивними пілонами висотою 23 м, пов’язаних між собою підпружними арками та парусами, на які спирається центральний купол діаметром 31м. У цілях максимального облегшення конструкції ребра куполу та заповнення між ними викладалось зі спеціально виготовленої пемзової цегли на товстих шарах цементного розчину. Створена чітко спів діюча система купольного і під купольних просторів, що зливаються в однин великий простір головного нефу.
Інтер’єри відрізнялися багатством форм и обробки (додаток 3). Тут просторовість та повітряність поєднуються з гігантським масштабом. Однак не дивлячись на грандіозні розміри, архітектурні форми не подавляють людину.
Важливою особливістю інтер’єру є його тектонічна ясність, підкреслена обробкою та освітленням. Просторова, пластична та урівноважена конструкція – основа виразності. Система сферичних поверхонь – купол, паруса, півкупола та конхи ескедр – акцентовані мозаїчними зображеннями на золотому фону (додаток 4). Світове рішення композиції також підкреслювало значення сферичних форм, особливо куполу. Для цієї цілі слугують численні пройми, влаштовані в нижній частині куполу та пів куполів, а також наростаюча від периферії до центру інтенсивність світових потоків, яка досягає своєї кульмінації в достатньому освітленні під купольного простору з-під сфери через пройми у її основі. Освітлений купол ніби парирує нд усім інтер’єром, підкреслюючи його повітряність та просторовість.
Собор Софії в Константинополі значно вплинув на наступний розвиток архітектури. І хоча жодна будівля вже не досягала розмірів цього храму, його композиція була зразком, якому слідували протягом багатьох років.
Церква св. Ірини
Своїм планом та інтер’єром подібна до собору св. Софії меншму вигляді, але купол її не плоский, а являє собою заглиблення. Цікава вона також тим, що у неї окрім головного куполу є ще й інший, який знаходився над трапезною частиною і мав рідку форму еліпсу, що досить рідко зустрічалась у візантійському мистецтві.
Кафолікон (собор) в Афінах
Цей собор споруджено у VІІІ чи ІХ ст. Має форму хреста з главою над середнім простором. Цей невеликий храм являє собою видозмінення візантійського стилю, що зустрічається загалом в південно-грецьких та пелопоннеських церквах, в якому значною складовою є фасади з фротонами та мезонинами, що нагадують фасади базилік. Серед храмів, що відповідають по типу Кафолікону можна назвати церкву св. Нікодима, церкву св. Феодора та декілька церков у Салониках.
Висновки
У Рефераті розглянуто відомості про архітектуру Візантії. Як бачимо вона була досить величною та різноманітною, значно вплинула на архітектуру Давньої Русі. Також відіграє важливу роль у світовій архітектурі після загибелі самої Візантійськї держави. Відображення візантійської архітектури можемо побачити і в сучасній архітектурі.
Архітектура Візантії змінювалася під впливом історичних подій. Змінювалися не тільки зовнішні характерні риси, а також інтер’єр та окремі будівельні особливості, що надавали їй легкості, повітряності та особливої величності.
Список літератури
1. Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. - Киев, 1991 г.
2. Каждан А.П. Византийская культура (Х-XII вв.). – М., 1997 г.
3. Культура Византии. В 3-х т. – М., 1984-1991 г.
4. Поляковская М.А., Чекалова А.А. Византия: быт и нравы. – Свердловск, 1989 г.
5. Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988 г.