Становлення буржуазних економічних відносин і зв’язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В схоластичному ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму. В так зрозумілій науці відкриття якби і не передбачалися, тому що істина в принципі була дана Богом в Біблії, конкретизована в працях отців церкви. Середньовічна наука поділяється на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу — хранительку Божественного одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення значення божественних символів. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.
Середньовічна культура досить різноманітна, їй властиві внутрішні протиріччя, вона зазнала розквіту і занепаду. Разом з тим їй властива ідейна, духовна та художня цілісність, що визначалась історичною реальністю, яка лежала в її основі. Християнський заклик любити ворогів своїх, побудований на контрасті із загальноприйнятими нормами життя, передбачав аналіз відносин між людьми в рамках нової релігійної системи, визнання певних релігійно-естетичних цінностей, перемогу інакшого модусу поведінки, аніж того, який був засвоєний у тогочасному суспільстві. Це протиставлення особливо виразно звучить у словах Нагорної проповіді: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога»; А я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…» [2, с. 43 - 44]. Крізь хаос невиразних, чітко неусвідомлених прагнень стало поступово складатися переконання, що може існувати любов, міжлюдська любов, яка є терплячою і доброю, вільною від заздрощів і зухвальства, щасливою, коли бачить добро, несхильною до осуду інших, завжди повною віри у краще майбутнє. Все більше люди починали усвідомлювати, що їм для їхнього ж блага потрібна якась віра у своїх ближніх та їх справи, надія на краще, внутрішня радість від спілкування.
У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.
Майже всі просвітницькі концепції культури - Шарля Монтеск’є, Вольтера, Жана Кондорсе та інших - базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов´язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітниким вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни виникає, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, і полягає у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Доба Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітників, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.
Один з найвидатніших учених і мислителів ХVІІ ст. Р. Декарт, розділивши дух і матерію, душу і тіло, намагається з’ясувати природу духу як такого, визначити його сутність. Він прагне піднести це питання на теоретичну височінь, тобто взяти дух у його, так би мовити, «чистому» вигляді, абстрагуючись від другорядних, похідних його ознак. Питання про сутність духовної субстанції, згідно з традиційною термінологією, постає у Р. Декарта як питання про її головні атрибути. Кожна субстанція має певні атрибути, себто властивості або якості, що доступні нашому сприйманню. «У кожної субстанції є переважна властивість, така, що утворює її сутність і природу, від якої залежить усе інше» [3, с. 409].
Звернення до філософії І. Канта і аналіз його концепції духовного дає можливість виділити ще один аспект духовності. Він називав дух «оживляючим принципом в людині» і вважав, що духовність включає в себе не тільки пізнавальну свідомість. Розглядаючи внутрішній світ людини в «Критиці чистого розуму», І. Кант розвиває тезис про субстанційність душі: «Як предмет одного лише внутрішнього почуття ця субстанція дає поняття нематеріальності; як проста субстанція – поняття незруйнованості; тотожність її як інтелектуальної субстанції дає (поняття) особистості; всі вони разом дають (поняття) духовності» [6, с. 371].
Погляд на культуру як інтегроване соціальне явище, що виявляється в сукупності людської діяльності, вплинув на досить широке визначення вченим сутності поняття культури. І. Огієнко поділяв її на матеріальну і духовну. До матеріальної культури вчений відносив засоби життя, способи комунікації, тобто те, що дає зовнішні ознаки високого рівня забезпеченості потреб людини. "Духова культура, на думку вченого, - то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту. Вчений не виокремлював з матеріальної культури безпосередньо техніку і не розглядав її в площині взаємостосунків з людиною (ця тема досить актуальна в сучасній культурології), а писав про матеріальну культуру загалом як суцільний феномен. Однак його оцінка матеріальної культури як вторинного, хоч і важливого для людини, явища показує, що І. Огієнко особливо застерігав проти небезпеки захоплення, а тим більше обожнювання та плазування людини перед матеріальними здобутками. Тільки духовна культура, на думку вченого, сприяє розвитку людини, народу та суспільства. Тут можна побачити деяку спорідненість, хоч і досить умовну, з концепцією М. Бердяєва, з її уявленням про взаємодію форм духу в його ставленні до природи й техніки, однак з тією особливістю, що вчений не розглядав цю проблему так широко, а лише окреслив її в загальних рисах. Традиційно до уявлень культурологічної науки XIX ст. - початку XX ст. про структуру культури І. Огієнко виділяв два рівні культури тієї чи іншої нації: нижчий (культура народна) і вищий (культура інтелігенції чи професійна культура). Існування професійної культури є в розумінні І. Огієнка надзвичайно важливою умовою для культурного поступу, тому що саме вона є загальнонаціональною об’єднуючою силою. Отже, професійна культура є тим чинником, без якого культурний процес не може стати різнофункціональним та завершеним у своїй структурній повноті. Вищий рівень культури, за І. Огієнком, є показником ступеня розвитку нації та її місця в загальносвітовому вимірі.
Вчений вважав культуру важливим інтегруючим чинником. Вона має здатність об’єднувати як національні сили, так і суспільство загалом, що сприяє формуванню національної ідентичності. І. Огієнко визнавав, що в її творенні беруть участь різні верстви суспільства залежно від історичних та суспільно-політичних умов. Формування національної культури - це процес досить складний і багатовимірний, а міра співвідношення народу та його інтелектуальної еліти як творців духовних цінностей впливають на особливості культури, форми її функціонування в суспільстві, на місце серед культур інших народів.
У сучасному світі культура, наприклад духовна, перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця – людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу. Що ж до проблеми духовності, то вона належить до тих філософських «одвічних» проблем. Вона особливо активізується у драматичні періоди людської історії, який нині, зокрема, переживає й Україна, коли принципово нові життєві явища та обставини коригують способи і засоби життєвого вибору та соціального самовизначення індивідів.
Дух людський, згідно Г.Зіммелем, вбачає себе спрямованим до буття. Однак Дух залишається замкненим у собі. Так, духовно-практична діяльність людини перетворюється на особливий простір. Сама присутність Духа, трансцендентної сутності людини, виявляє себе в процесі духовно – практичної діяльності та ознаменовується як духовність – це така властивість людської природи, яка виявляє її належність до божественого, трансцендентного початку через перебування в ній Духа. Сам Дух, перебуваючи в людині, відкриває їй відчуття первинного буття. Духовність є такий модус свідомості, пише фізик Ф.Капра, в якому ми відчуваємо зв'язок із Космосом, із самим Всесвітом. Виявляючись властивістю самої людської природи, духовність виступає тим унікальним, що становить її особливість і виділяє людину від всіх інших істот. Людина, наділена духовністю,утверджує в собі початок буття. С.П.Кримський писав: «Духовність – це є здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі, здатність створювати той зовнішній світ, завдяки якому реалізується собі - тотожність людини, її свобода від жорстокої залежності від постійно змінюваними ситуаціями»[7, с. 23]. Духовність є практичною взаємодією зовнішнього та внутрішнього буття людини, засобом якої реалізуються духовні потреби людини та творчі перетворення навколишнього середовища.