Частину своїх записів, пісні про громадські справи, Франко надсилає в 1882 р. М. Драгоманову для використання. Тоді ж пише широку розвідку, переважно на основі зібраних ним пісень про жіночу долю «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883 р.). Поодинокі свої записи друкує в журналах «Зоря», «Киевская старина», «Житє і слово».
Слід особливо наголосити на тому, що І. Франко був не лише записувачем і дослідником народного пісенного багатства, він був його багатим володарем, носієм. До І. Франка як виконавця і носія народних пісень першим звернувся М. Павлик, потім М. Лисенко під час приїзду поета до Києва в 1885 р.
І. Франко в статті 1904 р. «Лисенкове свято в Австрії» між іншим згадував, що тоді для Лисенка він співав деякі жалібні галицькі пісні і той впізнав у них ті тони голосінь, які він чув ще 1873 р., проїжджаючи під час холери через Галичину до Відня.
В першу зустріч з І. Франком М. Лисенко записав від нього ряд мелодій, тексти до яких І. Франко згодом надіслав композиторові окремим листом від 13 грудня 1885 р. Частина цих записів з’явилася в IV зошиті «Збірника українських пісень» М. Лисенка (1886 р.).
Багато сучасників І. Франка, підкреслюючи любов поета до народної творчості, відзначають його глибоко емоційне виконання пісень, хоч прилюдно він звичайно співав рідко.
1895 р., наприклад, поет проводив свій літній відпочинок в с. Циганах (тепер с. Рудка) на Тернопільщині. Ось який епізод з цього часу оповідала Дарія Глібовицька: «Любив слухати моєї гри. А коли вперше відіграла народні, мною зібрані коломийки, приступив, поцілував мене в руку і промовив: «Першу жінку в житті цілую в руку, а знаєте за що? Ви потрапили так гарно, вірно схопити, відтворити душу мого дорогого народу». Я тою честю дуже збентежилася».
В останні роки XIX і на початку XX ст. поет зробив небагато записів, але, як свідчать сучасники, не переставав цікавитися пісенністю краю. Тепер він головним чином займається організаційною роботою в цій справі, залучивши значні сили до записування народної творчості. Численні записувачі надсилали матеріал І. Франкові та очолюваній ним Етнографічній комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Архів письменника містить велику кількість таких записів.
Музикально обдарований поет був глибоко переконаний, що пісня без мелодії, як птах без крил. В 1901 р. під час відпочинку в карпатському с. Буркуті в товаристві Лесі Українки і К. Квітки він проспівав багато мелодій. Окремі з них, особливо жартівливі пісні «Ой на горі лен поламався», «На воді човен вихитується», «Сабадашко моя», «Ой на горі біла глина», перейняла тоді від І. Франка Леся Українка. Квітчині записи мелодій з голосу І. Франка ввійшли в книгу «Українські народні мелодії, зібрав Климентій Квітка» (1922 р. ). Мелодію пісні «Чому, сину, не п’єш, чому не гуляєш» записав тоді ж від І. Франка М. Харжевський .
У 1912 р. І. Франко звертається до музикознавця Ф. Колесси і співає пісні для запису. «Франко співав приємним баритоновим голосом, - пише Ф. Колесса, співав зовсім просто й природно, так, як співають наші селяни, без афектації, без концертних манер, проте його спів чомусь глибоко зворушував».
В 1900-1915 рр. І. Франко вивчав найдавніші українські пісні, хронологію їх ритмічних різновидів, варіанти, історичну підоснову змісту і т. д. В його архіві збереглося дуже багато виписок з рукописних співаників XVII-XVIII ст., з друкованих джерел тощо. В ці роки вчений створює свою найбільшу фольклористичну працю «Студії над українськими народними піснями». Саме для цієї книги він і готував мелодії в записах Ф. Колесси, хоч, на жаль, із тридцяти в «Студіях...» вміщено всього вісім, а решта десь загубилась.
З роками не гасне велика любов поета до пісні народу, а стає ще більш зрілою і виливається в ґрунтовні дослідження народної творчості. Водночас чудові рядки про пісню знаходимо то в оповіданні «Дріада» (1905 р.), то в емоційно хвилюючому VI вірші з циклу «На старі теми» (1906 р.). Франків опис пісні «Плине качур по Дунаю» в «Дріаді» ніби й зроблений для того, щоб підтвердити такі слова С. Людкевича: «Франко любив народну музику, пісню. Любив з властивою йому пристрасністю. Він не був музикантом, але умів глибоко почувати аромат народної музики, виявляючи надзвичайно тонке розуміння мелодії, умів відшукати в ній душу».
Згаданий же вірш - це неперевершене за глибиною, лаконічністю та емоційною силою слово поета і вченого про народну пісню:
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині
Руськії сльози жіночі!
Скільки сердець розривалось, ридаючи,
Скільки зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли складаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітні ридання!
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?
Як збирач текстів та мелодій народних пісень в Галичині Франко теж може похвалитися великим доробком. Він власноручно записав понад 400 пісень і близько 1300 коломийок. Як відомо, деякі з них побачили світ у друці, але основна маса досі залишалась в архіві письменника. Зведені ж в книгу записи І. Франка дають підстави говорити про нього як про збирача широкого діапазону з діалектичним підходом до народної пісенності. Фольклористично-збирацький досвід І. Франка став основою багатьох його теоретичних міркувань про живий фольклорний процес.
Характерною рисою І. Франка як збирача народної пісні є те, що він записував усі пісенні жанри без винятку, причому ті їх зразки, які зустрічав у живому побутуванні. Це дало йому змогу сприйняти всю ту емоційну атмосферу, яка створювалась під час співу, відповідно настроювала співаків і слухачів.
І. Франко записав чимало обрядових пісень, веснянок, колядок, весільних. Живі враження від сільських весіль і весільної пісенності відобразились також в його науковій та художній творчості. Пишучи передмову до зібраних О. Рошкевич весільних пісень і звичаїв, І. Франко відзначає як типову емоційну їх рису - сумовитість, особливо яскраво виражену жалісною мелодією. У повісті «Великий шум» письменник відтворює широку картину підгірського весілля, не боячись навіть деякої перевантаженості цієї частини твору етнографічно-фольклорними елементами. П’ятдесятирічний художник не міг устояти перед сильними юнацькими враженнями від мальовничо-врочистого народного обряду і весільної поезії.
Основну масу пісенних записів Івана Франка становить народна лірика - пісні про кохання та родинне життя. Слухаючи їх в природній атмосфері побутування (з уст численних співачок) і глибоко відчуваючи життєво-соціальну основу їх змісту та емоційного звучання, І. Франко визначав як головний лейтмотив, як головну тему скаргу жінки на свою тяжку долю. І дослідження про ці пісні він назвав «Жіноча неволя в руських піснях народних». Це дослідження стало своєрідним узагальненням активної збирацької роботи І. Франка з 1864 р. до початку 80-х років XIX ст., його спостережень над життям пісні та її головних носіїв.
«Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народному і особливо слідити його безмірно цікаві духовні прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді, «жіночі невільничі псальми», - писав І. Франко. - Особливо тим цікаві вони, крім своєї основи, що майже всі, за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, суть новішого, майже сучасного походження, як се доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім локально забарвлена, - як доказують зовсім нові сучасні поняття і обставини, в них зображені».
Інтерес до найновіших пісень, які є художнім відображенням животрепетних подій і народних поглядів, - це друга характерна особливість І. Франка - збирача та дослідника народної пісні. Вся його розвідка «Жіноча неволя...» ґрунтується на побутуючому пісенному матеріалі, записаному ним самим та товаришами поета М. Павликом, І. Мохом, Анною Павлик та ін. При цьому І. Франко відбирає з сучасної йому народної пісенності найхудожніші та найяскравіші щодо змісту і форми зразки, саме ті, що «як твори народної лірики... можуть сміло рівнятися з найдосконалішими того роду творами всіх часів і народів». До речі, цей провідний критерій художності, властивий Франкові-фольклористові, повністю виявився і в його збирацькій діяльності при записуванні пісень і обумовив високий художній рівень його записів.
Пильна увага І. Франка до найновіших творів у живому фольклорному процесі дала цінні наслідки. І. Франко виявився одним із винятково щасливих збирачів новотворів: він першим в Галичині зафіксував і дослідив робітничу тему в народній творчості, особливо в коломийках про бориславське життя й експлуатацію на нафтопромислах; записав чимало нових коломийок про картоплю, епічних співанок про окремі трагічні події і вчинки, дрібних пісень на злободенні теми тощо. Спостерігаючи процес творення нових пісень, І. Франко зробив дуже важливі теоретичні висновки, відкинувши песимістичні думки про занепад народної творчості. З цього погляду особливо цінними є його рецензія на переклади М. Старицьким сербських народних пісень («Друг», 1877 р.), статті «Дещо про Борислав» («Світ», 1882 р.) та «Як виникають народні пісні?» («Ruch», 1887 р.).