Коли уважно оглянути Франкові пісенні записи, легко помітити серед них чимало свіжоскладених у прикарпатському краї пісень. Це, зокрема, пісні про Драгарюка, про рекрутчину та жовнірське життя, співанки-хроніки про різні місцеві трагічні випадки, що гостро вразили народних співаків. Тут слід назвати пісні «Ой бо мала Гребенюшка два синочки рідні», «У сім селі й у Лолині сталася новина», «Ой на панській полонині отава зелена» (про Футюка Семена), «Ой кувала зозулечка то біла, то сива», «В понеділок по п’ятінках надворі погода» та ін. Що ці пісні схоплені безпосередньо в процесі творення, свідчить їх місцевий колорит, виражений документальними вказівками на місце подій і їх учасників. Більше того, в останній із перелічених співанок названо навіть її авторів:
З Шипаровець до Рахівця неблизько ходити,
То не могли сесю пісню так борзо зложити.
Прокіп Заєць з Дмитром братом йа в Чиграх косили
Та вже оба Николочці цю пісню зложили.
Ой коби ми тогди були, що там говорили,
Ми би були сесю пісню ще краще зложили
Це характерний прийом епічних співанок карпатського краю. Великий досвід збирача народних поетичних перлин дав право Франкові твердити, що кожна пісня первісно мала свого автора - народного поета. А оскільки останній «творить свою пісню з того матеріалу вражінь та ідей, яким живе ціла маса його земляків», і «із скарбів своєї індивідуальної душі він в головних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденну поживу цілої маси», то й пісня його є «виразом думки, вражінь та стремління цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою».
Пісенні новотвори приваблювали І. Франка передусім тими мотивами та думками, тими тенденціями, що відображають розширення народного світогляду, зміни в етичних чи соціальних поняттях. З цього погляду особливий інтерес становить «Пісня про шандаря». Під впливом І. Франка та М. Павлика цю епічну співанку записала в с. Лолині в кінці 70-х років XIX ст. Михалина Рошкевич, сестра Ольги Рошкевич. «Пісні про шандаря» І. Франко присвятив окрему частину своєї праці «Жіноча неволя...», де саме на прикладі цієї пісні схарактеризував специфіку таких творів. «Пісня про шандаря», судячи по різним признакам, - писав він, - належить до найновіших творів народної фантазії і повстала в Підгір’ю, певно в околиці Делятина, звідки занесена стала в околицю Долини, до Долина. Находячийся у нас варіант, мабуть, єдиний, - досі записаний, - ані у Головацького, ані в жоднім іншім збірнику ми подібного мотиву не стрічали. За її локальним походженням і недавнім початком промовляють також численні провінціалізми, котрі стираються і вигладжуються, коли пісня давніша і переходить з одної околиці в другу. За тим самим промовляє і те, що пісня така невироблена, оповідання уриване, переплітане (не раз просто таки для вірша) нічого не значучими реченнями, особливо в початку, — що все, переходячи з уст до уст, згладжується, доповнюється і заокруглюється. Можемо затим майже напевно сказати, що пісня про шандаря знаходиться ще, так сказати, in statu nascendi (в стані зародження, в момент утворення. — О. Д.), тим цікавіше буде для нас розібрати таку свіжу пісню, прослідити немовби найновішу фазу, на якій у нас стало «жіноче питання».
Дослідивши пісню про шандаря з мовно-стилістичного й художнього боку та з боку змісту, І. Франко згодом звернувся до цієї пісні ще і як драматург: він взяв від неї сюжет, образи і соціально-психологічні конфлікти для своєї класичної п’єси «Украдене щастя».
Іван Франко високо цінив «оперативність» народної поезії, здатність її відгукуватись на події життя, що хвилювали широкі кола трудящих чи то певної місцевості, чи й цілого краю.
2. Музичне обдарування Івана Франка
Іван Франко мав неабияке музичне обдарування, що зростало на ґрунті народної пісенної мелодії. Не випадково він став одним з поборників народності в музичному мистецтві України останньої чверті XIX і початку XX ст. Він постійно спрямовував композиторів і дослідників до народних мелодій.
Пишучи про сучасну йому музику, Франко дещо перебільшено акцентував: «Українська народна пісня зараз є домінуючою рисою української артистичної музики і надає їй ознаки незвичайної святості та оригінальності». Поет дуже високо ставив композиторів П. Ніщинського та М. Лисенка за їх обробки народних мелодій. «Потужний талант» М. Лисенка приваблював І. Франка передусім майстерно опрацьованими збірниками народних мелодій. І. Франко захоплювався працею М. Лисенка, композитора, що «перетворив тих перелітних дітей українських піль і степів у справжні художні перли із збереженням всієї їх первісної свіжості і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народних пісень здобули йому найбільшу популярність і залишаться найтривкішим пам’ятником його діяльності».
В 1894 р. І. Франко стає одним з організаторів систематичного збирання та видання народних мелодій. В цьому році комітет, до складу якого, крім Франка, входили О. Нижанківський, Ф. Колесса, О. Роздольський, М. Павлик та інші, поширив спеціальну відозву про потребу записування пісенних мелодій. Згодом в «Етнографічному збірнику» почали з’являтися публікації мелодій з Галичини. В 1906 р. І. Франко виступив із схвальною рецензією на першу частину «Галицько-руських народних мелодій» (зібраних на фонограф О. Роздольським і розшифрованих С. Людкевичем), що вийшли в XXI томі згаданого видання.
Народна музика була рідною сферою поета, одним з постійних його зацікавлень. Проте музикознавці чомусь обминули творчі спроби І. Франка в цій ділянці. Лише Ф. Колесса помітив їх: 1911 р. він записав від поета складену ним мелодію до XVIII вірша збірки «Зів’яле листя». У творчій манері І. Франка було звичним добирати ритмомелодичну канву в процесі складання поезії.
Про такий метод признавався й сам І. Франко в листі до Уляни Кравченко, надсилаючи їй текст своєї прощальної пісні «Будь здорова, моя мила»: «Жаль, що не можу вам передати й понурої та дикої мелодії цієї пісеньки. Мелодія, як я сказав, мадярська. Не менший жаль, що не знаєте і мелодії до «Похоронів», здається, композиції Шуберта; обидві ті пісні укладав я до мелодії і відповідно до мелодії співаючи, і тільки в співі вони можуть зробити враження». Про це, до речі, свідчить В. Щурат у своїх спогадах: «Він ніколи не засідав до писання віршів з пером в руці над папером. Коли наросла гадка, коли назріла до вислову, він мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи під ніс так довго, поки не одержав співної стрічки одної, другої, третьої, четвертої, поки ціла строфа, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав для неї щораз поправніших римів. Коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове, строфу за строфою, уступ за уступом. За тиждень, за два повертався до списаного і аж тоді виправляв дещо на папері, наскільки раніше виправив у пам’яті».
Про зв’язки поезії Івана Франка з народною пісенністю ми мали нагоду говорити в книзі «Іван Франко і народна творчість». Тут слід підкреслити, що до цих джерел він спрямовував і своїх сучасників-письменників, відвертаючи їх від захоплення модним «новаторством» і модернізмом. Простота й влучність малюнків, заснованих на тонких живих спостереженнях, і лаконічність та глибока емоційність зображення - це завжди цікавило й вабило І. Франка в піснях та коломийках, і не випадково поет нерідко звертався до цієї художньої школи і радив іншим письменникам вчитися в ній. Красномовно розповідає про це у своїх спогадах відомий сучасник великого Каменяра - Марко Черемшина. Якось по дорозі із Відня у вагоні Марка Черемшину попросили заспівати «Гуцулку»: «Спершу я не похочував, але коли і Франко мене підбадьорював, я розпочав в’язанку коломийок «Параскою»:
Ой пішов я до Параски лиш голі два разки...
А вна мені показує аж три перелазки:
Оцим будеш заходити, а цим виходити,
А цим будеш утікати, як тя муть ловити.
Та «Параска» подобалась була... Франкові, і Франко опісля не раз повторював її собі у хвилях загальної мовчанки...
Опісля звелась між нами переписка, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вертатися до «Параски», себто до мужиків».
Любив Франко співати коломийки і сам, а надто їх слухати. Справжнім майстром виспівувати коломийки був Володимир Гнатюк, з яким Франко приятелював і разом працював над виданням фольклору в «Етнографічних збірниках». Франко любив, коли Гнатюк виспівував цілими в’язанками веселі та влучні, часом із солоними крупинками дотепу, коломийки. Гнатюк тоді готував велике зібрання «Коломийок», три томи якого з’явилось в 1905-1907 рр. Багато із своїх записів поет подав до цього видання, і вони розсипались по численних сторінках тритомника.
Франко негайно ж відгукнувся на вихід «Коломийок», висловивши в рецензії свої міркування про цей жанр. «Слухаючи їх одну за одною, співані безладно, принагідно селянами, - писав тут Франко, - нам певно і в голову не приходить, що се перед нами перекочуються розрізнені перлини великого намиста, частки великої епопеї сучасного народного життя... Зведені докупи в систему, що гуртує їх відповідно до змісту, вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатий деталями і кольорами, де бачимо сльози й радощі, працю й спочинки, турботи і забавки, серйозні мислі і жарти нашого народу в різних його розверстуваннях, його сусідів, його соціальний стан, його життя громадське й індивідуальне від колиски до могили, його традиції й вірування, його громадські й етичні ідеали. Все це... наповнює нас правдивими гордощами, коли в тім поетичнім дзеркалі бачимо здорову, чисту та так рухливу і невтомно творчу душу нашого народу»
В 1914 р., будучи вже хворим, І. Франко ще раз повернувся до цього жанру в статті «До історії коломийкового розміру», де знову високо підніс багатство змісту й поетичну красу коломийок, вважаючи, що їх складено «щонайменше 10000».