А кіно? Всі ми пам'ятаємо блискучі успіхи, якими ознаменувалося звертання талановитих кіномитців до Коцюбинського і Стефаника. На жаль, піднесення українського кіно було зупинене (хоч у звертанні його до літератури ще траплялися такі яскраві епізоди, як екранізація Землякової «Лебединої зграї» І. Миколайчука). Сьогодні знову маємо обнадійливе, хоч і запізніле звертання до Григора Тютюнника, Є. Гуцала, Але ж є ще небезінтересні для кіно І. Чендей, А. Дімаров, Б. Хар-чук, Вал. Шевчук, В. Дрозд, В. Яворівський... Здається, що при зацікавленій увазі та вболіванні за українську національну культуру можна було б і в їхніх творах, і у творах інших українських авторів знайти і теми, і образи, і ідеї. Зрештою, багато що залежить від режисерської інтерпретації.
Не завжди є бажання творити українське мистецтво. Але й самого бажання мало, навіть за наявності таланту. Треба ще знати народ і його культуру, любити їх, жити ними, відчувати відповідальність за них; треба мати в душі те почуття, що змушує думати про їхню добру славу та про те, як їй по можливості прислужитися або «бодай сорому не наробить...», як висловився колись один із класиків української літератури... Культура вахтовим методом не робиться.
Або таке. Наближається ювілей Т. Г. Шевченка. Жоден з українських кінорежисерів не готує художнього фільму, присвяченого Шевченкові. Жоден із театральних режисерів не готує шевченківських вистав. Знов-таки: немає сценаріїв. Але ж є Шевченко. Лесь Курбас не ждав сценаріїв та інсценівок, а поставив «Гайдамаків». І. Кавалерідзе створив «Коліївщину». С. Параджанов сам написав сценарій «Марії» і мріяв поставити фільм, знайшовши надзвичайно цікаве рішення: у формі українського вертепу. Мені здається, справа тут — щодо Шевченка — не тільки в сценаріях. Справа і в тому, що бракує відчуття Шевченка та внутрішнього відгуку на нього, бракує бачення і розуміння його духовної насущності для нашої доби. Не живуть тим, чим жив Шевченко: історичною долею свого народу.
На цих проблемах наголошується в прийнятій Постанові ЦК Компартії України «Про заходи щодо реалізації в республіці настанов XXVII з'їзду партії, січневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС у галузі національних відносин, посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення».
Сказаним я не хочу виправдовувати літературу і перекладати все на «суміжників». Ні, література сьогодні таки не дає належного забезпечення і належної підтримки іншим мистецтвам. А деякі з них просто тримає на голодному пайку. Наприклад, якби зараз заходилися коло справжньої, а не фіктивної організації української оперети або естрадного конферансу, зразу б відчули гострий дефіцит літературного матеріалу. Але ж, з другого боку, і матеріалу цього не буде, поки не буде попиту на нього, тобто, поки не існуватимуть відповідні мистецькі форми й заклади. Це дві взаємозумовлювані сторони одного процесу.
Ще один приклад недостатньої обґрунтованості нарікань на літературну незабезпеченість, а, по суті, на нібито неможливість повноцінного існування україномовної форми того або іншого виду мистецтва — нарікання багатьох композиторів-піснярів, особливо молодих. Мовляв, немає українських текстів, які б відповідали світосприйманню й інтересам сучасної міської молоді, її життєвому досвіду та емоційному ладові, а смерічки, потічки й вербички, мовляв, уже всім набридли. Можна б посперечатися із цим (хтось із виконавців добре сказав: якщо італійці весь час співають про море, то чому я не можу співати про гори — про Карпати), але на хвильку погодьмося з цим. Тоді доведеться сказати інше: шановні композитори, ви погано знаєте українську поезію. Чому російські композитори пишуть, у тому числі й пісні, на слова і Маяков-ського, і Пастернака, і Вознесенського, і Ахмадуліної, і Євтушенка, а чому українських композиторів не приваблюють В. Свідзинський, Є. Плужник, Л. Первомайський, не дуже приваблюють Ліна Костенко, !. Драч, М. Вінграновський, П. Мовчан, Ірина Жиленко, М. Воробйов з їхньою складною музикальністю? А хіба так уже багато використано в музиці текстів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, В. Мисика, В. Симоненка, Д. Павличка, Б. Олійника? А кого цікавить гротеск, епатаж — зверніться до М. Саченка або згадайте М. Семенка. На нові інтонації й вирішення могла б надихнути і поезія молодих — І. Римарука, В. Герасим'юка, Ю. Буряка, Наталки Білоцерківець, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Віктора Неборака та інших. Часом за цією неувагою до української поезії стоїть її неприйняття як внутрішньо чужої або й економічно невигідної для виконання: не той успіх, не ті тиражі платівок тощо. Це останнє, звичайно, серйозна обставина, і все ж для митця, відданого культурі свого народу, вона не буде вирішальною. До речі, про міру співробітництва: у вересні 1987 року планувалося проведення зустрічі молодих поетів і композиторів. Та вона не відбулася, більше того: коли настав призначений день, ніхто про неї й словом не згадав. Така була «підготовка» і така «взаємна» зацікавленість.
Повнота функціонування національної культури потребує і розвитг ку масових та розважальних жанрів і форм, таких, як різні види естради, цирк, видовища, розважальне кіно, авторська пісня тощо,— взагалі молодіжної субкультури, міської субкультури. У нас побутує погляд, що нічого цього і не треба, і добре, що його немає (в українських формах), бо воно тільки засмічувало б національну культуру. Нам, мовляв, потрібні лише шедеври високого мистецтва. Але їх не буде і не може бути без субстрату масової культури, без забезпеченості повнотою функціонування всіх рівнів і ланок, без взаємодії, протидії, протестного відштовхування, боротьби різних потоків, тенденцій і навіть різних смакових рівнів, різних якостей. Бо в системі культури діється складний кровообіг, бо й у мистецтві чинний закон діалектики: перехід кількості в якість, усупереч відомій снобістській думці протилежного характеру. Згадаймо, що говорив Довженко з приводу сумнозвісної післявоєнної постанови про зменшення випуску кінофільмів задля підвищення якості. Посилаючись на математичну криву Гаусса, він казав, що й у мистецтві кількість талантів залежить від загальної кількості причетних до нього людей, а кількість шедеврів — від загальної маси продукції. І коли кінематографія виробляє, скажімо, щороку сто фільмів, то є шанс, що п'ять із них буде блискучими; та коли вона виробляє всього сім, то блискучого жодного не буде. (А ми дивуємося, що мало блискучих українських фільмів та телефільмів, коли їх взагалі одиниці!) І Довженко робив висновок: «От як помщається за себе нерозуміння того, що прекрасне пізнається в порівнянні і що якість виростає з кількості».
Особливо ми неуважні до молодіжної субкультури. Є якась фатальна закономірність у тому, що саме з кола українських літераторів виходили такі собі Савонаролли — полум'яні борці спершу проти вузьких штанів, потім проти довгих чубів, потім проти хула-хупу й рок-н-ролу і т. д. (тоді як борців проти деяких інших явищ було набагато менше). Пригадується, як у часи захоплення молоді народною (хоч і не нашою) піснею «Бе саме муччо» один український поет видрукував у «Перці» памфлет, що закінчувався словами: «Ех, якби за те «Бе саме» та набить йому те саме». Оця позиція: «Набить йому те саме» — і досі залишається найпопулярнішою у нашому ставленні до молодіжної субкультури (та й у ідеологічних дискусіях взагалі). Через те ми програвали всі битви з молодіжною побутовою та культурною модою і програємо далі. Взяти той же рок. Чи не розумніше роблять у Прибалтиці, де йому надають національного забарвлення? І в Білорусії є такі спроби. Читаю в журналі «Неман» (1987, № 7) статтю доцента Білоруської консерваторії Т. Щербо: «...Рок-музику, що буквально наринула на нашу країну, не можна розглядати як щось суто негативне... У нас, у Білорусії, були мінімальні спроби щось зробити в рок-музиці. На національному ґрунті. І це треба вітати, коли використовуються національні сили, національні засоби». Зрештою, і в нас були такі спроби ще в 60-ті роки, і зараз є, але не знайшли і не знаходять підтримки. Звичайно, всі б ми хотіли, щоб частіше звучала народна пісня, ніж «рок». Але шляхом голого протиставлення чи силового нав'язування тут нічого не досягти, тим більше шляхом заборон і скасувань. Молодіжну субкультуру можна «завоювати» лише зсередини. І, звичайно, залишається надія, що допоможе тут посилена увага до естетичного виховання дітей і молоді, на якій тепер мають начебто намір зосереджуватися і школа, і мистецькі сили.
А для діячів української культури тут особливо багато проблем. Навіть у справі поповнення самих мистецьких сил, не кажучи вже про масову аудиторію. Нещодавно відбувся огляд-конкурс музикальної творчості юних композиторів — учнів музичних шкіл Києва та області. З десятків пісень, створених учнями на власні слова й слова товаришів (і на готові тексти) не було жодної — жодної! — української, і навіть під бандуру співалися неукраїнські тексти. Не доводиться тут дорікати цим підліткам. Але хтось же їх виховує, у певному дусі виховує, готує нам наше культурне майбуття. Ще один приклад із сотень і тисяч мож
ливих. Нещодавно українське телебачення влаштувало показ і обговорення кількох стрічок молодих кінодокументалістів. Цікаві роботи, цікаве обговорення. Але чомусь подумалося, що у Леся Танюка і Станіслава Чернілевського, які виступали на обговоренні і хвалили ці роботи — справедливо хвалили,— мабуть, усе-таки тяжко було на душі. Бо ні фільми, ні те, що говорили автори про свої творчі принципи й плани, не засвідчувало їхньої глибокої причетності до української культури, готовності творити українське національне кіно. Не дуже порадував і недавній республіканський кінофестиваль «Молодість». Звичайно, побажаймо успіху молодим талантам. Але хто ж розроблятиме український матеріал? І коли вся мистецька молодь ітиме така, то в недалекому майбутньому хіба доведеться чекати, щоб українську культуру нам завозили з Москви або Тбілісі.