Досі мова йшла про структуру культури по «горизонталі» форм, видів мистецтва, сфер функціонування. Можна ще говорити і про географічну «горизонталь» — просторового поширення і функціонування культури. Тут теж свої проблеми, одні з яких очевидні, другі — потребують вивчення. Не всі терени України рівнозначні за мірою «насиченості» національною культурою. Коли ж мати на увазі сучасну художню культуру, то до сільської аудиторії вона не повністю доходить через недостатню соціально-культурну забезпеченість села, а до міської — через мовне «відчуження» значної частини городян. Далі. Ми мало знаємо і мало використовуємо регіональні народні культури, творчі сили на місцях, периферійні мистецькі колективи тощо — все це недостатньо втягнене в ширший культурний обіг, у загальнонаціональне культурне життя. Ми нічого не знаємо про існування чи неіснування якихось форм чи реліктів української культури в місцях масового поселення українців за межами республіки — на Кубані, в Казахстані, Сибіру. Та й у Москві, де живе понад мільйон українців. (У 20-ті роки, як відомо, в багатьох із цих осередків існували українські культурні організації, видавалися газети українською мовою, діяли театри тощо). І зовсім ігноруємо (не кажучи про якусь опіку з нашого боку, що мала б бути) українські культурні сили в сусідніх соціалістичних країнах — Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії. Хоч би нам знати те, що вони роблять і без нашої, на жаль, допомоги! А роблять вони чимало,— коли ж брати в розрахунку на душу населення, на українську душу, так би мовити,— то, мабуть, набагато більше, ніж ми. Ось тільки два факти. Свидницький музей народної культури у Чехословаччині регулярно видає грубезні томи наукових праць таким самим тиражем (1000—1500 примірників), яким наша Академія наук видає аналогічні (хоч і наполовину менші за обсягом) матеріали для 40 мільйонів (а не 40 тисяч, як у Чехословаччині) українців. (Звичайно, загальна кількість видаваних праць у нас незрівнянно більша, але смішно було б ще й про це говорити!) Другий факт: у Югославії українці-русини перевидали фотоспособом п'ять томів українознавчих праць В. Гнатюка,— тоді як ми про це ще й не думаємо. Певно, не один із нас радо придбав би і ці, й інші видання наших братів у соціалістичних країнах, і книжки тамтешніх сучасних українських письменників, та й їхні газети, журнали,— але зробити це немає як. Я вже не кажу про літературні й мистецькі видання та наукові праці українців з Заходу — не всі ж вони антирадянські, є, мабуть, і об'єктивні, цінні. Правда, товариство «Україна» дещо робить для ознайомлення нашої громадськості з культурним життям прогресивних і «нейтральних» українців на Заході, та, на жаль, у келейних межах. І чи побачимо ми коли-небудь виставку творів О. Архипенка, чи Я. Гніздовського, чи М. Радиша, чи Никифора, чи когось із сучасних українських митців з Канади, Чехословаччини?
Мабуть, час почати дбати про те, щоб надбанням українського радянського народу стало все, що в різних краях нашої країни та на різних континентах функціонує як прогресивна — в широкому значенні — українська культура і служить добру й красі.
Ще важливіше питання — про структуру нашої культури по історичній «вертикалі». Тут багатостраждальна українська культура особливо уразлива. Йдеться і про постійне уривання ліній розвитку та традицій внаслідок сумних історичних обставин. 1 про нинішню недостатню обізнаність з культурною спадщиною, недоступність деяких її сторінок. Список літературних творів та особливо наукових праць, які не перевидаються і, отже, недоступні людям, зайняв би надто багато місця. А візьмімо музику. Добре, що відродився інтерес до старовинної музики, що повернуто і трохи спопуляризовано багато творів доби барокко. А скільки ще невиконуваного, тобто фактично й відсутнього в культурному житті, в добі пізнішій! Коли знову почуємо Лисенка «Б'ють пороги», «Іван Гус», «Іван Підкова», «Гамалія»? Коли знову почуємо «Кавказ» Людкевича,— може, хоч на Шевченкові дні? Та й «Заповіт» Людкевича нечасто звучить. І чи добре ми — маю на увазі не спеціаліста-дослідника, а ширше коло любителів музики, та, може, й пересічного музику,-— чи добре знаємо Кошиця, спадщину Вахнянина, Нижанківського, Калачевського, Сокальського, Верховинця, Богуславського, Вериківського, чи часто виконуються їхні твори? Правда, все це існує і може бути включене в актив культурного життя. Гірше з багатьма творами живопису та архітектури, які загинули, деякі вже на наших очах, а деякі ще гинуть. Цього не повернеш. Багато втраченого, багато такого, що ще можна врятувати, треба рятувати. І незнаного або не-спопуляризованого,— а отже, наче й не існуючого,— ще багато й багато. Як і просто замовчуваного з незрозумілих причин — згадаймо хоча б про талановитого графіка й живописця Миколу Бутовича. Роботи, куди не глянь,— непочатий край, хоч скільки трудівників працювали і працюють у поті чола.
Для цієї роботи вкрай потрібне об'єднання зусиль усіх мистецьких загонів, усіх ланок нашої культури, усіх її трудівників. Втім, не тільки для цієї роботи, а й для нормального розвитку кожної ділянки мистецтва й культури, для повноцінного функціонування культури як цілості.
Я думаю, вже сьогодні можна б запропонувати і деякі конкретні заходи. Для початку, мабуть, варто б подумати про те, як установити і зробити постійними контакти між літераторами, мистецтвознавцями, музикознавцями (не виключаючи і самих митців, звісно), між відповідними творчими об'єднаннями і інституціями, друкованими органами. Проводити спільне обговорення проблем, що так чи інакше стосуються всієї національної культури як цілісної системи. Наприклад, проблем збереження і освоєння культурної спадщини у всій різноманітності й широчіні її обсягу та взаємопов'язаності явищ; проблем естетичного виховання, зокрема в школі; проблем розширення аудиторії українського мистецтва і літератури. І суто творчих проблем: як розуміти національну традицію, як розуміти новаторство й авангардизм, як боротися за якість культури, як оцінювати ті чи інші конкретні шукання. Корисним було б, на мій погляд, обговорення представниками різних мистецтв якогось нового видатного явища певного виду мистецтва з погляду його загальноестетичного і загальнокультурного значення. Дуже добре було б з цим виходити на телебачення. Нарешті, і сама проблема української національної культури як цілісності могла б стати, скажімо, темою республіканської науково-мистецької конференції чи якогось форуму з участю майстрів мистецтв, естетиків, філософів, соціологів, культурологів, істориків, з наступним виданням її матеріалів у формі наукового збірника. Це стимулювало б культурологічну думку, а почасти, може, й самий культурний процес.
Колись митці об'єднувалися групами навколо певної творчої платформи, а не жанру. Згадаймо групу Старицького — Лисенка, згадаймо численні творчі об'єднання 20-х років, згадаймо журнали типу «Мистецтва», «Літературного ярмарку», «Універсального журналу». Сьогодні цього вже не відродити в таких формах. Але, може, варто подумати про те, щоб, крім професійних творчих спілок, могли існувати й якісь, скажімо, неформальні творчі об'єднання груп працівників різних мистецтв, що висувають якісь нові ідеї, або обстоюють якусь естетичну платформу, або виконують якусь спільну культурну працю, здійснюють якусь великомасштабну культурну акцію? Може, поряд із журналами, які видають творчі спілки, уявимо собі й орган, який видає група представників різних мистецтв, розвиваючи певну свою творчу лінію і змагаючись з іншими? У всякому разі, потрібні якісь магнетичні поля, в яких скупчувалися б силові лінії різних мистецтв,— магнетичні поля на зразок тих, які створювали колись такі люди, як В. Еллан-Блакитний, Лесь Курбас, М. Бойчук, брати В. і Ф. Кричевські та інші — люди цілісного культурного світогляду, люди високої культурної місії, творці нових національних стилів загальнокультурного масштабу.
Нарешті, наші творчі спілки і мистецькі організації мали б діяти скоординовано, не обмежуючись тільки спільними ювілейними заходами, а головне — разом з Міністерством культури, іншими державними органами та науковими закладами мали б розробити стратегію розвитку української національної культури на багато років.
І тут знову доводиться говорити про потребу філософської і соціологічної концепції української національної культури та її різнобічної естетичної конкретизації, а також про необхідність для кожного вчитися мислити категоріями не лише фаховими, а й категоріями української культури як цілісності, як системи. (Бо вся іга національна культура може існувати лише як система, лише в своїй цілісності, і діалектика цієї цілісності полягає в тому, що хоча національна культура конкретно реалізується в розвитку окремих своїх галузей, окремих видів, жанрів мистецтва, однак тільки наявність і усвідомлення феномена національної культури як цілого є головним генератором енергії і життя всіх окремих галузей, видів, жанрів. Є феномен національної культури та його усвідомлення — є і гарантія незупинного розвитку всіх її аспектів. Нема його чи втрачається його усвідомлення — заглухнуть, занидіють і ті ділянки, які ще культивуються). Звідси і необхідність для творців культури, діячів мистецтв відповідного самоусвідомлення та відповідного душевного стану, який можна було б охарактеризувати як відчуття місії, як осмислений і одухотворений патріотизм, поєднаний із загальнолюдською широтою погляду.